Принц і злидар - Твен Марк - Страница 17

• Предыдущая
• 17/40
• Следующая

Це загнало Тома в безвихідь. Він не мав найменшого уявлення, що таке велика печатка. З хвилину він вагався, а потім, глянувши невинними очима на лорда Гертфорда, спитав:

— А яка вона на вигляд, мілорд?

Той аж здригнувся й прошепотів: «його розум знов затьмарився. Не треба змушувати його так напружувати мозок». І він спритно перевів розмову на інше, щоб відвернути думки його величності від злощасної печатки.

Другого дня прибули чужоземні посли в супроводі блискучого почту, і Том, урочисто сидячи на троні, приймав їх. Спочатку пишнота цієї церемонії тішила його око й захоплювала уяву, але вона була занадто довга й нудна, так само, як і всі промови, і те, що спочатку було розвагою, помалу перейшло в утому й тугу за рідною домівкою. Том говорив слова, які час від часу підказував йому Гертфорд, і намагався чесно виконувати свої обов'язки, але вони були такі незвичні для нього й неприємні, що він спромігся тільки задовільно грати свою роль. На вигляд він був досить схожий на короля, але почувати себе королем не міг. Тому він щиро зрадів, коли ця урочистість скінчилася.

Більша половина дня «змарнувалася», на думку Тома, у всяких заняттях, пов'язаних з його високим саном. Навіть дві години, присвячені королівським іграм та забавам, були для Тома мукою, бо й тоді він мусив додержувати всяких правил та звичаїв. Але він усе ж урвав часинку на розмову з Гемфрі, і це вже було й весело й корисно.

Настав третій день королювання Тома Кенті і проминув так само як і попередні, але на душі в нього трохи полегшало — він почував себе вже не так ніяково, як спочатку. Він уже трохи звик до незнайомого оточення й нових обставин. Пута неволі все ще обтяжували його, але він почав уже звикати. Присутність і шанобливе упадання коло нього знатних вельмож бентежили його дедалі менше.

Наближення четвертого дня Том чекав би вже без особливої тривоги, якби не страх перед привселюдним обідом. На це число були призначені й поважніші справи: він мусив того дня головувати в раді й висловити свої погляди та плани щодо політики з різними державами, розкиданими по всій земній кулі; Гертфорд мав бути формально обраний на почесний пост лорда-протектора, і ще багато деяких подій мало відбутися того ж таки дня. Але Томові все це здавалося дрібницями проти жахливої перспективи обідати самому під цікавим поглядом сили-силенної очей і під шепотіння безлічі губ, які сміятимуться з його манер і промахів, якщо він, на жаль, буде їх робити.

Але ніщо не могло відвернути цього дня, і він настав. Том зустрів його похмуро й сумно і ніяк не міг розвіяти свого поганого настрою. Звичайні ранішні заняття дратували його й стомлювали. Він знов почув тягар неволі.

Наближався полудень. Том сидів у великій приймальній залі й розмовляв з графом Гертфордом, тоскно чекаючи години, призначеної для прийому деяких поважних сановників і придворних.

Трохи згодом Том підійшов до вікна й зацікавився життям і рухом на великому шляху за палацовою брамою; він не просто зацікавився, йому всією душею захотілося взяти участь у цій веселій метушні. Раптом він побачив безладну обідрану юрбу чоловіків, жінок та дітей, що з галасом і криком бігли дорогою.

— Як би це дізнатись, що там трапилося? — вигукнув Том з одвертою хлоп'ячою цікавістю.

— Ви — король! — урочисто і з низьким поклоном відповів граф Гертфорд. — Дозвольте виконати бажання вашої величності.

— О, будь ласка! Прошу, прошу! — схвильовано скрикнув Том. «А бути королем не так уже й погано, — подумав він. — У цьому є й свої вигоди».

Граф покликав пажа й послав його до капітана королівської варти з наказом:

— Спинити юрбу й довідатися, що там сталося. Велінням короля!.

Через кілька хвилин з воріт палацу вийшов великий загін воїнів у блискучих сталевих панцирах і вишикувався впоперек дороги навперейми юрбі. Незабаром вернувся посланець і сповістив, що юрба гналася за чоловіком, жінкою і дівчинкою, яких вели на страту за злочини проти спокою та честі королівства.

Смерть, люта смерть загрожувала цим нещасним! Від цієї думки в Тома стислося серце, його охопив глибокий жаль І заглушив усі інші почуття. Він не думав ні про порушення закону, ні про лихо, яке злочинці заподіяли своїм жертвам, він думав тільки про ешафот, про жахливу кару, що чекала засуджених. Том навіть забув, що він не справжній король, а тільки тінь монарха, і, не тямлячи себе, віддав наказ:

— Привести їх сюди!

Він тут же зашарівся й мало не попросив пробачення у графа. Але, помітивши, що його наказ нікого не здивував, стримав слова, готові вже зірватися у нього з уст. Паж із звичайним виразом обличчя низенько вклонився й вийшов передати веління короля. Том почув прилив гордості і знов усвідомив усі вигоди свого становища. «Слово честі, — подумав він, — тепер я почуваю себе так само, як тоді, коли, начитавшися книжок, удавав із себе принца, диктував закони, наказував: «Зробіть це, зробіть те», й ніхто не смів мені перечити».

Двері розчинилися. Один за одним виголошувались високі титули, і почали входити вельможі, і зал швидко наповнився блискучою аристократією. Але Том майже не помітив присутності цих людей. Він був занадто схвильований у ту мить і глибоко захоплений цікавішою подією. Він сів на своє крісло і, втупивши очі в двері, застиг у нетерплячому чеканні. Вельможі не стали його турбувати й почали передавати одне одному державні новини й придворні плітки.

Через кілька хвилин почулися розмірені кроки військових, і в зал увійшли злочинці в супроводі молодшого шерифа й загону королівської гвардії. Шериф став перед Томом навколішки, потім підвівся й відійшов убік. Троє злочинців теж упали ниць і так завмерли. Гвардійці вишикувалися за кріслом Тома. Том з цікавістю дивився на засуджених. Постать і одяг чоловіка збудили в ньому якийсь невиразний спогад. «Здається, я його десь бачив, подумав він, — от тільки де й коли — не пам'ятаю». У ту мить злочинець підвів голову й одразу ж опустив її, немов засліплений грізною величчю монарха. Але для Тома досить було тільки глянути йому в обличчя. «Тепер мені все ясно, — сказав він сам собі. — Це той незнайомець, що в холодний вітряний день Нового року витяг Джайлза Уітта з Темзи і врятував йому життя. То був відважний, добрий вчинок. Який жаль, що він зробив якусь підлоту т потрапив у біду. А мені добре врізався у пам'ять той ранок. Бо рівно через годину, об одинадцятій, баба Кенті так мене відлупцювала, що всі її попередні прочуханки здавалися мені ніжними».

Том велів вивести на деякий час із залу жінку та дівчинку й звернувся до шерифа:

— У чому завинив цей чоловік?

Шериф став на коліна й відповів:

— Смію доповісти вашій величності, він отруїв одного з ваших підданих.

Тома, який жалів засудженого й бачив у ньому смільчака, що врятував його товариша, слова шерифа боляче вразили.

— І це доведено? — спитав він.

— Цілком, ваша величність.

Том сумно зітхнув і мовив:

— Заберіть його, він заслужив на смертну кару. Жаль! Такий відважний… ні, ні, я хотів сказати, що він таким здається.

Нещасний з несподіваною силою заломив руки і почав розпачливо й жалісно благати короля:

— О милостивий повелителю! Зжалься надо мною. Я не винен, і злочин, у якому мене обвинувачують, не доведено. Та це дарма. Присуд мені вже виголошено, і його не можна скасувати, але я прошу в тебе останньої ласки, бо кара моя нестерпна. Змилуйся надо мною, найясніший королю! В своєму милосерді зглянься на моє благання — вели мене повісити!

Том розгубився. Такого прохання він ніяк не сподівався.

— Клянуся, чудної просиш ти ласки! Хіба тобі призначили не таку кару?

— Ні, ваша величність, ні! Мене наказано зварити живцем.

Із жаху Том мало не схопився з крісла. Опам'ятавшись трохи, він вигукнув:

— Твоє прохання буде вволене, нещасний! Якби ти навіть отруїв сто чоловік, я не віддам тебе на таку ганебну смерть.

• Предыдущая
• 17/40
• Следующая