Кров кажана - Шкляр Василь - Страница 16
- Предыдущая
- 16/46
- Следующая
— Помстися ж і ти за себе! — знов підійшов до мене метр Леонард.
— За що я мушу помститися? І кому?
— За зраду. Хіба ти не знаєш, що всі отут у перелюбі мстять тим, хто їх коли небудь зрадив? — анциболот міцно притиснув мене до себе.
Та він даремно сподівався на мою похвалу його невга мовній силі.
— Ти ненаситний самець, — сказала я, і з моїх вуст вирва лася така непристойна лайка, що в нього зів’яли вуха.
— Замовкни!
— Ти злої бучі отець, — розпалювала себе словами, і мені ставало так приємно, що я ладна була знову прийняти його за цим же чи на цьому столі.
Але він зовсім не розумів мене, ніби не знав, що таке вуха для жінки, й зненацька його вхопили корчі, він нагнувся і став блювати вже почорнілим зерном, яке їв із моїх закривавлених ложесен.
Що це? Воно, те зерно, почало роздуватись і вору шитися, воно… оживало!!! — у нього відростали високі ламані лапки, і вже чорні павуки підповзали до мене.
Каракурт, чорна вдова, зі смертельним укусом якої не зрівняється жодна змія! І ось я вже мовби збоку бачила, як ця горда цариця, котра щойно спізнала таїнство пекла, бігла із розчахнутими від жаху очима до чагарника, за вершечок якого от от мав сховатися місяць четвертак, і тільки це, тільки це рятувало царицю, що не помстилася за себе і мусила вмерти.
За мною ще котився сатанинський регіт, та він розтавав, розтавав у першім промінні світанку, і, поки перетво рювався на півняче кукурікання, я помітила у своїй руці коцюбу, притьмом стромила її між ноги і… полетіла в чорну безодню.
— Ку-у-ку-у-у!
Вранці я, вим’ята й хвора, знов одлежувалась у ванні, змиваючи з себе залишки жовто зеленої мазі.
Незважаючи на втому, не полінувалася зробити собі косметичну купіль з розмарином і полином, яка не лише піднімає тонус, а й проганяє недоречні запахи, не пору шуючи при цьому природного аромату тіла. Запах відьом ської мазі вже вивітрився, проте мене досі від нього піднуд жувало, як колись перед першим й останнім абортом.
«Якщо вдасться народити, то назвеш його Нікубом…»
Схибнутися можна. Хтось може назвати це нісеніт ницею, маячнею, авжеж, всяк, хто живе в цьому світі лише пісною бухгалтерією, скаже, що це сон рябої кобили чи виплід нездорової психіки, але для мене це така ж правда, як он та лампочка, що світиться на стіні в голубому плафоні (от чого вже ніколи не збагну своїм мистецтвознавчим розумом, то це таємницю електрики), як маґнетична сила, що з’являється під час накладання рук і яку ще стародавні маги також називали електрикою; як той вуж, що ні сіло ні впало раптом залазить у сумку з жіночою білизною.
Тож і постук у моє нічне вікно, і пригоди на Лисій горі були набагато реальнішими за сіру буденщину, і хай те діялося в астралі чи уві сні — не має значення, адже воно було, було, це невід’ємний уривок твого життя, цього короткочасного пробування на землі, яке також може виявитися всього на всього сном, епізодом чогось набагато більшого і серйознішого. Тож можливо, цілком можливо, що, помираючи, ми не засинаємо вічним сном, а тільки прокидаємося, повертаючись до свого справжнього буття.
Господи, знов дзеленчить телефон. Останнім часом хтось тільки й підстерігає, коли я залізу у ванну, щоб дра тувати мене. Ось він кладе вже трубку, а потім, випро бовуючи мої нерви, знов посилає довгі, протяжні сиґнали.
Я не витримала, вискочила з купелі в хол і… наскочила на Іванька.
— Альо! — він уже тримав трубку біля вуха і сердито у неї дмухав. — Альо! Альо!
— Дай мені, — я нетерпляче простягла руку, але Іванько винувато подивився на мене:
— Поклало… — І ніхто не обізвався?
— Ні. Мабуть, десь іздалеку. Може, це Нестор?.. — сказав він з надією, вгадуючи мою біснувату думку, й затнувся. — Ви не підходили до телефону, а Іванько почув аж знадвору й прибіг. Думав… — він знов сором’язливо опустив велику, як у коня, голову, хоч я його не соро милась, і карлик бачив мене такою не вперше.
— Нічого страшного, — сказала я. — Кому дуже треба, той передзвонить.
— Я ж думав…
— Ну, добре, йди. Якщо подзвонять, я сама візьму трубку.
Він перевальцем поковиляв до дверей, а я зайшла до ванної, гарно витерлася рушником і, коли притулилася носом до плеча, то вже не відчула нудотно солодкавого запаху, — шкіра пахла чистим тілом — тим ароматом жінки, який найдужче збуджує чоловіків і якого не підміниш жодними парфумами.
Лише всередині ще залишалася нуднувата млість, і я вирішила для початку випити кави. Її пахощ уже гуляла холом, коли знов задзвонив телефон.
— Де ти пропадала? — спитав він. — Ніяк не можу тебе впіймати.
— На Лисій горі, хіба ти не бачив?
— Так. Нарешті наважилась? А де ти була цілий день перед тим?
— Ти не знаєш моїх гризот?
— Вибач, — сказав він. І, чемно помовчавши, запитав: — Тобі сподобалося?
— Кайф. Але…
— Я відчуваю, що не дуже, — ображено сказав він.
— Мене налякав каракурт.
— Бо не можна так кричати на самого… Там усі вигукують лайки, але не на нього.
— Мене піднуджує, — поскаржилась я.
— Піднуджує?
— Так, я боюся, що в мене вселився біс.
— Не бійся, ми його виженемо. Ти ж знаєш, що я вмію це робити?
— Якби тільки це… — сказала я.
— Бачу, що ти не в дусі. Хотів би з тобою зустрітися.
— Я вся у клопотах.
— Розумію, але це дуже серйозно.
— Ми ж на світанку тільки розбіглися. Хіба ні?
— Так, але якщо тебе нудить, то зволікати не треба. Це не аборт, який можна робити на четвертому місяці.
Мені стало зовсім погано. Він що, серйозно? Четвертий місяць… Чверть місяця… четвер… четвертак… Чортівня!
— Я ще не впевнена, — сказала я. — Може, мене нудить від тієї мазі.
— Ні, не може бути. Ти вчора більше нічого… такого не вживала?
— А що я могла вживати? — здивувалася я. Ну, не буду ж йому розповідати, що вчора не тільки обідала, а й вечеряла з народним депутатом, котрий кілька разів мене зґвалтував, тобто присилував випити коньяку.
— Тоді я не знаю, — сказав він. — Тоді все можливе.
— Як усе? — я аж заскрипіла зубами. — Хіба через кілька годин про щось можна говорити?
— Можна, — твердо сказав він. — Якщо раптом з’яв ляється безпричинна нудота… Ти тут на людей не рівняйся, вже не дівчинка. Тут усе значно швидше.
— Ну, тоді народжу тобі Нікуба! — роздратовано сказала я.
— Мені? — здивувався він.
— А кому ж? Іванькові?
— Собі. Ця істота може належати тільки комусь одному.
— Добре, собі, — уже в розпачі сказала я і кинула трубку.
Сівши біля каміна, якого ніхто не запалював після тієї ночі, я відсьорбнула підхололої кави.
Нікуб то й Нікуб, сердито подумала я. Чим він гірший за тих засраних дітей, які день і ніч верещать, як недорізані підсвинки, і вицмулюють твої груди, перетворюючи їх на вуха спанієля?
Несподівано мене огорнула ніжність. Я уявила мале сеньке, ще шуте, безпорадне чортеня, яке тикається теплим рильцем до моєї циці. На лобику в нього вже можна нама цати дві тверді гульки, але ріжок іще немає, ратички також м’якенькі й рожеві, як нігтики, а хвостик мізинчик такий же, як і цюцюрка, тільки з китичкою на кінці… Молоко він не цмулить, як підсвинок, а легенько так п’є, мов нектар, і не робить під себе. То чим же він гірший за отих собак, котів, хом’яків, морських свиней і навіть усіляких гадів, яких люди тримають біля себе в оселях, обціловують їх з ніг до голови, хоч вони шкодять їм під самісінький ніс, собаки вже засрали Київ по вуха, я перед палацом прези дента вступила колись у гівно, але хай, я не проти, я обома руками за добробут і захист тварин, я не від того навіть, щоб очолити фонд «Собаче серце» чи там… котяче, мишаче, хом’яче, але спершу поясніть мені щиро, чим гірший за них мій Нікуб?
Так, добре, шановні, а тепер ще скажіть по правді, чим гірше моє чортеня за отих людських пуцьвірінків, що підростуть і зґвалтують свою виховательку чи хай навіть вчительку, а потім ухопляться за ножі і почнуть різати одне одного і всіх, хто трапиться під п’яну руку, а тоді підуть у тюрму і вийдуть звідти ще гіршими. Так, пішли далі й візьмімо отих голопупенків, отих збільшених у мільярд разів сперматозоїдів, що допхалися до влади, а тепер кра дуть, грабують, відстрілюють одне одного й тих, хто покаже на них пальцем, а після того ідуть до церкви бити поклони, обвішують попів орденами, ніби в попівській волі прощати гріхи… Добре, мовчу, і занімію навіки, якщо хоч одна душа доведе, що мій Нікуб гірший за всіх отих виродків.
- Предыдущая
- 16/46
- Следующая
