Ключ - Шкляр Василь - Страница 6

• Предыдущая
• 6/44
• Следующая

— Не так уже й порожньо‚ — сказала вона і позирнула на стінку‚ де висів телефон. — О…

— Він не працює. І схоже‚ давно. Якби телефон працював‚ то все було б набагато простіше.

— Що ти маєш на увазі?

— Хтось би давно подзвонив. Якщо не він сам‚ то хтось із його знайомих‚ і можна було б дещо спитати.

— Логічно‚ — сказала Сана. — А щоб подзвонити на АТС‚ ти не знаєш номера цього телефону.

— Мені здається‚ що він просто давно не оплачувався‚ через те його відімкнули. Номер можна дізнатися за адресою.

— То в чому ж річ? — звела вона свої безтямно тонкі брови.

— Річ у тому‚ що господар не просив мене стромляти носа ні в його телефон‚ ні в розетку. І потім я взагалі не знаю‚ чи це його власна квартира‚ чи наймана.

— Але ж людину спіткала біда. Як вона може про щось тебе попросити?

— Біда? Хтозна… До того ж цілком можливо‚ що офіційні розшуки тільки нашкодять чоловікові. Може‚ він од когось переховується. Може‚ йому так зручно‚ щоб тут хтось жив‚ а він тим часом…

— Сумніваюся‚ — сказала Сана. — Це тобі зручна така версія.

Зручна до тих пір‚ поки тебе не турбують.

— Твоя правда. Але приблизна. Чогось вип’ємо?

— Тільки не шампанського. А то я можу втратити самовладання.

Я відкоркував пляшку білого мартіні‚ і ми примостилися на дивані‚ який нагадував напіврозгорнуту книжку. Столика тут не було‚ ми тримали склянки в руках‚ і вони застерігали нас від необачних рухів. — Є ще поштова скринька‚ — сказала Сана. — Ти зазираєш у неї?

— Нічого‚ окрім газети «РІО» та запрошень поремонтувати телевізор. Але ж сама бачиш: тут телевізора нема.

— Можу тобі подарувати‚ — без тіні усмішки сказала Сана. — Я казково багата людина.

— Дякую‚ я не страждаю без телевізора. А тобі перепала спадщина?

— Ні… Хоча можна сказати й так. Мені перепала спадщина.

Вона зробила довгий ковток і стала вслухатися у смак вина.

Я зрозумів‚ що зачепив Сану за живе. Але мені дуже хотілося дізнатися про одну річ‚ і я знову злегенька натис на її вразливе місце.

— Ти розкажеш мені? — спитав я.

— Про що?

— Про те‚ кого ти шукаєш. — Це ще був не садизм‚ але вже легка форма алголагнії[10]. — «Шукаю» — трохи не те слово. Цілком можливо‚ що шукають мене‚ а я тільки випереджаю події. — Вона поставила склянку на підлогу і взяла сигарету. Біла помада не лишала слідів ні на склянці‚ ні на фільтрі.

— Ти дуже хочеш знати?

— Я хочу знати про тебе все. Якщо ти та небезпечна жінка‚ то не маєш права від мене нічого приховувати.

— Bien[11]‚ — сказала вона і‚ ніби приймаючи мою гру‚ також стала натискати на мої больові місця. — Небезпечна жінка — це не тривіальний вислів із ворожбитського лексикону. Одного разу я закохалася‚ — вона стромила мені першу терапевтичну голку. — Навіть не знаю‚ як він затесався до «Трьох поросят»‚ але ми зустрілися саме там. Випадково‚ звичайно. Пізніше ми туди не заходили‚ він водив мене по розкішних нічних клубах‚ по казино, і дуже тішився‚ коли ми програвали тисячу другу‚ адже натомість‚ казав він‚ нам таланить у коханні. Щоправда‚ зустрічалися ми рідко‚ — Сана не підводила на мене очей і свої голочки стромляла‚ можна сказати‚ наосліп. — Він десь надовго зникав і ніколи не розповідав мені про свою роботу. Так‚ тривалі відрядження‚ казав він. А одного разу запропонував — ні‚ він вимагав‚ щоб я покинула свою роботу і сиділа вдома‚ чекаючи його дзвінків і повернень. За це я тобі платитиму щомісяця стільки‚ що ти не заробиш за рік‚ казав він‚ та якщо я подзвоню тобі здалеку‚ особливо вночі‚ і не застану вдома‚ тоді… я не знаю що з тобою зроблю. Хтозна‚ чим би закінчилися його домагання‚ та все повернулось інакше. Одного разу він подзвонив і сказав‚ що вже в Києві‚ треба негайно зустрітися‚ і щоб я хапала таксі і їхала не до «Чикаго»‚ не до «Фламінго»‚ а до «Трьох поросят»‚ так так‚ саме туди‚ де ми вперше зустрілися. Дорога кожна секунда. Я так і зробила‚ але в «Трьох поросятах» його не було. Я собі щось там замовила‚ сіла і стала чекати. Думала‚ він ось ось з’явиться і скаже: вибач‚ я був такий дурень… Чи‚ може‚ щось інше‚ не знаю‚ але було гостре передчуття якоїсь зміни… Гостре передчуття.

Сана піднесла склянку до білих губів. Її рука злегенька тремтіла. А я вже зовсім не чув болю — був спокійний і холодний‚ як крига. Тієї хвилини мені‚ як ніколи‚ ішло на душу це холодне біле вино. І те‚ що відбувалося далі‚ я намагався сприймати (і це мені вдавалося) ніби далеку чужу історію‚ яка відбулася не з нею‚ а з кимось іншим.

Він таки прийшов до «Трьох поросят»‚ прийшов і вимучено їй усміхнувся‚ але усмішка та була страшною на блідому‚ як смерть‚ обличчі; він сів навпроти‚ та сумку‚ з якою прийшов‚ — звичайнісіньку спортивну сумку — ногою підсунув до Сани і попросив заховати в надійному місці‚ бо він поспішає‚ він так поспішає‚ що навіть не в змозі її поцілувати‚ хоча невідомо‚ коли вони знов побачаться. Він попросив за ним не виходити і поволі рушив до дверей‚ та видно було‚ що заледве стримує крок.

Ту спортивну сумку Сана відкрила вдома‚ і їй стало млосно.

Там було стільки доларів‚ що вона боялася їх лічити. Того ж вечора «ТСН» передала‚ що на Прорізній з вогнепальної зброї убито бізнесмена. Як завжди‚ ніяких подробиць в інтересах слідства.

— У мене відразу тенькнуло серце‚ — сказала вона. — І не тому‚ що від «Трьох поросят» до Прорізної палицею кинути. І не через гроші. Я просто згадала‚ як він виходив… Згадала його ходу… Спину… Я вже тоді відчувала‚ що бачу його востаннє.

Слідом за ним ступала смерть.

Сана притихла‚ очі її потемніли‚ бо‚ мабуть‚ знов побачила‚ як ішов од неї той чоловік і як у його сліди ступала костомаха.

Важка тиша щільно облягла порожнечу кімнати. Вона була як граніт‚ ця тиша. Раптовий гуркіт старезного ліфта розбився об неї‚ як скло.

— Може‚ ти собі навіяла? — сказав я. — Може‚ він потрапив за ґрати?

Вона глянула на мене‚ як на дитину.

— Про що ти кажеш? Такі люди й за ґратами п’ють мартіні і розмовляють по стільниковому телефону. Але… як це кажуть криміналісти… Немає тіла — немає смерті. У всякому разі для мене.

— Ти дуже довірлива‚ Сано.

— Занадто. Бо я хочу‚ аби ти знав‚ у чому моя небезпечність.

Та якщо тобі це неприємно‚ вважай‚ що я все вигадала.

— Коли я кажу про довірливість‚ то маю на увазі…

— Кримінальні гроші? Я заробила їх у найчесніший спосіб.

Бо після того‚ як усе це сталося‚ справді не порушувала угоди. Я більше року майже не виходила з дому. А щодо… пояса вірності‚ то не зняла його й досі. Ти не уявляєш‚ як він мене тисне.

Якраз це я уявляв непогано. Як і ту скляну стіну‚ що виросла поміж нами.

— Якби він з’явився‚ я б звільнилася і від пояса‚ і від грошей.

Але віриться мало… Раніше я ще всяке думала. Може‚ й справді навіяла? Та не було в кого навіть спитати. Я раптом зрозуміла‚ що зовсім нічого не знаю про цю людину. Нічогісінько. Такий‚ бач‚ світ настав: живемо з людьми і не знаємо‚ хто вони. Спимо з ними‚ оселяємося в їхніх квартирах‚ — кинула вона камінець у мій город‚ — а потім… Хіба це нормально?

Що я міг відповісти? Хіба те‚ що бажання спати з такою жінкою‚ як вона‚ — це абсолютно нормально. Та цього разу я змовчав — не моє тут мололося.

— Немає тіла — немає смерті‚ — повторила вона. — Часом ввижається‚ що мене шукають‚ що ось і зараз подзвонять у ці двері… у двері невідомо чиєї квартири.

— Сано‚ облиш. У мене і так повна голова химер. Знаєш‚ про що я думав‚ коли ми сюди йшли?

— Знаю. Про те‚ що я тут уже була‚ що довкола тебе затіяно якусь змову. Але все набагато простіше. Зараз ти ляжеш спати‚ а взавтра дізнаєшся‚ хто є власником цієї квартири. Це ж не так складно‚ хіба ні?

Вона вийшла в коридор і зняла з вішалки мій трофей‚ дозволивши мисливцеві невдасі тільки його потримати.

— Я сама спіймаю таксі‚ — сказала вона.

— Сано…

• Предыдущая
• 6/44
• Следующая