Ключ - Шкляр Василь - Страница 35

• Предыдущая
• 35/44
• Следующая

— Добре‚ — сказала вона. — Я візьму лише свою сумочку і легенький кульок. Покладу щось накинути‚ як увечері буде холодно.

— Тобі немає чого боятися‚ — сказав я.

— Я просто мерзлячка.

Ми гуляли берегом річки‚ але то була невесела прогулянка.

Окрім усього‚ між нами залишалася гнітюча недомовленість.

Сана тільки спитала:

— Ти не сердишся на мене?

— Ні‚ — сказав я. — Ти найкраща у світі.

— Тобі було соромно?

— Ти найкраща у світі‚ — повторив я.

— Як ота чапля‚ що задивилась у воду. Ти знаєш‚ чому вони годинами видивляються у воду?

— Вичікують здобич. Чаплі теж непогані рибалки.

— Ні‚ — сказала вона. — У дзеркалі плеса вони милуються на свою вроду.

— Зараз плеса немає.

Вітер не лише куйовдив сосни‚ він і річкою гнав чималі хвилі‚ які переливалися то сліпучими зблисками сонця‚ то мінливими тінями. Над водою цей вітрюган також був кручений‚ він не здіймав рівну‚ ласкаву хвилю‚ а коловоротив у воді темні виямки — так, ніби річкою мчали невидимі коні і залишали на ній глибокі сліди від копит.

А високо над водою крутилися в небі куцохвості берегові ластівки‚ безладно так літали‚ як осіннє листя‚ що повністю віддається на волю вітрові.

— Ми сюди ще приїдемо? — спитала Сана.

— Якщо ти захочеш.

— Мені було добре тут.

Згодом я намагався згадати кожне її слово‚ мовлене того дня.

Часом мені здавалося‚ що я пропустив у її словах щось дуже важливе.

Ще пам’ятаю‚ як ми довго дивилися на рибалку човняра‚ який плив і плив на одному місці. Так річкова чайка‚ буває‚ розкине крила на вітрі і зависає геть нерухома.

Праворуч від мотелю була невеличка заводь‚ де Саватій припинав свій човен‚ і лихий смикнув мене за язик запропонувати Сані трошки покататися. Ми повернулися до мотелю‚ щоб попросити весла і ключ від човна‚ але‚ дійшовши заводі‚ побачили‚ що Саватій саме причалив до берега. Він зігнувся в дюралевій «кримчанці» і длубався в сітці‚ та зблизька я побачив металеві обідки і здогадався‚ що то ятір. В одному його кулі заплутався… величезний щур — бридкий‚ облізлий‚ голохвостий. Щур був мертвий. Двома передніми зубами‚ довгими й жовтими‚ у передсмертній судомі він так захопив капронову нить‚ що Саватій не міг її вирвати‚ аби звільнити ятір від гидкого створіння.

Сана потягла мене за руку назад‚ і Саватій помітив той бридливий жест‚ на його рожевому лиці заворушилася посмішка.

— Чого ви так? Це ж ондатра. Її на головах носять‚ а ви боїтеся.

— Я думав‚ це щур‚ — сказав я.

— Ні‚ ондатра. Тільки молоденька і через те чорна. Але влітку ніяка ондатра не годиться на хутро. Влітку вони линяють.

Він нарешті вирвав із жовтих різців капронову нить і‚ щоб заспокоїти нас‚ узяв короткопалою рукою ондатру за хвіст і підніс її на рівень очей.

Сана‚ скрикнувши‚ заточилася.

— Тут їх повно‚ — сказав Саватій. — Вони теж люблять рибу і лізуть за нею навіть у ятір. А тоді задихаються.

Я знав‚ що Сана тепер у човен не сяде. Вона поривалась піти‚ однак мені ще хотілося перекинутись словом із Ярчуком. Така нагода траплялася рідко.

— А риба не влетіла жодна? — спитав я.

— Коли залізе оця короста‚ то риби не жди‚ — відказав Сава тій. — Риба боїться її і мертвої.

— А як тут зимова риболовля?

— Нічого. Окунь попадається чималий. Але я люблю літо. Я до пізньої осені ночую на річці. Хай би й каміння з неба‚ мене в хату не затягнеш. А тут ще така фаза місяця… — Він узяв ондатру в другу руку‚ а ту‚ якою тримав її раніше‚ потер об штани. — І яка ж тепер фаза? — спитав я.

— Та яка. Повномісяччя.

Саватій підтягнув човен носом на берег і‚ не припинаючи його‚ пішов убік ферми. У його руці так і теліпалася мертва ондатра‚ яка‚ хоч як ти її назви‚ усе таки належала до родини пацюків.

Цей настрій нас переслідував довго‚ і виною був не лише мертвий щур. Думаю‚ нам бракувало б душевної рівноваги й без нього.

Я вдячний був Сані‚ що вона не докучала мені надмірною цікавістю — усе розуміла з одного погляду‚ і тепер мені здається‚ що розуміла не менше за мене. Ми обоє дотримувалися того золотого правила‚ що хто багато доводить‚ той не доводить нічого.

Головне‚ що нам було добре удвох попри всі настрої і вітри. Ніщо так не замітає людські сліди‚ як піщані заметілі‚ думав я.

Коли ми збиралися на автостанцію‚ я присів біля Сани‚ щоб застібнути її босоніжок‚ і це теж була хвилина блаженства‚ можливо‚ навіть солодша за дикий шал‚ де немає місця умиротворенню.

Перед від’їздом ми ще посиділи в барі‚ і‚ порушуючи власне табу‚ я випив кави‚ яка завжди викликала в мені нав’язливе почуття тривоги. Я дві доби майже не спав‚ тож перед тим‚ як сісти за кермо‚ мусив випити міцної кави. До того ж мені хотілося робити все те‚ що робить Сана. Часом здавалося‚ що ми справді стали відлунням одне одного — нерідко траплялося так‚ коли хтось із нас ще тільки про щось подумає‚ а другий уже вимовляє те вголос.

Так було і тоді. Я невідь чому знову згадав сіру чаплю‚ яка годинами видивляється у воду‚ а Сана сказала:

— Правда‚ мабуть‚ твоя. Чапля вичікує здобич. Вона завжди стає так‚ щоб її тінь не падала на воду. Вона рибу бачить‚ а риба її — ні.

Підійшла Каміла‚ і з її непроникного темного обличчя цього разу було видно‚ що вона також провела безсонну ніченьку.

Буває і так: засяде в голову якась пісенька і не відженеш її‚ поки сама не відчепиться.

— Прощавай‚ Каміло‚ — сказала Сана. — Було дуже приємно у вас.

— Як? Ви вже від’їжджаєте?

— Пора‚ Каміло. — І ви? — вона подивилась на мене‚ широко розплющуючи сонні очі.

— Я — ні. Я приїхав рибалити.

— Але ви ще повернетеся до нас? — спитала Каміла у Сани.

— Ні‚ не повернуся.

— Жаль‚ — щиро сказала Каміла. — Може, колись будете в наших краях…

— Не знаю‚ чи буду у ваших краях‚ — сказала Сана. — Хто тепер знає‚ де він буде завтра? Я нічний метелик‚ Каміло. Той‚ що летить на вогонь‚ на світло. Нічний метелик шукає тепла‚ але саме там‚ на світлі‚ у теплі‚ він найчастіше і гине.

Каміла тільки знизала плечима. Вона була загальмована, і‚ напевно‚ в її сонних очах просто рябіли метелики.

Сана високо закинула ногу за ногу‚ оголюючи защібку від пояса‚ що тримав чорні панчохи.

— Кава чудесна‚ — сказала вона. — Ці нічні метелики страшні кавомани. І вже на автостанції‚ перед тим‚ як сісти в мікроавтобус‚ вона продовжила свою думку:

— Будь обережним з вогнем. Адже ти теж до певної міри нічний метелик. А знаєш‚ що головне у нашому ділі? Sauvez les apparences.

Le vin est tire, il faut le boire[40].

Повернувшись до мотелю‚ я не побачив перед ним білого фургона‚ який‚ знаю точно‚ стояв тут‚ коли ми від’їжджали на автостанцію. Це додало мені сміливості‚ я знов заглянув до бару і попросив Камілу налити мені чарчину горілки.

— Болить наша голівонька? — всміхнулась мені Каміла; вона вже‚ здається‚ зовсім прокинулася й розворушилась‚ хоча в барі не було ні душі.

— Трошки‚ — сказав я. — Через цю їзданину не міг навіть похмелитися. Годі‚ набридло.

— Я спершу подумала‚ що це ваша дружина.

— Ти погано про мене думаєш‚ — перейшов я на «ти» з Камілою. — Я її знаю день і поночі. Якби в мене була дружина‚ то я б тобі ще в телеграмі сказав: будемо вдвох. У мене нікого немає‚ Каміло‚ — сумно промовив я‚ точнісінько так‚ як колись поскаржився Катрусі. — Я один‚ як перст. А точніше — перстень‚ — старокиївська сумлінно підігрівала кров і фантазію. — І от цей перстень котиться‚ поки його хтось не підбере й не надіне на палець. На день два‚ звичайно.

• Предыдущая
• 35/44
• Следующая