Ключ - Шкляр Василь - Страница 25

• Предыдущая
• 25/44
• Следующая

Ще за одним столиком зомлівала романтична парочка‚ а третій лишався мені‚ однак суботній гість із легкістю донжуана підійшов до Каміли і сів навпроти.

— Я не міг до вас не прийти‚ бо мені подобається цей ваш вітер‚ хай йому чорт‚ — сказав суботній гість.

— Справді? — зраділа Каміла‚ та я не певен був‚ чи вона зрозуміла усю значущість моїх слів.

— Він хоч на ніч втихає? Тут треба вітряки поставити.

— Вітряки люблять рівний вітер. Щось принести?

— Раки! І пива. Тільки в гарному кухлі.

— Раки треба пождать‚ поки зваряться. Вечерять не будете?

Ні‚ я не хотів вечеряти‚ бо перебив апетит у Григорія Івановича‚ однак замовив ще смаженого судака і двісті горілки.

Коли від кухні вже докочувався запах кропу‚ до бару зайшов ще один чоловік — статура наземного примата і тісний камуфльований одяг виказували в ньому охоронця. Його голова скидалася на велетенську грушу хвостиком догори.

Солодка парочка весело заворушилася.

— Жора‚ ти нам сьогодні заграєш? — запанібрата спитав коханець меломан‚ який‚ схоже‚ бував тут частенько.

— Подумаю‚ — сказав Жора.

Він зайшов за шинквас‚ дістав із холодильника пляшку пепсі і вилив собі у рот — якраз на один ковток. На якусь мить затримав лінивий погляд на мені і пішов геть: служба.

Таріль жовтогарячих велетенських раків уже лоскотала ніздрі‚ високий кухоль готовий був зняти білопінний капелюх перед суботнім гостем. Я запропонував Камілі частуватися зі мною‚ ризикуючи відчути на своєму каркові цупку короткопалу п’ятірню‚ але вона сказала‚ що взагалі не їсть раків. Проте‚ на мій подив‚ погодилася просто посидіти біля мене.

— Якби ви не попередили‚ що прийдете‚ то місця б уже не було‚ — сказала вона.

Я так зрозумів‚ що одну кімнату займу я‚ другу — ця солодка парочка‚ а третій зайвий уже не протовпився.

Мені страшенно хотілося сказати Камілі‚ що вона дуже добре знає Олексу Остапчука‚ бо навчалася з ним в одному класі‚ — сказати і подивитися їй в очі‚ але я боявся випереджати події.

Боявся щось сполохати у цій жінці і чекав слушної миті.

Я взяв великого рака (він був ще гарячий) і‚ відірвавши йому одну клешню‚ довго дивився на Камілу. Вона була незворушна.

Я відпив пива і запитав‚ чи немає у їхньому барі цикути.

Каміла не знала‚ що це таке.

Я сказав‚ що це така рослина‚ з якої роблять один цікавий напій.

Ні‚ сказала вона‚ цикути у нас немає.

Тоді я подивився у вікно‚ де вже темніло‚ і вдруге за цей день сказав‚ що тут чудовий краєвид. А якби я був художником‚ то неодмінно намалював би ці сосни. Я навіть передав куті меду і сказав‚ що соснову глицю найкраще малювати шприцом.

— Як це? — спитала вона. Жодна тінь не пробігла її обличчям.

Вона‚ ця бісова мулатка‚ була невловима з лиця‚ шкіра її не червоніла‚ не блідла і не темніла — куди вже далі. Величезні груди‚ націлені в мене‚ підіймалися й опускалися рівніше за морські приливи відпливи.

Вона продовжувала сидіти біля мене й тоді‚ коли до бару знов увалився найдосконаліший із наземних приматів на ймення Жора; я здивувався‚ угледівши в його руках дитячу гармошку‚ та потім роздивився‚ що ні‚ це була не іграшка‚ а звичайнісінька трирядка.

— Каміло‚ вимкни музику! — і далі керував коханець страждалець. — Зараз нам Жора заграє.

Жора відсунув убік стілець‚ скособочився на ньому і став порипувати гармошечкою‚ ремінець якої врізався йому в плече‚ де мала б висіти рушниця. Грубі лопаткоподібні пальці незґрабно нишпорили по ґудзиках‚ та зненацька із рипів скрипів вродилась мелодія і Жора заспівав таким жалібним голосом‚ що можна було здуріти: печальний Кінг Конг розтягував маленьку дитячу гармошку‚ добуваючи з неї мільйон голочок‚ що проникали в самісіньке серце. Вони солодко розтинали груди‚ вивільняючи душу з важкої тілесної оболонки.

Гірко плакали берези‚ темна нічка розсипала на небі зорі перли‚ які тяглися до землі своїми тонкими променями‚ та моя звільнена хвора душа линула у тих променях — в астральному світлі — не до своєї планети‚ де на неї чекало світле пристановище спокою‚ моя навіжена хвора душа летіла до Ольшанського цвинтаря[21]‚ де була вічна темрява і вічне зітхання дерев‚ а тим часом хворий мозок‚ що лишився тут‚ вражено відлічував: один — два — три… один — два — три… один — Черкаси‚ два — берег черкасів‚ три — поет вигнанець Черкасенко… Нічого немає випадкового у житті‚ усе пов’язане і переплетене єдиним світлом Неба‚ і кожна дрібничка має свою доцільність. Коли я постану із праху‚ то поведу за собою світ. І раптом я побачив долоню‚ а на ній ключ. Це була світла долоня‚ хоча й належала вона мулатці‚ але ж у них завжди білі долоні (навіть у муринів завжди білі долоні)‚ і я здогадався‚ що це був ключ від кімнати над прірвою‚ за яку я сплатив завдаток.

Коли спускався східцями вниз‚ то ввижалося‚ що чую на них кроки зимового рибалки‚ хоч вони‚ ці литі бетонні східці‚ не подавали жодного звуку.

Перед мотелем стояли моя попелюшка і темно синій «BMW»…

Білого фургона не було.

Тепер я піднявся на другий поверх правими боковими сходами‚ на яких Каміла бавилася з вітром‚ випробовуючи його чоловічу повноцінність.

Двері до коридору були незамкнені. Килимова м’яка доріжка скрадала мої кроки‚ і я пройшовся тим коридором з кінця в кінець — він був вузький‚ але перетинав чи не весь будинок. На дверях — між моєю і другою житловою кімнатою — я не без подиву запримітив напис‚ який важко було розібрати в сутінках коридору‚ і, тільки креснувши запальничкою‚ прочитав на цілком офіційній табличці: «Комора».

Я вчасно стромив ключа в замкову щілину‚ бо сюди вже хтось ішов. Глянув через плече і ледь не торкнувся Камілиного обличчя своїм. Воно‚ її обличчя‚ зливалося із сутінками так само‚ як брунатні трусики із густою смагою тіла.

— Я вирішила глянути‚ чи ви впоралися із замком‚ бо він заїдає‚ — виручила мене Каміла.

— Справді‚ у мене щось не виходить‚ — збрехав я.

— Його давно треба поміняти‚ але в Жори ніяк не доходять руки.

Каміла теж недобачала в коридорі‚ бо торкнулася мене гарячою пругкістю грудей‚ у яких‚ безперечно‚ було набагато більше ніж 36,6 градусів за Цельсієм. Потім вона нахилилася до замка‚ вертіла ключем туди сюди‚ так само вертіла дольками невідомого мені плоду‚ і хоч тут‚ у коридорі‚ не було вітру і ніхто не задирав їй спідничку на голову‚ я виразно бачив усе‚ що діялося під тією спідничкою‚ бачив ще виразніше‚ ніж воно є насправді‚ бо уява завжди яскравіша за сутінну реальність. Якби Каміла була гола голісінька‚ її темне тіло все одно злилося б з пітьмою.

Ключ таки повернувся у примхливій щілині‚ вона штовхнула двері й‚ увімкнувши світло‚ запнула на вікні жовті атласні штори‚ хоч ніхто не міг зазирнути в те вікно‚ окрім нічної пташки‚ що летить на світло в пошуках здобичі.

— Думаю‚ ви не пошкодуєте‚ що зупинились у нас‚ — вона підійшла до білих дверей‚ що були поруч із ліжком у лівій стінці‚ і відчинила туалетну кімнату. Зір вбирали дві величезні рожеві мушлі — дві ванни так сяяли перламутром‚ що мені‚ суботньому гостеві з порушеною психікою‚ знадобилося десять секунд‚ аби второпати‚ що ванна там одна‚ то на всю задню стінку туалетної кімнати відкрило свій усепоглинаючий рот дзеркало‚ і вже звідти‚ із глибини дзеркала‚ Каміла промовила:

— У нас навіть гаряча вода є‚ чого не скажеш про жоден районний готель.

Вона повернулася до мене‚ і її великі‚ мов сливи‚ губи опинилися так близько‚ що теж‚ як свічадо‚ могли поглинути мене всього з головою‚ поглинути разом з усіма комплексами‚ набутими в цьому непевному житті; вони‚ її губи‚ могли раз і назавжди покінчити з моїми патологічними сумнівами і підозрами.

• Предыдущая
• 25/44
• Следующая