Шлях Срібного Яструба - Білий Дмитро - Страница 45

• Предыдущая
• 45/52
• Следующая

— А я Атей з роду коваля Аріанта, — промовив Атей і потис руку Алаугану.

— Колись, дуже давно, земля вночі була закрита суцільною темрявою. На небі зовсім не було зірок. Народу нартів, а наш народ, треба тобі сказати, є одним з найбільш справедливих у світі, приходилося битися з численними ворогами, хижими левами, тиграми, ведмедями, драконами, двоголовими потворами емегенами та різною іншою нечистю, якої ой як багато живе у цих краях, майже голими руками. Ось тоді бог неба Тейрі вирішив наділити нартів своєю чарівною силою. Із частини свого золотого серця — сонця — він створив Золотого Дебета, якому передав чарівне ковальське мистецтво. Дебет міг бачити будь-який предмет наскрізь. Коли Дебет спустився на землю, то він знайшов у горах великий блискучий камінь. Він стиснув його у руці, і на землю впали перші краплі розпеченого металу. От тоді Дебет і почав добувати та плавити залізо, кувати для своїх синів зброю та знаряддя праці. Коли він бив кулаком, а потім молотом по ковадлу, то жаринки, що вилітали з його кузні, розсипалися по небу і перетворювалися на зірки. Ночі після того стали світлими, і нарти за допомогою зброї почали перемагати своїх численних ворогів. Бог Тейрі наказав нартам встановити на землі мир і справедливість. Ось так нарти оволоділи ковальським мистецтвом. У Дебета було дев’ятнадцять синів, але більшість з них загинула. Мене і моїх братів запросив на бенкет могутній нартський ватажок Юрузмек. Під час бенкету спалахнула суперечка, і всі мої брати були вбиті. Залишився один я…

Атей уважно слухав Алаугана. Йому навіть не вірилося, що він знайшов для себе такого досвідченого супутника у незнайомій і загадковій країні Нартії.

— А що сталося далі з Золотим Дебетом? — запитав він у Алаугана.

— Коли Золотий Дебет допоміг нартам оволодіти чарівним ковальським мистецтвом, він поселився на самоті на далекій горі Тирмітау і побудував там для себе кузню. Одночасно він став головним охоронцем Яхонтової печери, в якій зберігаються скарби нартів. Коли ж Золотий Дебет вирішив, що він завершив усі свої справи на землі, то побудував для себе крилату колісницю і полетів на небо. Там він і зараз працює у своїй кузні для людей, які живуть на небі. І якщо ти бачиш зорепади, то знай — це жаринки, які вилітають з-під ударів його молоту.

— Отже, Золотого Дебета вже немає в Нартії, але ж мені треба отримати його Знак на свій Щит Таргітая! — із розпачем скрикнув Атей.

— Щит Таргітая! — підхопився з місця Алауган, — звідки ж він в тебе?

Прийшлося і Атею розповісти свою історію…

…Алауган уважно слухав розповідь Атея.

— Так, виявляється, коваль Аріант — твій батько. Що ж, у нього славний і гідний син. Я бачив твого батька, коли він збирав руду для Щита Таргітая. Сам Таргітай є другом Золотого Дебета. Втім, зараз не про це. А щодо Знака Золотого Дебета, то знай — коли Золотий Дебет вирішив залишити Нартію, він виготовив чарівний жезл. На верхній частині цього жезлу була вирізьблена голова оленя, а знизу — копито. Це був магічний жезл, він міг виліковувати від всіх хвороб, гоїти смертельні рани, наганяти страх на ворогів, давати сили і багато чого іншого. Тому і Щит Таргітая вповні здобуде свою силу, якщо жезл Золотого Дебета залишить на ньому свій знак.

Атей полегшено зітхнув:

— А де зараз знаходиться жезл Золотого Дебета?

Алауган спохмурнів:

— В тім-то й справа, що жезл зник…

— Як так? — запитав ошелешений Атей.

— Та ось так. Жезл зберігався у великого воїна Сурхата. Але декілька тижнів тому Сурхат відправився у Сухий ліс, щоб битися з величезним емегеном Цохом, який довгий час нападав разом з потворними велетнями на поселення нартів. Через тиждень бурхливі води Терка[33] прибили до берега вбитого емегена Цоха, але Сурхат додому не повернувся, а невдовзі до оселі, в якій жила родина Сурхата, повернувся його осідланий кінь. Ось я і зібрався відправитися у Залізний ліс, щоб дізнатися, що сталося з Сурхатом та куди подівся жезл Золотого Дебета.

— Тепер ми їдемо разом, — рішуче промовив Атей.

За годину вони вже їхали верхи, віддаляючись від гори. Кінь Атея, який не звик до гір та вузьких кам’янистих стежинок, лякався і тривожно хропів. Атей ледь стримував його, хоча і сам іноді відчував страх, дивлячись на глибокі провалля, вздовж яких іноді проходила їх стежка. Втім, кінь Алаугана легко біг, немов сам вибирав собі шлях. Алауган весело наспівував якусь давню пісню, майже не дивлячись, куди несе його кінь:

— І хороший в тебе кінь, друже, — не без легкої заздрості промовив Атей.

— О, ти ще не знаєш мого коня, — посміхнувся Алауган, — звуть його Крилатий Гемуда. Їхати нам ще довго, тому я розповім тобі, як мені вдалося здобути його собі. Це не простий кінь. Ще давно я почув, що у морі живе дивний кінь, який може плавати, немов риба, і літати, немов птах. Довго сидів я у засідці на березі моря, аж поки не побачив однієї ночі, як над водою з’явилася голова коня. Тоді я накинув на його шию аркан, тяжко мені було витягнути Гемуду з води, але коли я це зробив, кінь став вірою і правдою служити мені. Справжній вигляд у цього коня трохи інший і далеко не кожний може побачити його. У мирний час живе він у підземній стайні та їсть залізну тирсу…

Атей з недовірою глянув на Алаугана, але вирішив, що у країні, до якої можна потрапити таким незвичайним чином, можуть траплятися і не такі дива…

Під вечір мандрівники виїхали на схил великої гори. Біля підніжжя гори починався великий ліс, що похмуро темнів між двома розщілинами. Здавалося, що вечірня темрява виповзає з самого лісу, поглинаючи навколишні гори.

— А ось і ліс, в якому зник Сурхат, — промовив Алауган, — тут вже треба бути обережним. Нарт торкнувся руків’я свого меча, а Атей поправив Щит Таргітая, який висів у нього за спиною.

Вони помітили вузеньку стежку, якою міг проїхати лише один вершник, і в’їхали до лісу. Попереду їхав Алауган, а за ним Атей. Ніколи ще не бачив Атей такого лісу — сухі стовбури дерев були покручені, немов якась зловісна і надлюдська сила покрутила їх у несамовитій злобі. Довге гілля без жодного листа тягнулось до вершників. Атею стало вже зовсім не по собі, коли вони заглибилися у чащу. Навіть повітря тут, здавалося, було просякнуте якимись отруйними випарами.

Десь попереду почувся гавкіт собак.

— О, здається, тут не тільки емегени, але і люди живуть! — посміхнувся Алауган, — ану завітаймо до цієї оселі.

Вони проїхали ще трохи і виїхали на невелику галявину, оточену темною стіною покручених стовбурів. Посеред галявини стояла невелика дерев’яна хатина, біля якої заходився гавкотом кудлатий чорний пес. З невеличкого віконця блимало світло.

— Агов, чи є тут люди? — запитав Алауган.

Запала тиша, і через мить двері хатини відчинилися. На порозі, освітлена вогниками свічок, що палали всередині хати, з’явилася висока красива жінка. Довгі чорні коси спадали майже до самих п’ят, біле обличчя світилося якимось дивним срібним відблиском. Чорні очі дивилися прямо на мандрівників.

— Доброго вечора вам, славетні воїни! — промовила тихим, напрочуд мелодійним голосом жінка, — бачу, що ваш шлях був довгим і тяжким.

— Так, добра жінко, — вклонився Алауган, — хоча і довгий час ми провели, долаючи цей шлях, а все ж він вартий був того, щоб побачити таку красу.

Жінка трохи зашарилася і опустила голову:

— Бачу я, що ви чемні воїни. Тому і запрошую вас переночувати у своїй оселі, як і лічить нашим законам гостинності.

• Предыдущая
• 45/52
• Следующая