Шлях Срібного Яструба - Білий Дмитро - Страница 30
- Предыдущая
- 30/52
- Следующая
Глава 7. Велике Коло
Марк читав довго, але ніхто його не переривав. Навпаки, до їх гуртка підходили все нові й нові воїни. Вогонь смолоскипів кидав на обличчя Марка примарні тіні, а іржання коней, вигуки воїнів та співи, що доносилися з усіх боків, додавали суворої величі тому, що читав Марк.
Коли він замовк, воїни довго мовчали.
Марк згорнув сувій і старанно заховав його у шкіряну скіфську торбу, яку завжди носив із собою.
— Не знаю, — промовив Марк, посміхнувшись, — чи доводилося колись Геродоту читати свою «Історію» скіфам, але думаю, що він завжди мріяв прочитати саме цю частину своєї «Історії» — IV «Мельпомену» — таким вдячним читачам.
— А про що там ще написано? — запитав Атей.
Але Марк не встиг відповісти.
— Коло, Коло! Всі до Кола, зараз почнеться Рада! — почулися голоси вершників, які гнали своїх коней поміж шатер, скликаючи всіх на нараду.
Біля кургану Анахарсія утворилося велике коло з воїнів. Сотні смолоскипів освітлювали суворі і зосереджені обличчя. Полум’я грізно відбивалося на їх зброї. Атей, Орія, Сагір, Астаг і Марк опинилися поруч із підніжжям кургану.
Отан вийшов у центр кола. Дев’ятеро старійшин клану стояли поруч з ним. Пориви вітру коливали їх сиві бороди. Над головами воїнів тріпотіли бойові знамена.
— Славетні воїни нашого братства Срібного Яструба! — промовив Отан. — Боги благословили наше Велике Коло. Але саме нам вирішити, яким шляхом піде далі наш народ. Тисячу зим панували ми в цих степах, Велика Скіфія простягалася від Істру до Гіпанісу, від гір Карпів до країни Хань.[25] І завжди братство Срібного Яструба стояло на сторожі наших земель, нашої мудрості і нашої волі. Але часи змінилися — велике Колесо Долі, якому підвладна і доля однієї людини, і долі цілих народів, і доля всієї Ойкумени, закінчило свої оберти для скіфів. Розсипаються на порох могутні фортеці, вітер зносить скелі, а народи, міць яких вважалася вічною, зникають без сліду під великим Колесом Долі. І це є великим і неподоланим законом буття. Чимало наших братів ще стримує ворогів, які прагнуть зруйнувати останню країну скіфів — Скіфську Тавриду, але де ділися могутні скіфські племена? Хто направив своїх стрімких коней на схід, хто на захід, хто на північ, чи південь. Де тільки не пролягли їх стежки. Але в цих степах їх вже немає. Чимало могутніх воїнів народу скіфів-сколотів прийняли звичай народу готів, сарматів, гунів. Тепер носіями скіфського Закону у цих степах залишилися тільки ми. Ви всі знаєте, що проти нас об’єдналися могутні народи, які заявили своє право на панування у Великому Степу. І сьогодні ми повинні вирішити — як нам відповісти на цей виклик?
Шереги воїнів вибухнули водночас бойовими закликами:
— Бій!
— Війна!
— Смерть!
— Агов!
Отан підняв руку. Вигуки поступово стихли.
— Сьогодні до нас прибули два посланця — від готського конунга Ерманаріха і аланського царя Сая, — промовив Отан, — і за нашим військовим звичаєм ми повинні їх вислухати.
— Згода! — пронеслося між рядами.
У середину кола вийшло двоє воїнів. Перший, у косматій ведмежій шкірі, накинутій на плечі, у тяжкому шоломі з довгими рогами, був кремезним готом. На плечах він тримав бойову сокиру з широким подвійним лезом. У ньому Атей відразу впізнав Атаульфа Криваву Сокиру. Другим був стрункий, широкоплечий алан у лускатому панцирі. Посланці поклонилися Отану й решті воїнів.
— Великі воїни Срібного Яструба! — почав першим гот. — Я ярл[26] Атаульф Кривава Сокира, за дорученням конунга Ерманаріха мав честь прийти до вашого Великого Кола. Дійсно, нема більшої честі для воїна, ніж опинитися серед таких славних звитяжців. Ми, готи, завжди поважали й цінували справжню воїнську звитягу, а ваша слава лунає по всім усюдам. Але часи змінилися, і прийшов час, коли вам прийдеться зробити вибір — або прийняти наш Закон і стати рівноправними побратимами рейдготів, або ж схрестити зброю з нами, як це завжди водилося між рівними народами, якщо виникала нерозв’язна мирним шляхом суперечка.
За цими словами Атаульф кинув собі під ноги свою грізну бойову сокиру.
— Ми ще подивимося, чия зброя міцніша! — вигукнув Астаг.
Скіфські воїни підхопили його слова гучними бойовими закликами.
Отан підняв руку, і знову запала тиша. Тепер у коло вийшов алан:
— Я, алан Індоксай, посланець царя аланів Сая! Вітаю вас і схиляю голову перед славетними воїнами Срібного Яструба і тобою, славетний вождю Отане. Конунг рейдготів і наш цар заключили між собою вічний мир і союз. Настав час примирити всі народи, які зібралися у Великому Степу, покласти край ворожнечі і об’єднати наші сили. Тоді ні Рим, ні Парфія не встоять перед нашими вершниками. Жоден володар у світі не зможе протистояти тій силі, яка народжується зараз на берегах Борисфену. Але ви залишаєтесь осторонь, тримаючись за померклу славу свого народу. Обирайте — або ви приймете звичай гото-аланів, або ж нам прийдеться зійтися у битві. І нехай боги вирішать нашу суперечку. Але пам’ятайте, що проти кожного воїна Срібного Яструба ми зможемо виставити не менше двох десятків наших воїнів… А тепер нехай ваша поважна рада визначить, чи прийняти наш виклик, чи змиритися.
На такі зухвалі речі скіфи знов відповіли обуреними вигуками й зблиском своєї зброї. Втім, Отан залишався нерухомим. Вождь схилив голову і промовив, звертаючись до посланців:
— У кожного з народів є свій Закон і свій звичай, але всі народи, що живуть у Великому Степу, дотримуються єдиного Закону — Закону Військової честі. Тому ми вдячні вам за ваші відверті промови і за ваш виклик, який ви виголосили, як і лічить воїнам, що прямо дивляться в обличчя життя і смерті. Тепер ви можете залишити наше Коло і зачекати на нашу відповідь.
Посланці поклонилися й вийшли з Кола.
— А тепер вислухаємо наших старійшин! — оголосив Отан.
— Я, сколот Тір, син вождя Сайтоферна! — на середину кола вийшов сивобородий воїн, — ви всі знаєте мене. Жодна битва, жодна сутичка у нашому степу за останні шістдесят років не минула без зблиску мого акінаку. Тепер нам загрожує велика війна. Хіба колись скіфи уникали війни? Хіба не полягли колись від наших стріл і списів над берегами Борисфену могутні армії персидького царя Дарія і македонця Зопіріона? Чи зможемо ми скласти свою зброю перед зайдами — готами у ведмежих шкірах і сарматами, якими керують жінки?
— Ні! Ніколи! — ревонули ряди скіфських воїнів.
Старійшина Тір поклонився і відійшов, звільняючи місце для наступного промовця — сивого старця, постава якого, проте, видавала довгий бойовий досвід і приховану міць.
— Тепер скажу я — старійшина Скін, син Савлія з роду меланхленів! — проголосив він, — жоден народ не володарював так довго у степах над Борисфеном, як ми, скіфи. Чому це так сталося? Тому що ми, окрім військової звитяги, змогли завжди зберігати ту мудрість, яку заповідали наші предки. А мудрість — це сила, яка може подолати всі перешкоди і перемогти будь-яку зброю. Зараз перед нами вибір — мир чи війна…
— Війна! Війна! — залунало між скіфами.
— Так, ви палаєте вогнем військового завзяття, — спокійно продовжив Скін, — здається, що нам можна втратити життя й полягти зі славою, але що тоді залишиться після нас? Хіба що декілька готських чи аланських пісень, в яких вони будуть оспівувати перемогу над нами? А може, краще увійти до готсько-аланського союзу й прищепити йому нашу скіфську мудрість?
Далі виступали інші старійшини. Одні промовляли на користь війни, а інші пропонували замирення з готами й аланами. Виходило так, що думки старійшин розділилися порівну.
Після того як виступив останній старійшина, запала мовчанка.
Але вона продовжувалася недовго. Воїни почали обговорювати між собою промови старійшин. Поступово почали спалахувати суперечки. Одні кричали про те, що треба негайно розпочинати війну, другі не менш запально отстоювали мир. Де-не-де вже зблиснули леза акінаків. Гул над шерегами воїнів зростав. Отан спокійно споглядав на веремію, яка зчинилася між скіфами.
- Предыдущая
- 30/52
- Следующая