Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор - Страница 27

• Предыдущая
• 27/122
• Следующая

Як ми вже сказали, кожна з цих трьох великих частин Парижа становила окреме місто, але місто надто обмежене, щоб бути цілком самостійним і обходитися без двох інших. Тому кожне з них мало цілком своєрідний зовнішній вигляд. У Сіте переважали церкви, у Місті — палаци, в Університеті — учбові заклади. Не торкаючись тут другорядних особливостей старого Парижа, його примхливих дорожніх законів, скажемо в загальних рисах, грунтуючись тільки на прикладах погодженості й однорідності у цьому хаосі общинної юрисдикції, що острів підлягав єпископові, правий берег — купецькому старшині, а берег лівий — ректорові. Над усіма був паризький прево — урядовець королівський, а не муніципальний. У Сіте був Собор Паризької богоматері, у Місті — Лувр і Ратуша, в Університеті — Сорбонна. Місто мало Центральний ринок, Сіте — Божий притулок, Університет — Студентський лужок. Провини, вчинені школярами на лівому березі, на їхньому Студентському лужку, розглядалися судом на острові, у Палаці правосуддя, а каралися на правому березі — на Мон-фоконі. Хіба що ректор, відчуваючи силу Університету і слабкість короля, втручався в справу: школярі мали привілей бути повішеними у себе. Зауважимо принагідно, що більшість цих привілеїв, серед яких були й важливіші, виривали у королів заколотами та бунтами. Так уже ведеться споконвіку: король тільки тоді дає, коли народ вириває. Є одна старовинна хартія, яка, між іншим, так наївно розповідає про вірність підданих: Civibus fidelitas in reges, quae tamen aliquoties seditionibus interrupta multa peperit privilegia [57].

У п'ятнадцятому столітті, в межах тодішньої огорожі Парижа, Сена омивала п'ять островів: Вовчий острів, де тоді росли дерева, а тепер продають дрова; острова Коров'ячий і Богоматері, обидва безлюдні, коли не рахувати однією-двох хижок, обидва ленні володіння єпископа (у сімнадцятому столітті ці два острови злито в один, забудовано й названо островом Людовіка Святого); нарешті острів Сіте, а біля його мису острів Перевізника корів, який пізніше зник під насипом Нового мосту. У ті часи Сіте мав п'ять мостів, з яких три з правого боку: кам'яні — Богоматері та Міняйл і дерев'яний міст Мельників; з лівого боку — кам'яний Малий міст і дерев'яний Сен-Мішель. Усі мости були забудовані. Університет мав шість брам, споруджених Філіппом-Августом; це були, починаючи від башти Турнель, брами Сен-Віктор, Бордельська, Папська, Сен-Мішель, Сен-Жермен. Місто мало також шість брам, збудованих Карлом V; це були, починаючи від башти Більї, брами Сент-Антуан, Тампль, Сен-Мар-тен, Сен-Дені, Монмартр, Сент-Оноре. Усі ці брами були міцні і, що аж ніяк не порушувало їхньої міцності, гарні. Широкий і глибокий рів, який під час зимової повені наповнювався стрімким потоком, ішов уздовж підніжжя мурів навколо Парижа. Вода по рову припливала із Сени. На ніч брами замикали, річку з обох кінців міста загороджували товстими залізними ланцюгами, і Париж спав спокійно.

З висоти пташиного польоту ці три частини — Сіте, Університет і Місто — являли собою, кожна зокрема, густу сітку химерно переплутаних вулиць. Однак з першого погляду видно було, що ці три частини столиці становили єдине ціле. Одразу ж впадали в око дві довгі паралельні вулиці, що тяглися безперервно, без поворотів, майже по прямій лінії, перетинаючи з кінця в кінець, з півдня на північ, перпендикулярно до Сени, всі три частини міста і сполучаючи їх. Вони змішували й безупинно переливали та перекидали людський потік з-за мурів однієї частини міста в мури іншої і з трьох міст робили одне. Перша з цих двох вулиць ішла від брами Сен-Жак до брами Сен-Мартен; у Місті вона звалася вулицею Сен-Мартен, у Сіте— Єврейським кварталом, а в Університеті — вулицею Сен-Жак; вона двічі перекидалась через річку мостами Богоматері і Малим. Друга називалася вулицею Ла-Гарп на лівому березі, Бондарською — на острові, вулицею Сен-Дені на правому березі, мостом Сен-Мішель на одному рукаві Сени, мостом Міняйл на другому і йшла від брами Сен-Мішель в Університеті до брами Сен-Дені в Місті. Зрештою під стількома різними назвами були відомі тільки дві вулиці, вулиці-матері, вулиці-прародительки, дві артерії Парижа. Усі інші вени потрійного міста або живилися від них, або в них вливалися.

Незалежно від цих двох головних спільних для всієї столиці поперечних вулиць, що перетинають Париж з краю в край, через усю його ширину, Місто й Університет мали кожен свою окрему головну вулицю, яка тяглася паралельно до Сени і під прямим кутом перерізала обидві «артеріальні» вулиці. Отже, у Місті від брами Сент-Антуан можна було пройти по прямій лінії до брами Сент-Оноре; в Університеті — від брами Сен-Віктор до брами Сен-Жермен. Ці два великі шляхи, перехрещуючись із двома згаданими, утворювали канву, на якій спочивала вузлувата й густа, подібна до лабіринту, сітка паризьких вулиць. Крім того, якщо уважно придивитися, у заплутаному малюнкові цієї сітки можна було розрізнити немовби два пучки, що розширювалися — один у напрямку Університету, другий — Міста, два великі жмути вулиць, що йшли, розгалужуючись, від мостів до брам.

Дещо з цього геометричного плану збереглося ще й дотепер.

Який же вигляд мало це місто в цілому з висоти башт Собору Паризької богоматері у 1482 році? Саме про це ми й спробуємо розповісти.

Задиханого глядача, що виходив по темних сходах на самісінький верх Собору, Париж насамперед осліплював виглядом дахів, димарів, вулиць, мостів, майданів, дзвіниць. Усе водночас впадало в око: різьблений шпиль, шпичастий дах, башточка на розі будинку, кам'яна піраміда одинадцятого століття, шиферний обеліск п'ятнадцятого століття, кругла й гола вежа замку, чотирикутна узорчата дзвіниця храму— і велике й мале, і масивне й легке. Погляд довго блукав у глибинах цього лабіринту, де все вражало оригінальністю, доцільністю, геніальністю і красою, все це було породженням мистецтва — починаючи від найменшого будиночка з розмальованим та різьбленим фасадом, із зовнішніми дерев'яними кріпленнями, низькою аркою дверей, з навислими над ними поверхами, аж до королівського Лувру, який тоді мав колонаду з башт. Але назвемо ті головні масиви, на які ви передусім звернете увагу, коли око призвичаїться до цього хаосу будівель.

Насамперед Сіте. «Острів Сіте, — за словами Соваля, у якого серед марнослів'я трапляються і вдалі вирази, — має вигляд великого судна, що загрузло в баговинні й віднесене течією до середини Сени». Ми вже пояснили, що в п'ятнадцятому столітті це «судно» було пришвартоване до обох берегів Сени п'ятьма мостами. Така форма острова, що нагадувала корабель, вразила навіть складачів геральдичних книг; бо, за Фавеном і Паск'є *, саме завдяки цій схожості, а не внаслідок облоги нормандців, на старовинному гербі Парижа зображене судно. Для того, хто вміє в ній розбиратися, геральдика — алгебра, геральдика — мова. Всю історію другої половини середньовіччя відбито в геральдиці, так само як історію першої половини — в символіці романських церков. Це ієрогліфи феодалізму, що прийшли на зміну ієрогліфам теократії.

Отож насамперед впадало в око Сіте, звернуте кормою на схід, а носом на захід. Ставши обличчям до носа корабля, ви бачили перед собою незліченний рій старих покрівель, над якими широко заокруглювався свинцевий дах Святої Каплиці, подібний до спини слона, обтяженого своєю башточкою. Тільки тут цією башточкою був найсміливіший, найвитончені-ший, найфілігранніший, найажурніший шпиль, крізь мереживний конус якого просвічувала блакить неба. Перед Собором Паризької богоматері з боку паперті лежав, оточений старовинними будинками, гарний майдан, на який виходили три вулиці. На південній стороні цього майдану височів потрісканий і похмурий фасад госпіталю Божий притулок з його, немов покритим пухирями та бородавками, дахом. Далі, праворуч і ліворуч, на схід і на захід, у цих порівняно тісних межах Сіте, здіймалися дзвіниці двадцяти однієї церкви різних епох, різних стилів і розмірів, від приземкуватої й сточеної червою романської дзвінички Сен-Дені-дю-Па (carcer Glaucini), до тонких шпилів Сен-П'єр-о-Беф і Сен-Ландрі. За Собором на півночі розкинулися монастир із своїми готичними галереями, на півдні—напів-романський палац єпископа, на сході — незабудований мис Террен. У цьому нагромадженні будинків можна було розрізнити по його високих ажурних кам'яних покриттях, що за тих часів вінчали всі, навіть дахові, вікна палаців, — особняк, подарований містом за часів Карла VI Ювеналові Де-зюрсену; трохи далі — просмолені лавки базару Палюс, ще далі — нову абсиду церкви Сен-Жермен ле В'є, подовжену в 1458 році за рахунок вулиці Фев; а ще далі—перехрестя, що кишіли народом, ганебний стовп, споруджений на розі вулиць, залишки прекрасної бруківки Філіппа-Авгус-та — чудову, вимощену плитами посеред вулиці дорогу для вершників, яку так невдало в шістнадцятому столітті замінили на жалюгідний брук, названий «Бруківкою Ліги»; безлюдний внутрішній двір з ажурною башточкою з крученими сходами, які звичайно будували в п'ятнадцятому столітті і які ще можна побачити на вулиці Бурдонне. Нарешті праворуч, на захід від Святої Каплиці, на березі річки — громаддя башт Палацу правосуддя. Високі дерева королівських садів, що вкривали західний клин Сіте, ховали від очей острівець Перевізника корів. Щодо води, то з висоти башт Собору Паризької богоматері її зовсім не було видно ні з одного, ні з другого боку: Сена ховалася під мостами, мости — під будинками.

• Предыдущая
• 27/122
• Следующая