Шлях Срібного Яструба - Білий Дмитро - Страница 17

• Предыдущая
• 17/52
• Следующая

— Так де ж ця Печера Грифонів? — промовив Атей, здивовано озираючись навкруги.

Дійсно — навколо не було жодної скелі, жодної печери. Вони вже декілька годин їхали по випаленій сонцем пустелі. Копита коней загрузали у піщаному грунті.

— Незабаром побачиш, — кинув Сагір, не повертаючи голови до хлопця. Він напружено вдивлявся вперед. Ще через деякий час на шляху мандрівників почали траплятися кістки коней і корів. Атей і Орія перезирнулися. З кожним кроком краєвид ставав все більш і більш непривітним і похмурим. Тепер їм почало зустрічатися й чимало людських кісток. Біля кістяків і черепів лежали уламки зброї. Шоломи й щити наскрізь проіржавіли. Атей розпізнав і скіфську, і сарматську, і готську зброю. Але набагато більше було не бачених ним раніше шоломів із високими зотлілими гребнями, великих, у зріст людини, щитів.

— Це залишки римського легіону, який був колись надісланий імператором за золотом, що охороняють грифони, — похмуро промовив Сагір, озираючи чисельні людські кістяки, — здається, тут відбулася велика битва…

…На білих кістках сиділо чорне гайвороння. Атей відчував, як його кінь сахається від кісток. Кінь стривожено хропів, і хлопець ледь стримував його бажання гайнути подалі від цього місця. Щоправда, і в самого Атея все більше зростало бажання повернути назад.

— А ось і Печера Грифонів, — промовив Сагір і показав на провалля, яке темніло під високим курганом, всіяним каменями, — і запам’ятайте, якщо хтось з нас зараз промовить хоча б одне слово — через мить наші кістки будуть лежати біля цієї печери.

Атей прислухався. Спочатку він чув тільки завивання вітру, шерхіт великих кущів перекотиполя, які котилися по землі, та пронизливі крики гайвороння. Але коли вони підійшли ближче до чорного провалля, хлопець почув, що звідти доноситься тихий клекіт. І саме від цього звуку мурахи поповзли по спині Атея.

— Тепер нам треба трохи попрацювати, — міркуючи над чимось, промовив Сагір.

Напружуючи всі сили, вони підкотили декілька кам’яних брил, що лежали поблизу до чорного провалля. Сагір зібрав декілька списів, держаки яких здавалися досить міцними, і підклав їх, немов важіль, під каміння. Коли вони завершили свою працю, Атей, втомлено переводячи дихання, із сумнівом подивився на цю споруду, яка ледь трималася, звисаючи над входом до печери, готова впасти в будь-яку мить.

Але Сагір нічого не став пояснювати, він тим часом витягнув із сідельної торби золоту фібулу — подарунок Зберігача Кам’яної Могили і причепив її на свій плащ. Чомусь Атей відчув полегшення.

— Чари цієї фібули будуть діяти недовго, але ми повинні встигнути, — прошепотів Сагір, майнув їм рукою і, обережно ступаючи, зайшов до Печери Грифонів.

Обличчя Орії зблідло, вона поклала руку на руків’я свого кинджалу й рішуче пішла за Сагіром. Атей опустив голову, облизнув пересохлі губи і, відчуваючи, як божевільно калатає його серце, зробив крок вперед.

Атей багато чув про грифонів і багато разів бачив їх зображення, яким скіфи зазвичай любили прикрашати свою зброю. Тепер він побачив грифонів на власні очі…

Темний крутий тунель, яким вони довго спускалися, несподівано увірвався, і Сагір, Орія та Атей опинилися на широкому виступі, що звисав над величезною печерою. Після темряви тунелю їх очі засліпило яскраве світло, немов би вони опинилися прямо на краю сонця. Не відразу очі Атея звикли до цього сяйва. Нарешті він зміг, мружачи очі, побачити, що це яскраве світло струменіло від велетенських куп золота, які височіли вздовж всієї печери, наскільки могло осягнути око. Золото вкривало підлогу і стіни печери. Розсипи золотих монет, прикрас, чаш, зброї встеляли все навкруги. І тут Атею, поки він заворожено роздивлявся навкруги, здалося, що ці розсипи золота повільно рухаються. Коли він, нарешті, зміг вже ясно бачити, то здригнувся й ледь стримав розпачливий вигук.

Грифони, зображення яких він бачив тільки на прикрасах луків, щитів та панцирів, немовби ожили й зібралися в цій печері. Сотні велетенських грифонів сиділи на підлозі, у виступах на стінах, ліниво бродили по печері, і золото під їх тяжкими лев’ячими лапами тяжко дзвеніло. Їх блискучі шкіри і широкі крила переливалися жовтим золотим сяйвом. На тяжких орлиних дзьобах, один удар яких міг потрощити гранітну скелю, хижо відбивалися скарби, які грифони з прадавніх часів були покликані охороняти.

Атей відчув, що не може поворухнутися. Його ноги заклякли на місці. Він озирнувся на Орію, яка стояла трохи позаду. При цьому химерному світлі скарбів її крейдяне обличчя нагадувало золоту маску. Сагір застережливо підняв руку, а свою праву долоню поклав на золоту фібулу. Сагір постояв одну мить, вагаючись, а потім зробив крок вперед. Атею здалося, що зараз його брат впаде у прірву і буде миттєво розірваний цими страшними охоронцями золотої печери.

Але виявилося, що від виступу веде вниз вузька кам’яна кладка. Атей, обережно ступаючи, став спускатися. Його шкіряні чоботи м’яко ступали гранітними сходами.

Повітря було холодним і насиченим тяжким диханням грифонів. З кожним кроком Атей відчував, як на його плечі все сильніше й сильніше тиснули страх і блиск золота. Тільки коли вони спустилися й опинилися на кам’яній підлозі, Атей остаточно зрозумів, наскільки велика Печера Грифонів, наскільки могутні й жахливі створіння, які її охороняють, і наскільки маленькі й жалюгідні три зухвальця, що наважилися прийти сюди.

Але грифони, здавалося, не звертали ніякої уваги на прибульців. Сагір, нахиливши голову й тримаючись за фібулу, вперто йшов вперед. Під його ногами дз. енькали золоті монети, які густим шаром вкривали підлогу.

Вони проходили повз грифонів. Тепер Атей зблизька бачив ці велетенські істоти, їхні могутні м’язи, що перекочувалися під шкірою лев’ячих тулубів, чув гаряче дихання і відчував на собі, здавалось, байдужі погляди великих круглих очей, затягнутих бурштиновою плівкою.

Час від часу якійсь грифон ліниво сплескував своїми широкими жорсткими крилами, здіймаючи білий пил, і тоді пронизливий клекіт гулко розносився під високими зводами печери.

Атей ледь міг дихати, губи Орії тремтіли. Сагір нечутно шепотів якісь закляття. Нарешті вони підійшли до стіни, біля якої лежала купа золотих монет, чаш і горитів. Серед золота світилося білим полум’ям срібло. На поверхні декількох великих срібних злитків були викарбувані якісь таємничі письмена.

Атей запитально подивився на Сагіра. Той мовчки кивнув головою. Але не встиг Сагір зробити крок до срібла, як у них над головою майнуло гаряче повітря і велетенський грифон опустився на золото. Він підлетів непомітно, і Атей здригнувся, відчувши, що опинився на межі вірної і миттєвої загибелі.

«Вони нападають непомітно, як тіні, і їх помічають тільки тоді, коли тікати вже запізно», — згадав Атей розповідь про грифонів, почуту ще у дитинстві.

Грифон легко опустився на скарб, склавши крила, і золото тяжко осіло під його тяжким тулубом. Велетенська лапа із гострими пазурами, кожен з яких був завтовшки з руку хлопця, опустилася на срібні злитки. Грифон опустив голову на довгій шиї, і Атей побачив у його очах відбиток трьох постатей.

Атей розумів, що грифону вистачить одного удару могутньої лев’ячої лапи, щоб розірвати навпіл всю трійцю. Грифон стрепенувся й розправив крила, які могли б обхопити трьох вершників. На кінцях крил стирчали гачкуваті пазури. Низький, погрозливий клекіт вихопився з горлянки грифона.

Інші грифони обернули свої голови до прибульців. Декілька з них, м’яко ступаючи своїми лапами, почали наближатись.

Атей мимоволі заплющив очі, очікуючи удару смертельних пазурів або могутнього дзьобу…

Коли він відкрив очі, то побачив, що Сагір стоїть навпроти грифона, простягаючи йому золоту фібулу. Від фібули променіло райдужне сяйво, яке поступово охоплювало, немов прозорим туманом, грифона. Сяйво повільно розпливалося по печері. Клекіт стих. Грифони, немов зачаровані, почали лягати на підлогу.

• Предыдущая
• 17/52
• Следующая