Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/60
• Следующая

Боривой і Горицвіт, пропустивши всіх, зупинилися під захистом лапатого гілля ліщини. Обережно виглянули — чи далеко гунни?

Ті теж зупинилися і спантеличено дивилися на прямовисні стіни яру і зелене шумовиння заростів у ньому. Видно, боялися засідки.

Горицвіт спочатку злорадно усміхнувся, потім промовив:

— Ви поїдете далі, а я залишуся тут. Клянусь Перуном, хоч один із них скуштує моєї стріли!

— Загинеш!

— Все може бути… Та комусь же треба затримати їх!

— Я теж залишуся з тобою!

— Ні, Боривою, ти не залишишся… Твоє місце — на чолі загону! Рятуй князя! — і Горицвіт ударив Боривоєвого коня. — Прощавай!

Коли Боривой зник у гущавині кущів, молодий воїн зліз з коня, взяв до рук лука й стрілу — виглянув у степ. Гунни поволі наближалися до яру.

Горицвіт ждав. Хай наближаються! Ближче! Ближче!.. Щоб не схибити! Щоб вразити хоч одного прямо в серце!

Вони обачні — у кожного у руках теж лук з накладеною на тятиву стрілою. Готові кожної миті відповісти пострілом на постріл.

Ось уже добре видно їхні обличчя — широкі, темні, обсмалені сонцем, вітрами і вогнями степових багать. З-під гостроверхих повстяних ковпаків на плечі спадають тонкі косички цупкого чорного волосся. У одного з них, видно, старшого, бо всі поштиво прислухалися до його слів, щоки і ніс подзьобані віспою, а гострий погляд так і нишпорить, так і стриже, ніби хоче зазирнути під щільне шатро кучерявих заростів. Добре було б позбутися його, обезголовити ворожий загін. Але він, мовби відчуваючи небезпеку, весь час тримається так, що його заступають собою інші.

Горицвіт натягнув тятиву — прицілився. Стріла цьвохнула, мов батіг, і вдарила найближчому гуннові в груди. Навіть не скрикнувши, той змахнув руками і впав з коня додолу.

— Є один! — радісно вигукнув Горицвіт і потягнувся до тула ще за одною стрілою. — Боги допомагають мені!

Та гунни теж були досвідченими воями. Помітивши, де сколихнулася гілочка верболозу, вони, не гаючись, випустили туди п'ять стріл, і ті холодно й тужно проспівали пісню смерті. Дві з них влучили в хороброго улицького воя — одна в руку, друга — в горло.

Мов підсічений колосок, упав Горицвіт навзнак у жовтаву гостролисту осоку і, хоча був ще живий, не міг зробити найменшого поруху. Тільки туманіючим поглядом дивився вгору, де крізь зелене листя пробивався клаптик голубого неба.

Потім кущі розступилися — і до нього під'їхало кілька вершників. Щось швидко-швидко заговорили між собою. Та він нічого не розумів. Лежав мовчки, безстрашно спостерігаючи за тим, як один із них видобув з піхов блискучу шаблю і, нахилившись з коня, вдарив йому прямо межи очі…

Тим часом Боривой вивів свій невеличкий загін із гирла яру, де залишився Горицвіт, у його середню частину. Зарості тут стали рідші, нижчі, бур'яни цупкіші, зате довкола височіли жовті прямовисні стіни, подзьобані дірками, у яких гніздилися бистрокрилі щурики, піднімалися в небо гострі шпилі, а з глибоких темних урвищ віяло похмурою прохолодою.

В одному місці русло яру розгалузилося на три майже однакові рукави. Втікачі завагалися. Куди повернути?

Боривой задумався. Справді, куди?

Повернеш наліво — опинишся ближче до землі уличів, куди дорога їм тепер заказана. Поїдеш прямо — невідомо, коли виберешся в степ, бо з обох боків страшенні яруги. Залишається повернути праворуч, бо звідти відкривається прямий шлях на північ, де живуть племена спільної мови і спільної віри.

Взяли праворуч.

Їхали поволі, з останніх сил. Коні ледве трималися на ногах, а люди — в сідлах.

Боривой знав, що гунни недалеко. Горицвіт їх затримав. Та чи надовго? І він з тривогою й розпачем поглядав назад, не вірячи сам собі — невже погоня відстала?

Тому різкий вигук Всеслава, хоч і не був несподіваним, все ж змусив його здригнутися.

— Гунни!

Він оглянувся. П'ять верхівців швидко наздоганяли їх. Отже, Горицвіт таки поклав одного! Молодець! Та ще п'ять лишилося! Що робити? Де шукати порятунку? Не мине й хвилини, як нападники наблизяться на політ стріли!

Потрібно було на щось зважитись. Кожна прогаяна мить прискорювала фатальну розв'язку.

Боривой окинув поглядом похмурі стіни яру, покривлені, корчуваті деревця, що тулилися в западинах, тріщинах та вузеньких припічках, гострі шпилі, що, мов зуби дракона, вп'ялися в небо, — і раптом помітив на висоті десяти чи п'ятнадцяти ліктів чималий уступ, де могло вільно поміститися кілька людей, до нього вела крута, ледь помітна звірина стежечка.

На роздуми вже не було часу.

— Туди! Нагору! — скрикнув він. — Друзі, беріть князя на руки! Коней залишайте внизу! Будемо захищатися до останнього!

Дубок і Всеслав понесли князя Добромира. Княгиня Іскра і княжна Цвітанка подерлися слідом за ними. Боривой відступав позаду, готовий випустити стрілу в першого ж переслідувача, котрий наважився б наздоганяти їх.

Уступ над прямовисною кручею був зовсім невеликий, але достатній, щоб там розташувалося кілька втікачів. Всеслав і Дубок поклали князя під стіну — і княгиня та княжна відразу схилилися над ним, намагаючись якоюсь мірою зменшити його страждання. А вої повернулися назад, до Боривоя, і, загородивши стежку щитами, приготували луки і мечі для останнього рішучого бою…

Кий і Щек обережно наблизилися до густого куща шипшини, де стояв Хорив, і глянули з кручі вниз.

На протилежному боці яру, на невеликому плоскому уступові, причаїлося троє — один чоловік і дві жінки. Чоловік лежав горілиць під самою стіною, і старша жінка поправляла йому на нозі закривавлену пов'язку. А молодша, власне, отроковиця, а не жінка, заломивши руки, з жахом дивилася, як на вузькій стежині, що вела до їхнього схову, простоволосий юнак, майже підліток, прикриваючись щитом і поволі відступаючи вгору, списом відбивався від трьох гуннів, що з оголеними шаблями насідали на нього.

В бур'яні, на дні яру, пронизані стрілами, вмирали два юнакові одноплемінники. Але вмирали недаремно: побіля них корчилися в передсмертних судорогах два гунни.

— Це, напевно, уличі! Або тиверці! — скрикнув Кий. — Тому юному сміливцеві довго не протриматись! Допоможемо йому, братове! Порятуємо тих нещасних! Поспішаймо!

Брати цілилися недовго, різко свиснули три стріли — і два нападники, мовби наткнувшись на невидиму перепону, упали й покотилися донизу, на дно яру. А третій, що стояв нижче, раптом випустив з руки шаблю і злякано оглянувся. Побачивши на кручі трьох воїнів з наведеними на нього луками, він упав на коліна і заблагав пощади.

— Не стріляйте! — наказав Кий братам і, стрибнувши з кручі, шурхнув по майже прямовисній глинистій стіні донизу.

Брати кинулися за ним.

Зв'язавши полоненого і забравши зброю, всі троє швидко подерлися нагору, де ні живі ні мертві стояли, обнявшись і все ще не вірячи, що врятовані, дві жінки й отрок років чотирнадцятип'ятнадцяти. Однак вони не зовсім довіряли і своїм рятівникам, бо затиснули в правицях списи.

— Не бійтеся нас! Ми поляни! З роду русів! — гукнув Кий.

— Ов? — подала голос старша жінка, не опускаючи списа.

— Клянусь Світовидом! Мене звати Києм, а моїх братів Щеком та Хоривом.

— Чого вам треба?

— Ми врятували вас, а тепер хочемо допомогти вам! Хто ви?

— Це улицький князь Добромир, — показала старша жінка на пораненого, — я княгиня Іскра, а це наші діти — Цвітанка та Боривой.

Княгиня опустила спис і знеможено сіла біля князя. Княжич і княжна теж опустили зброю.

— День добрий, — привіталися брати. — Дякуйте богам, що порятували вас!

— Доброго вам здоров'я, милі отроки, — тихо озвався поранений князь, силкуючись підвестися. — Дякую вам за нас усіх! Ви врятували нещасного улицького князя і його родину…

До нього нахилилася княжна:

— Отче, тобі важко говорити!

• Предыдущая
• 4/60
• Следующая