Ключ - Шкляр Василь - Страница 38

• Предыдущая
• 38/44
• Следующая

— Мені заважає ця витрішкувата русалка‚ — кажу я‚ показу ючи на лубкову картину‚ а відтак хапаю з ліжка Камілину кофти ну й спідничку і рішуче вішаю їх на цвях‚ який стримить над русалкою‚ — все‚ мойру надійно затулено.

Далі моя кохана Гарпія застигає від жаху‚ бо я вихоплюю з за спини «Марголіна» і в один момент завмираю біля дверей‚ які‚ я певен‚ ось ось відчиняться. Я спрямовую чорну цівку на вхід і‚ хай мені чорт‚ сам собі дуже подобаюся. Якби була бодай хвилька на роздуми‚ неодмінно начепив би собі щонайменше медаль «За відвагу». Але тут до всього згаданий чорт несподівано вносить корективи у мій бездоганний сценарій. Замість того‚ щоб в екстазі відразу вдертися до кімнати‚ хтось з усіх сил ногою штовхає двері (колись я так тільки мріяв вриватися до генералів) і відскакує назад. До того ж він тримає націлений у мене не газовий пістолет‚ а справжнісінький «Макаров»‚ який я колись розбирав і збирав за десять секунд. Мене рятує тільки те‚ що його від природи рожеве обличчя тепер розпашіло до краю‚ а в очах — каламуть. Власне, я на це й покладав надію ще відтоді‚ коли здогадався‚ що стіни тут мають не тільки вуха‚ а й очі — русалочка недаремно була намальована на однобічному склі‚ і її чорний трикутник‚ схожий на розчахнуті ножиці‚ слугував за чудове віконечко вуайєриста[43]‚ якому я щойно так безжально перервав увесь кайф.

— Опусти цяцьку‚ — сказав Саватій. — Я давно її перевірив. І роби те‚ що хоче вона‚ бо я тебе порішу. Живо!

Він кричав до мене‚ але це був знетямлений крик шепіт‚ наче йому перетяло голосові зв’язки‚ — напевно‚ ще був під враженням‚ мабуть‚ він теж уже доходив апогею в отій кімнатині під назвою «Комора»‚ припавши кон’юктивітним оком до зворотного боку русалоччиного трикутника. Саватій сунувся на мене‚ цілячись чорною цівкою у міжбрів’я‚ і далі лепетав‚ як кастрований півень‚ котрий утратив голос разом зі своєю чоловічою ознакою: — Її би її би її би‚ ї… її би‚ — підігрівав він себе словами (а мені чулося: бий її‚ бий її‚ бий її)‚ у яких і наказ‚ і благання‚ він так себе розпікав‚ що здавалося‚ несамохіть натисне на спуск‚ і я поточився до ліжка‚ вражений його альтруїзмом‚ а Саватій тим часом пошепки кричав до Каміли: — Ворушися‚ суко‚ чого стала‚ як мумія!

Дай йому‚ дай йому‚ дай‚ дай‚ дай! — а вона стояла гола голісінька і загальмована — приголомшена несподіваним поворотом‚ який зовсім не входив до мого блискучого сценарію, — безглуздішої сцени не уявити. І тоді я‚ гарячково шукаючи виходу із цього безуму‚ зробив те‚ чого ніколи не дозволив би собі Олекса Остапчук чи й інший нормальний чоловік‚ який поважає жінку. Стромивши пістолет за пояс‚ але вже з протилежного боку від того місця‚ де він був раніше‚ я рішуче підійшов до Каміли і продовжив цей неймовірний блеф: якщо вино відкорковано‚ то треба його допити.

— Роби так‚ як учора… Як учора роби… — белькотів Саватій‚ і я переконався‚ що наші із Саною ночі були у нього як на долоні‚ нас пожирало це кон’юктивітне око‚ яке ледь не осліпло від побаченого‚ і хоч ця думка спала мені не вперше‚ зараз вона запалила мене шаленою люттю‚ наслала сатанинський сказ — я взяв Камілу трохи нижче сідниць‚ підняв (вона була легесенька‚ як пір’їна‚ у цьому тілі щось важили‚ мабуть‚ тільки кокоси)‚ я підняв її так‚ що «Марголін» вперся у Камілин пупок‚ вона зойкнула чи від болю‚ чи від холодного доторку‚ але я не кинув її на ліжко‚ а вирішив показати цьому візіоністові‚ як надівають на шпильку метеликів‚ і поніс Камілу до стіни. Він мене зрозумів‚ він подумав‚ що я дуже слухняний хлопчик‚ який добре пам’ятає‚ як було вчора‚ і корюся його наказові. Саватій згоряв од нетерпіння‚ і коли схвильовано перекладав «Макарова» із руки в руку‚ витираючи мокру долоню об штани‚ майнула ще одна макоцвітна думка: зараз він тією лапою потисне мені правицю на знак особливої подяки і заохочення. Однак то була його давня звичка‚ яку я завважив ще за першої нашої зустрічі‚ а тепер‚ упіймавши момент‚ коли він знов перекладав пістолет із руки в руку‚ я‚ тримаючи Камілу за сідниці‚ як м’яча‚ раптом жбурнув нею прямо в Саватія‚ жбурнув цю легесеньку мулатку‚ як жбурляють гандбольного м’яча партнерові‚ ще й закричав: «Лови!» То була‚ треба сказати‚ дуже кумедна сцена‚ хоч вона й не входила до мого попереднього сценарію‚ але можна було замочити штани від одного «Лови!» І поки Саватій «ловив» своє рухоме майно‚ я вже біг коридором‚ так‚ зізнаюся‚ я не наважився кидатися на нього й вихоплювати «Макарова», бо знав‚ що пістолети вихоплюють з під носа у ворога тільки в кіно‚ а я був дуже серйозним сценаристом‚ панове‚ тому кинув ноги на плечі і, коли вже вискочив з коридору і ступив на сходи‚ то побачив там унизу‚ між перилами‚ якраз на моєму шляху… ну‚ зовсім зайвий персонаж‚ якому я не відводив у кульмінаційних моментах навіть епізодичної ролі. Чомусь не горіло надвірнє світло‚ чомусь не сходив повен місяць‚ а може, давно вже зійшов‚ та ховався за хмарами‚ бо темно було‚ хоч падай‚ однак я відразу впізнав велетенську постать наземного примата‚ який задер угору свою грушоподібну голову і вже принюхувався до мене‚ ніби чув запах крові. — Іди сюди‚ бача[44]‚ іди‚ не бійся. Я люблю таких хлопчиків‚ я їх не зобижаю‚ бача. Я їх трахаю.

Де ти‚ мій друже Бене? Якщо не можеш прийти на допомогу‚ то хоч підкажи‚ чи є такий удар‚ який може збити з ніг цю горилу? Я знаю‚ ти знову скажеш своє улюблене «лівицею!» — бо саме невловима лівиця зробила тебе чемпіоном Європи‚ і ти‚ мій любий‚ мій зросійщений з голови до п’ят друже‚ до сказу любиш це єдине рідне слово‚ ти казав його українською навіть в інтерв’ю московським тележурналістам‚ і вони дали тобі прізвисько «Лівіца»‚ а мені ти казав: «Андрєй‚ бєй в пєчєнь только лівицею‚ правая здєсь ні к чєму»‚ — але скажи мені‚ Бене‚ як я можу працювати лівицею‚ коли ця горила стоїть унизу і в мене немає ні секунди на роздуми‚ я біжу сходами вниз‚ вихоплюючи з за пояса «Марголін»‚ і питаю у генерала: «Скажіть мені‚ любий пане генерале‚ чи вже настала та крайня потреба‚ коли можна вдаватись до зброї?» — генерал схвально опускає повіки‚ він наказує мені стріляти на цілковите знищення‚ та я не стріляю‚ я лишень викидаю руку вперед‚ стискаючи «Марголін»; мій любий гайворон‚ навіть не каркнувши‚ чудово відволікає увагу горили‚ і я з усіх сил б’ю ногою в грушу‚ мені дуже зручно робити це згори‚ я гилю її мовби з під низу‚ не туди‚ де хвостик‚ а в ту місцину‚ де на ній є коронка‚ що лишається ще від цвіту‚ і чую такий звук‚ ніби я вліпив ногою у твою‚ Бене‚ боксерську тренувальну грушу‚ ти не повіриш‚ але цей наземний примат перекинувся навзнак‚ як вальок. Та ще не встиг я перескочити через нього‚ як він уже зводився на рівні‚ і хоч було зовсім темно‚ я побачив у його руці ніж‚ атож‚ саме той‚ яким він приніс у жертву ментам баранця‚ а на сходах уже лементував Саватій‚ вимахуючи «Макаровим»‚ і не суди мене гірко‚ Бене‚ але я знов кинув ноги на плечі. Ти‚ може‚ подумаєш‚ що я побіг до попелюшки‚ ні‚ я б не встиг завести машину‚ я побіг‚ любий друже‚ до сосон‚ побіг ліворуч‚ де вздовж річки тяглася смуга лісу; тепер я знаю свою помилку‚ мені треба було бігти до мосту‚ але там‚ Бене‚ майже не було дерев‚ вони б посадили мене на фари і пристрелили‚ як зайця‚ тому я побіг ліворуч‚ побіг лісом уздовж річки‚ а позаду миготіло більмо ліхтарика і чулося гупання горилячих ніг‚ це‚ Бене‚ була горила більша за чорного Джона Ріка‚ якого ти кинув лівицею в нокаут на чемпіонаті Європи‚ тому не смійся із мене‚ після того‚ як ти‚ вибач‚ запив‚ ти б і сам з ним не впорався‚ а тому я біг з усіх сил‚ я тікав щодуху і перевів подих лиш тоді‚ як зачув гавкіт собак‚ бо наосліп наткнувся на ферму; це були страшні пси‚ Бене‚ — один чорний‚ другий білий‚ — і моє щастя‚ що вони були добре навчені‚ бо не побігли відразу за мною‚ а тільки стояли і гавкали. Їхній гавкіт глухо відлунював у соснах‚ адже стояла сира погода‚ таке‚ немовби туман стояв після того ріденького дощику і небо закрили хмари‚ через те так глухо гавкали пси‚ та було лячно від того гавкоту‚ Бене‚ я побіг ще дужче‚ у роті зробилося солоно‚ наче то не слина липка збиралася‚ а кров‚ і тоді я знов відчув у собі суботнього чоловіка‚ а може‚ не його в собі‚ а себе у ньому‚ не знаю‚ тільки я відчув несосвітенну тугу‚ мене пронизав чорний відчай суботнього чоловіка‚ хоч я знав‚ що його вже немає‚ він давно мертвий і лежить десь на дні найглибшої ями Тікича з каменюкою на шиї‚ його тіло обсідають раки і‚ можливо‚ я їв ті раки‚ які їли суботнього чоловіка‚ тобто я їв себе‚ я став витонченим канібалом‚ який наздоганяє сам себе‚ щоб з’їсти.

• Предыдущая
• 38/44
• Следующая