Шлях Срібного Яструба - Білий Дмитро - Страница 26

• Предыдущая
• 26/52
• Следующая

Здавалося, що від кожного кроку Астага здригається земля. Біля Астага стояв його бойовий кінь. Його збруя була прикрашена бронзовими, золотими та срібними фалерами, а по краю чепраку та вуздечки йшла густа бахрома. Голову коня захищала товста металева маска із прорізями для очей, могутні груди були захищені широким шкіряним пасом із великими залізними фалерами.

— Оце так зібрався! — Сагір привітно плеснув по плечу Астага, від чого панцир брязнув металевими пластинами, — щось я раніше на тобі такого царського озброєння не помічав!

— Та де там! — відмахнувся правицею, захищеною металевим наручнем Астаг, — декілька поколінь мого роду збирали усе це. Ось я і вирішив нарешті все на себе одягти! Бо, казав же тобі, що, можливо, завтра вже до битви прийдеться встати… До речі, я і вам дещо приніс!

За цими словами Астаг зняв із сідла подорожню сакву і протягнув її Сагіру:

— Дещо тут і для вас є — знадобиться.

Сагір витягнув із сакви два акінаки, довгий кинджал і сагарісу.

При одному погляді на кинджал очі Орії запалали. Побачивши її захоплення, Сагір протягнув дівчині кинджал:

— Тримай, цей не гірший за той, що ти у Руці Темряви залишила!

Орія вдячно кивнула головою і взяла у руки зброю. Атею дістався акінак, а Сагір із задоволенням почепив сагарісу собі на пояс.

— Що ж, товариство, зараз вирушаємо! — урочисто промовив Астаг, — до кургану Анахарсія не такий вже великий шлях, і, кажуть, там мають зібратися не тільки воїни Срібного Яструба, але й всі скіфські роди, які залишилися незалежними від готів і сарматів.

— Добре, — кивнув головою Сагір, — нам збиратися довго не треба.

Швидко поснідавши, вони вирушили в дорогу.

На кам’яній площадці й дерев’яному мості, що вів від Острова Гілеї, вже юрмилися піші й кінні воїни. Атей був вражений їх кількістю. Здавалося, дійсно ожив очерет, перетворившись на скіфське військо. Посередині, оточений відбірними воїнами у срібних панцирах, їхав Отан. Над його головою тріпотіло знамено із зображенням срібного яструба.

Панцири воїнів сяяли на сонці, верхівки списів здіймалися над очеретом. Коли Атей проїхав міст і, прямуючи коня за іншими вершниками, вибрався з плавень, то здивовано побачив, як декілька вервечок кінних і піших воїнів виїжджають таємними стежками із зелених хащів.

Невдовзі скіфські воїни, виринувши, немов привиди, із плавень, вже їхали відкритим степом, розділившись на декілька колон. Спочатку їх було декілька сотень, але поступово, виринаючи з ярів та байраків, з’являючись поміж дерев та невеличких перелісків, що траплялися на їх шляху, до воїнів Срібного Яструба приєднувалися все нові й нові вершники.

Атей, який їхав разом з Сагіром і Орією у крайній колоні, захоплено дивився на цю зростаючу силу. Ніколи в житті він не бачив такої кількості скіфських воїнів, і йому почало здаватися, що жодне військо у світі не зможе протистояти цій силі.

Немовби перегукнувшись з думками Атея, старезний скіф із довгою сивою бородою промовив слова, які донеслися до хлопця:

— Що ж, як в старі часи, коли ці степи ще були Великою Скіфією! Хіба що тоді таке військо вважалось би просто невеличким загоном для набігу!

Поруч з ними їхали вершники, командиром яких був Астаг. Трохи поодаль Атей помітив дивного воїна.

Той їхав неподалік від них, але помітно виділявся від інших. Сидів він на коні прямо, випрямивши спину, на відміну від скіфів, які майже напівлежали на спинах своїх коней, весело перегукуючись між собою. На вершнику був звичайний для степовиків вовняний плащ, скріплений простою бронзовою фібулою, але римський панцир, короткий прямий меч і спис-спілум[18] із довгим, майже до половини древка наконечником, коротка зачіска під глек і майже незасмагле обличчя видавали у ньому чужинця. Обличчя його було худорляве, з орлиним носом і тонкими губами. Очі дивилися допитливо й гордовито, але без зарозумілості і зневажливості.

— Хто це? — запитав Атей у Сагіра.

— О, це дуже поважна людина! — із повагою промовив Сагір, — це римлянин Марк. Його прийняли до нашого братства Срібного Яструба через його великий розум, знання та військову звитягу.

— Слухайте, браття! — втрутився у їх розмову Астаг, — їхати нам ще довго, а Марк може багато чого цікавого розповісти, я завжди з великим задоволенням слухаю його історії.

Не гаючи часу, Астаг під’їхав до Марка й дружньо звернувся до нього:

— Друже Марку, чи не міг би ти відірватися від своїх глибокоповажних роздумів і приєднатися до моїх друзів. Я розповів їм про тебе, і ми б із задоволенням послухали б твої розповіді.

Марк трохи схилив голову й відповів:

— Ще не пройшло жодного дня, щоб мені не прийшлося виступати із довгими промовами. І, мабуть, будь-який трибун не викликав на римському Форумі такої прихильності й уваги з боку слухачів, як я.

Астаг задоволено посміхнувся:

— Ну тоді прошу до нашого товариства!

Марк під’їхав до них. Інші скіфи з повагою оточили його.

— Отож, панове-браття, — Марк розправив плечі й поправив свій скіфський плащ, немовби це була сенаторська тога, — декілька років минуло з того часу, як я був прийнятий до славетного братства Срібного Яструба. А ось як я потрапив до цих славетних степів, то це вже окрема розповідь… Народився я у вічному місті Римі. Батько мій походив зі стародавнього патриціанського роду, який дав Риму дуже багато визначних полководців та державних діячів. Він прагнув відновити республіку й скинути тиранську владу імператорів. І за це здобув ненависть імператора Доміціана. Коли я був ще дуже малим, Доміціан заніс ім’я мого батька до проскрипційного списку — кожен, чиє ім’я потрапляло до цього списку, був приречений на негайну смерть. Досить часто знищували й усю родину приреченого. Тому батько, щоб урятувати моє життя, відправив мене до Херсонесу, де зі своїм легіоном стояв його друг — легат[19] Юній. Там я й зростав. Одночасно з військовою справою чимало цікавився я філософією та історією…

Скіфи поважно кивали, уважно слухаючи, хоча й не вперше, цю розповідь.

— У Херсонесі немовби знов потрапив я до золотої Еллади — оточували мене мудреці та філософи. А у архонта була дуже велика бібліотека. Там знайшов я чимало книг про Скіфію — особливо сподобалися мені твори Геродота та Страбона. Читаючи їх, захопився я цим краєм, де немовби ожили герої «Одіссеї» та «Іліади», а народи, що мешкали тут, і зараз залишилися у славетному «Золотому Віці», який так дотепно описав римський філософ Тіт Лукрецій Кар. І чекав я нагоди, щоб потрапити сюди, але й сам не очікував, за яких дивовижних обставин опинюся тут…

…За цими словами Марк, як дійсно досвідчений оратор, замовк і, неспішно діставши флягу з водою, зробив декілька ковтків. Воїни навколо мовчали, терпляче очікуючи продовження розповіді. Здавалося, що навіть їх коні перестали іржати й намагалися не так тупотіти копитами…

— Так ось, — нарешті перервав мовчанку Марк, — одного разу викликав мене до себе легат Юній і повідомив, що один з його розвідників, повернувшись зі Степу, повідав, що знайшов таємне сховище, де заховано безліч скарбів. Він сказав, що це, мабуть, таємниче скіфське місце під назвою Герра, де скіфи ховають своїх наймогутніших царів разом із незліченними скарбами….

…Скіфські воїни обурено схопилися за руків’я своїх акінаків…

Марк перечекав, поки воїни заспокояться й продовжив розповідь:

— …І легат Юній, якому жадібність затьмарила розум, вирішив відправити цілу когорту[20] на пошуки цих скарбів. А мені він запропонував супроводжувати її. Я погодився тільки через те, що давно вже прагнув побачити величний Скіфський Степ, про який так багато читав. Я захопив із собою декілька стародавніх зшитків, головним чином історика Геродота, його докладні описи Скіфії й досі залишаються неперевершеними… Так ось, на трьох галерах ми переправилися до низу Борисфену й почали поступово просуватися вверх по річці. Розвідник, який розповів легату про скарби, був з нами й показував шлях. Потім ми висадилися у якійсь гавані й заглибилися в степ. Декілька днів йшла наша когорта по відкритому простору, не зустрінув жодної людини. Лише іноді, десь на обрії, бачили ми поодиноких вершників, але вони, не наближаючись, швидко щезали серед високих ковил. Так ми дісталися до безплідної землі, яка була покрита піском. Через два дні наші припаси закінчилися і ми не могли знайти їжу. Навколо все немовби вимерло. Солдати почали висловлювати своє незадоволення, справа могла закінчитися заколотом. Нарешті, коли ми вже були на грані відчаю, наш розвідник оголосив, що ми досягли печери, де знаходяться заховані скарби. Наша когорта зупинилася біля чорного отвору, який вів до підземної печери. Пам’ятаю, що була сильна спека. Солдати вже геть заморилися у своїх тяжких панцирах і шоломах. До проходу увійшли командир когорти, провідник і два центуріони.[21] Чогось мені здалося, що я їх більше ніколи не побачу… Так і сталося… Через дві години, коли пекуче сонце ледь не розплавило наші панцири, центуріон Квінт наказав декільком воїнам спуститися в печеру. Але щойно вони зазирнули туди, як із жахливими криками вихопилися назад. І далі почалося найстрашніше. З чорного отвору вихопилася спочатку одна, а потім друга, третя потвора. Мені здалося, що малюнки, які я бачив на мозаїках, що прикрашали стіни скіфських палаців у Херсонесі, книгах, що описували Скіфію, або чисельні зображення на скіфських чашах і щитах раптом ожили й кинулися на нас.

• Предыдущая
• 26/52
• Следующая