Ключ - Шкляр Василь - Страница 9

• Предыдущая
• 9/44
• Следующая

— Усе це так‚ Сергію‚ та бачиш‚ він навіть розрахункової книжки не лишив‚ щоб сплачувати за квартиру.

— Янголе мій! — щиро засміявся Приходько. — І ти ще працюєш у газеті? Голова Нацбанку рік не платить за квартиру‚ вся президентська рать чекає інфляції‚ щоб розрахуватися за житло копійками‚ а тобі не дають спати якихось три місяці? Я колись в одного дідка два роки перебивався‚ поки той на дачі сидів. Думав‚ він мені перепише квартиру‚ але знаєш‚ як це буває: коли вже на ладан дихаєш‚ то знаходиться п’яте колесо до воза.

Отож простіше дивися на світ і не шукай суперечностей там‚ де їх немає. Ми всі докотилися вже до того‚ що найдужче нас непокоять нормальні речі. П’ятірку немає в кого позичити. Заспівай — і тебе забере міліція. А ти ще хочеш знайти людину…

Я видобув із кишені п’ять гривень‚ убгав їх Приходькові в сором’язливо розслаблену долоню й хотів піти геть‚ але в останню мить таки зупинився біля Катрусі:

— Не було?

— Ні‚ — задоволено сказала Катруся. — Давненько вже не було.

Видно‚ знайшла що шукала.

— Ти можеш зробити мені одну ласку?

— Всього лиш одну? — відверто спитала вона.

— Так‚ одну ласку. Коли з’явиться‚ скажи‚ що я дуже скучив за нею‚ — заплатив я відвертістю за відвертість. — І передай ось це.

Катруся взяла мою візитівку‚ довго вчитувалася‚ і нарешті до неї дійшло.

— Матінко рідна! Завідувач убивств. І кого ж це ти убиваєш?

— Таких гарненьких жінок‚ як ти. Причому наповал‚ — сказав я і вийшов на вулицю.

Стояв прохолодний вечір‚ але він уже пах соками‚ які тільки-но прокидалися у стовбурах дерев. Я любив цю пору — перші дні ледь уловимого пробудження‚ і‚ мабуть‚ ще довго блукав би містом‚ проте мав термінову роботу: було домовлено про моє інтерв’ю з генерал лейтенантом міліції‚ тож мусив ще пере глянути купу паперів‚ накидати план розмови й наперед заготувати запитання. Мене нудило від таких шаблонів‚ та цього беззастережно вимагало відомство‚ де все було за формою і реґламентом‚ усе‚ окрім хіба що репертуару співаків із травмато логічного витверезника.

Втім‚ і тоді‚ коли я не мав «удома» нагальної роботи‚ часто ловив себе на тому‚ що поспішаю сюди невідь з якої спонуки.

Квапливо переходжу скверик‚ зазираю в поштову скриньку (вона не замикалася на ключ) і знов нічого там не знаходжу‚ окрім рекламних листівок. Потім натискаю на ґудзик дзвінка. Я щоразу‚ перш ніж дістати ключ‚ дзвоню у двері‚ та ніхто не відчиняє мені‚ і щоразу так‚ як уперше‚ оглядаю обидві кімнати‚ чи нічого тут не змінилося‚ чи немає якого сліду‚ потім іду на кухню‚ так само блукаю очима по всіх кутках‚ оглядаю свої папери на столі (кухня стала моїм робочим кабінетом) і‚ нарешті‚ знімаю телефонну трубку‚ прислухаюся‚ але всі голоси давно там завмерли‚ і я чую лише отой легесенький шум‚ що його вловлюєш‚ приклавши до вуха мушлю.

Я згоден із Сергієм Приходьком‚ усі ми схильні до пере більшень‚ усе набагато простіше‚ ніж ми собі уявляємо‚ але не знаю‚ якої він заспівав би‚ якби сам опинився у моїй шкурі. Збоку справді усе набагато простіше‚ коли не бачиш оцих голих стін‚ не вдихаєш цього повітря‚ в якому загусли чужі голоси і пере творились на кам’яне мовчання‚ коли не здригаєшся на кожне гримання ліфта‚ що з важким скрипом розчиняється на твоєму поверсі. Коли у твоїй кишені не лежить ключ‚ якого ти бережеш‚ мов зіницю ока‚ хоч іноді тобі хочеться вийти на середину дніпровського мосту й пожбурити цього ключа на таку глибочінь‚ де його не знайде жодна Тортила.

Того вечора я поспішав «додому»‚ бо мав таки пильну справу‚ і, якщо глянути збоку‚ то все виглядало дуже просто, — ось чоловік поспішає додому‚ до хатнього затишку‚ і тільки я сам відчував‚ як крок за кроком у мені намагнічується кожна жилочка.

Ось я підіймаюся сходами до під’їзду — я впізнав би його із заплющеними очима‚ бо чую на дух цей старезний будинок‚ ось відчиняю поштову скриньку‚ дістаю листівку… але що це? Я тримаю в руці не рекламну листівку‚ а біленький аркуш паперу‚ вирваний із записника.

«Чи не випити б нам по чашечці чаю? С.» Я чамрію над цією запискою‚ спершу те «С.» прочитую як «Саватій»‚ і мене пробирає холод‚ а потім здогадуюся‚ що так мені могла написати тільки Сана. Ми розминулися з нею‚ Сана не застала мене вдома й лишила це дивне вітання‚ щоб я гостро відчув‚ як скучив за нею.

Тепер я прокидався рано‚ ще затемна (очевидно‚ ціна цього свавілля над собою входила в ту кругленьку суму‚ яку мені виплачував Сокирко; не меншим дивом було й те‚ що у відомості я розписувався майже за символічну платню‚ а потім отримував конверт із «зеленими» — тут також уміли обводити кругом паль ця податкову інспекцію)‚ отож я прокидався удосвіта‚ чалапав на кухню‚ ставив чайника (чи не випити б нам по чашечці чаю?) і під першу цигарочку прикидав‚ що мені треба сьогодні зробити‚ аби не підвести свого любого друга Фернанделя. Потроху я таки втягувався у роботу‚ нудною її не назвеш‚ проте й сказати‚ що ця робота цікава‚ не повертається язик‚ адже доводилося писати про смерть.

Певна річ‚ основним моїм матеріалом були щоденні зведення кримінальних подій‚ які стікалися до управління внутрішніх справ‚ де я вже став майже «своєю людиною». Принаймні настільки своєю‚ що міг доступитися до певних архівів і без будь яких перешкод переглянути ті ж таки зведення «давно минулих днів».

То таки правда‚ що все в цьому світі пов’язане однією ниткою (і відображене в іменах та числах‚ — додав би Іван Маловічко)‚ адже була якась закономірність і в тому‚ що Сокирко накинув мені «відділ убивств» саме тоді‚ коли я став задихатися у квартирі під номером тринадцять. А якщо не закономірність‚ то при наймні якийсь зв’язок чи натяк згори‚ та все одно події самі по собі тяглися до певного порядку й нанизувалися на оту єдину нитку‚ як намистини. І коли я пристав на Сокиркову пропозицію‚ то‚ може‚ підсвідомо (сам собі в тому не зізнавався) уже бачив цей зв’язок і думав‚ що так воно мусить бути‚ все це колись мені знадобиться.

Щоправда‚ переглядаючи зведення кримінальних подій і нещасних випадків од грудня минулого року‚ я ніде не натрапив на прізвище Ярчук чи ім’я Саватій. Звичайно ж‚ скупі повідомлення не рясніли іменами‚ проте й між рядками телеграфного стилю я не вловлював нічого такого‚ що могло б нанизатися на мою вутлу‚ як павутина‚ нитку. Може‚ варто було б запустити офіційну розшукову машину‚ тільки ж‚ по перше‚ для цього поки що бракувало серйозних підстав‚ а по друге‚ ця надто груба машина не мала гальм та обачності на поворотах.

Я залишив свої запитання для генерала в його приймальні (якщо вони працюють з такою оперативністю‚ як дають інтерв’ю‚ то ліпше вже покладатися на власні сили)‚ потім узяв таксі й поїхав до редакції‚ де дізнався‚ що мені вже двічі дзвонили‚ — не з управління‚ певна річ‚ бо ті б сказали‚ що й до чого. Було не з руки допитуватися‚ чи не місячним голосом мною цікавились — таким‚ знаєте‚ тихим‚ спокійним і чистим‚ як місячний промінь‚ голосом‚ без якого я не знаходжу собі місця‚ та я вдав‚ що зовсім байдужий до тих дзвінків‚ і пішов до Сокирка.

Мій любий Фернандель спитав‚ як справи з «генеральним» інтерв’ю‚ я заспокоїв його: все гаразд‚ генерал думає і‚ можливо‚ незабаром заговорить; потім Сокирко закинув мені‚ що я трохи сентиментальний у своїх матеріалах‚ мовляв‚ син зарізав батька‚ а ти витискаєш сльозу‚ тепер людям немає коли плакати‚ не ті часи‚ щоб займатися мораллю‚ тож давай лапідарніше — коротко й страшно; я сказав‚ що мені так ще легше‚ щодня убиває як не син батька‚ то батько сина‚ немає чистої години‚ щоб хтось когось не порішив‚ отож над усіма не наплачешся‚ сказав я‚ і нагадав Сокиркові за талони на бензин‚ бо вже весна‚ і підсохли дороги‚ і пора запрягати свою кобилку.

Він послав мене в бухгалтерію‚ де сиділи генії по боротьбі з податковою інспекцією‚ але я туди не дійшов‚ бо на моєму столі вже сюрчав і підстрибував‚ як той чайник‚ телефон. Я вхопив трубку і хотів було сказати‚ що вмираю від чайної спраги‚ та замість місячного голосу почув жорстке й нетерпляче булькання.

• Предыдущая
• 9/44
• Следующая