Кров кажана - Шкляр Василь - Страница 9

• Предыдущая
• 9/46
• Следующая

— Там, де велика любов, якраз і розгоряються найбільші трагедії, — сказав він.

— Ми не були Ромео і Джульєттою. Ми були нормальним суча…сним подружжям. І не любили гратися в піжмурки.

— То, може, у нього були причини переховуватися від когось іншого? От він і вигадав собі таку втечу.

— Від кого? — спитала я.

— Ну, всяке може бути. Ваш чоловік займався бізнесом…

— Який там бізнес, так, одна назва. — І все одно могли бути конкуренти, конфлікти.

Зрештою, борги, — вліпив у самісіньке око Притула.

— Знаєте, я в його справи якось не втручалась. І Нестор мене оберігав од зайвих клопотів і хвилювань. Він був…

— Але фірма «Плутон» зареєстрована на ваше ім’я, Анастасіє Михайлівно, — перебив мене Притула.

— Чиста формальність, — сказала я, завваживши, що він знає про нас набагато більше, ніж мені здавалося. — Я придумала цю назву і стала, так би мовити, хрещеною мамою.

— До речі, чому «Плутон»? — поцікавився він.

— Ви ж знаєте, чим займалася фірма. А Плутон — це той же Аїд, бог підземного світу, володар царства тіней померлих. Тільки Аїд звучить похмуро, а Плутон — ні.

Плутон означає «багатий», він володіє величезними підземними скарбами і людськими душами.

— Зрозуміло, — зітхнув Притула. — Облиште, як той казав, усяку надію ті, хто входить сюди… Здається, такий був напис біля входу до того царства?

— У Данте — так. Ви згадали цю крилату фразу тому, що фірма на мілині?

— Я не знаю стану вашого бізнесу, Анастасіє Михай лівно. Але якщо справа дійшла до банкрутства, то в таких випадках можна припускати й суїцид. І то не лише від безвиході. Колись навіть високі компартійні секретарі, спіймані на казнокрадстві, кінчали життя самогубством.

Ви думаєте, від ганьби? Ні, тільки для того, щоб справа не дійшла до конфіскації награбованого. Щоб усе залишити, як той казав, своїм вишкребкам. І якщо ви кажете, що чоловік вас дуже любив, то міг…

Господи, в які нетрі заліз цей жучок гнойовик! І все тільки через те, що я, дурепа, з самого початку не розповіла, як усе відбулося на моїх очах. А тепер задкувати було вже пізно.

— Зрозумійте мене правильно, — сказав він, — те, що чоловік утопився, як ви вважаєте, з необачности, знімає з мене всі клопоти. Та я хочу допомогти вам, Анастасіє Михайлівно, щось мене тут непокоїть. Не хочу вас заляку вати, але якщо фірма, а тепер і все майно належить тільки вам, то цілком можливо…

Зненацька задзвонив телефон, ми обоє завмерли і з насторогою подивились одне на одного.

Я підвелась і взяла трубку.

— Не знайшли? — спитав він.

— Ні.

— От бач, може, не все так погано. Молімо Господа Бога і сподіваймося на краще.

— Вибач…те, у мене тут люди.

— Я передзвоню, — сказав він і поклав трубку.

Притула невимушено порпався очима в попелі, та я була певна, що зараз він проміняв би його разом з коцюбкою на те, щоб дізнатися, хто дзвонив. Однак я йому не лишила такого шансу, бо, сівши у крісло, відразу перепитала:

— Цілком можливо — що?

— Що для вас також існує загроза.

— Не думаю, — сказала я. — Ви перебільшуєте наші статки. Мені здається, ви взагалі все перебільшуєте.

— Можливо, — погодився він і підвівся. — Але це мій метод, Анастасіє Михайлівно.

— Усе перебільшувати?

— Нічого не применшувати, — сказав він. — Люди цього не люблять, але я такий. Ось недавно мене шпетило началь ство за звіт про одне вбивство. Їм, бачте, не сподобалася моя точність у висловах. Я написав, що коли зайшов до кімнати, то побачив на підлозі труп. А над ним сиділа тру пова жінка і гірко плакала.

Добре, що я не мала сил сміятись, а то пирснула б йому прямо в лице. — І що ж їм тут не сподобалося? — серйозно спитала я.

— А мій принцип абсолютно нічого не применшувати і, як той казав, не прикрашати. Може, це комусь і смішно, Анастасіє Михайлівно, але вся суть у тому, що саме ця жінка зробила свого чоловіка трупом. А я це довів. І через те мав, як той казав, повне моральне право так написати.

Ви мене розумієте?

Ні, я мало що розуміла в його логіці, окрім того, що Притула і цю свою баєчку підвів до якогось лукавого натяку. Він порився у своїй дерматиновій течці і подав мені дешевеньку візитівку, зроблену майже з такого ж паперу, на якому друкують квитанції для ательє з ремонту взуття.

— Як будуть для мене новини — подзвоните. Ви ще не в тому стані, хай воно трохи вляжеться. Хоча схоже, що прав да за вами. Одну сітку він все таки закинув. Сороківку. А навіщо ж самогубцеві риба? Небіжчикові вона, як той казав, непотрібна, правда ж?

Я, здається, вперше побачила на його обличчі посмішку.

Вона теж була мляво бліда, але якось дивно, по лисячому загострювала його круглий писок.

Притула пішов, а та посмішка так і лишилася біля мене, зосталась, як привид, як примара мого сумніву, що дедалі гострішав, міцнів і прагнув уже якихось виразніших, майже матеріальних обрисів. Я також мало вірила в підводні течії нашої тихої річки, які так швидко могли віднести тіло невідь куди.

То що ж відбувається?

Виходить, Нестор справді міг випливти. Неймовірно, але такий варіант тепер уже припустимий. Тоді чому ж він не повернувся додому?.. А може, він десь зовсім близько?

Від цієї наглої думки мені стало моторошно.

Я дістала з холодильника ледь почату пляшку мартіні, привезену Нестором того вечора, і коли наливала вино, шийка пляшки дрібно зацокотіла об склянку. Руки мої трусилися.

Ч о м у? Н а в і щ о? Д л я  ч о г о  ц е  й о м у?

Може, він вислідив мене з отцем Серафимом і вирішив отак помститися? Навряд чи… Я нічого такого за ним не помітила. До того ж він тієї ночі хотів зі мною близькости.

Втім, це ще не доказ. І все таки…

Ні, я швидше повірю у версію Притули. Щоб спекатися кредиторів, які справді могли відібрати в нас усе разом з оцим будинком, щоб зберегти все це для мене, він вирі шив… що?

Піти з життя?

Чи зімітувати власну загибель для голомозих, котрі останнім часом переймали його на кожному кроці? Але в такому разі Нестор мусив мене попередити, він не мав права лишити мене саму в такому страшному невіданні незнатті.

Літрова пляшка мартіні спорожніла до половини, та я не відчула ні тепла, ні хмелю.

У будь якому разі це схоже на помсту. Якщо він, звичайно, живий. На відплату… мені особисто. Ось тобі і велика любов. Так, саме велика, бо тільки вона, невгамовна і хвороблива, виходячи за власні межі, переростає в ненависть.

Не вірю, не хочу вірити.

Я ще відпила з півсклянки, та в голові паморочилося зовсім не від мартіні.

Жінка!!!

Чому я ніколи не думала, що в нього також може з’яви тись інша жінка? Яка навіть могла народити йому дитину…

Що може робити чоловік цілими днями на фірмі, якої вже практично немає? Чому я і гадки не припускала, що рано чи пізно йому зустрінеться така ж молоденька самочка, котра питиме з ним шампанське по крапельці, їстиме ресторанний рис по одній зернині, аби розтягти випадкову зустріч?..

А потім розкине свої голодні ноженята хоч у машині, хоч на холодній підлозі майстерні, де симпатичний скульп тор (уже не вельми молодий, але якраз із тією першою сивиною, від якої всцикаються німфетки, готові зняти перед ним свої заяложені трусики хоч у майстерні, хоч на стадіоні, хоч на цвинтарі), так от, цей симпатичний скульп тор не те, що мусить, а просто за покликанням зобов’язаний тебе роздягнути і зліпити з твоєї натури чергову Венеру, атож, оту знамениту суку, що на її честь усі любовні хворо би називають венеричними, а тоді він ще матиме обов’язок закохатися в тебе, бо він Пігмаліон, а ти його Галатея, прошу не плутати дружину скульптора Пігмаліона з тією іншою Галатеєю, котра просила богиню Лето обернути дівчинку на хлопчика, хоч тебе, малолітко, і це ще чекає, — так зліпив тебе Всемогутній Скульптор із чоловічого ребра, щоб ти, чоловічиця, змогла звідати всіх насолод. Що ж, звідуй, мені не жаль, але я просто мушу про все знати, бо інакше збожеволію від цього незнаття невідання.

• Предыдущая
• 9/46
• Следующая