Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор - Страница 53

• Предыдущая
• 53/122
• Следующая

— Постривайте. — Потім, нахилившись до віконця, гукнула — Пакег-то! Пакетто Шантфлері!

Дитина, яка безтурботно дме на погано запалений гніт петарди і викликає вибух, що опалює їй очі, не лякається так, як злякалася Майєтта, побачивши, яке враження справило це ім'я, раптово кинуте в комірчину сестри Гудули.

Затворниця здригнулася всім тілом, підвелася на свої босі ноги і стрибнула до вікна; очі її горіли таким вогнем, що Жервеза, Ударда та Майєтта з дитиною подалися назад до парапету набережної.

Зловісне обличчя затворниці тісно притулилось до ґрат віконця.

— Ох! Ох! — несамовито регочучи, закричала вона. — То циганка мене кличе!

У цю мить сцена, що відбувалася біля ганебного стовпа, привернула до себе її блукаючий погляд. Жах спотворив її обличчя, вона простягла крізь

граги свої кощаві руки и закричала голосом, що скоріше нагадував передсмертне хрипіння:

— Це знову ти, циганське поріддя! Це ти мене кличеш, крадійко дітей! То будь же ти проклята! Проклята! Проклята!

Ці слова були, так би мовити, сполучною ланкою між двома сценами, які досі розгорталися паралельно й одночасно, кожна на своїх окремих підмостках: одна, про яку ви оце прочитали, у Щурячій норі, друга, про яку зараз прочитаєте, — на сходах ганебного стовпа. Свідками першої були тільки троє жінок, що з ними читач щойно познайомився; глядачами другої був весь той люд, що, як ми вище бачили, юрмився на Гревському майдані навколо ганебного стовпа та шибениці. Але юрба, що їй чотири сержанти, які з дев'яти годин ранку стали на свої пости біля чотирьох стінок ганебного стовпа, обіцяли ту чи іншу екзекуцію — коли не страту на шибениці, то покарання канчуками або відрубування вух, словом, щось цікаве — цей натовп так швидко зріс, що чотири сержанти, яких він оточив тісним кільцем, не раз були змушені, як тоді казали, «утискувати» його ударами важких нагаїв і крупами коней.

Юрба, привчена до очікування прилюдних страт, не виявляла надто великого нетерпіння. Вона розважалась тим, що розглядала ганебний стовп, дуже своєрідну й просту споруду, яка складалася з кам'яного порожнистого куба восьми футів заввишки. Кілька дуже крутих східців з нетесаного каменя, що їх звичайно називали «сходами», вели на верхню площадку, на якій було видно горизонтальне колесо із суцільного дуба. Засудженого до кари ставили навколішки, скрутивши за спиною руки, і прив'язували до цього колеса. Коловорот, схований усередині невеличкої будівлі, надавав руху дерев'яному стержневі, який обертав колесо, завжди підтримуване в горизонтальному положенні, тому обличчя засудженого було видно з усіх кінців майдану. Це звалося «крутити злочинця».

Як ми вже знаємо, ганебний стовп Гревського майдану зовсім не був таким вибагливим, як ганебний стовп Ринку. Тут не було ніяких архітектурних прикрас, нічого монументального. Ні даху із залізним хрестом, ні восьмигранного ліхтаря, ні струнких колонок, що під самим дахом розквітають капітелями у формі листя аканта і квітів, ні химерних і страхітливих ринв, ні дерев'яного різьблення, ні витонченої скульптури, глибоко врізаної в камінь.

Глядачі мусили вдовольнитися чотирма стінками з дрібного каменя з двома виступами із піщаника та жалюгідною шибеницею, поганою й голою.

Почастунок був мізерний для любителів готичної архітектури. Щоправда, шановні зіваки середньовіччя менш за все цікавились архітектурою і дуже мало дбали про красу ганебного стовпа.

Нарешті прибув засуджений до кари, прив'язаний до задка воза. Коли його ввели на площадку і прив'язали мотузками та ремінцями до колеса ганебного стовпа, коли його можна було побачити з усіх кінців майдану, — пролунало несамовите гигикання, змішане з реготом і привітальними вигуками. В засудженому впізнали Квазімодо.

Справді, це був він. Ось вона, зрадливість долі! Бути прикутому до ганебного стовпа на тому ж майдані, де напередодні його в оточенні почту князя Циганського, короля Алтинів та імператора Галілеї зустрічали вітаннями, оплесками й одностайно обрали на папу і князя блазнів! Та можна не сумніватися, що жодна людина з цієї юрби і навіть він сам, — то тріумфатор, то засуджений, — не були здатні в думці зробити таке зіставлення. Для цього потрібен був Гренгуар з його філософією.

Незабаром Мішель Нуаре, присяжний оповісник нашого володаря короля, примусив замовкнути цей набрід і, згідно з розпорядженням та наказом пана прево, оголосив вирок. Потім він із своїми людьми в коротких ліврейних куртках відійшов за віз.

Квазімодо лишався байдужим, він навіть і оком не змигнув. Те, що тоді мовою канцелярії кримінального суду звали «сила і міцність пут», тобто ремінці та ланцюги, врізалося йому в тіло, і він не міг чинити ніякого опору. А втім, ця традиція в'язниці й каторги існує і сьогодні, і наручники дбайливо зберігаються серед нас, народу цивілізованого, лагідного, гуманного (якщо не згадувати про каторгу та гільйотину).

Квазімодо дозволяв розпоряджатися собою, штовхати, тягти нагору, в'язати, скручувати. На його обличчі не можна було побачити нічого, крім здивування дикуна чи ідіота. Всі знали, що він глухий, але зараз його можна було б прийняти й за сліпого.

Його поставили навколішки на круглу дошку, він скорився. З нього здерли куртку й сорочку та оголили до пояса — він не опирався. Його обплутали ще раз зв'язкою ремінців і пряжок — він дозволив стягти себе й зв'язати. Тільки час від часу він голосно сопів, немов теля, голова якого звисає з воза м'ясника й теліпається з боку на бік.

— Ото дурень! — сказав Жеан Фролло дю Мулен своєму другові Ро-бену Пуспену (цілком зрозуміло, що обидва школярі супроводили засудженого). — Він розуміє не більше хруща, якого посадили в коробку.

Шалений регіт пролунав у юрбі, коли люди побачили оголений горб Квазімодо, його верблюдячі груди, його гострі, порослі волоссям плечі. Не встигли ще затихнути ці веселощі, як на поміст зійшов кремезний, міцний чоловік у лівреї з гербом міста і став біля засудженого. Його ім'я вмить облетіло юрбу. Це був метр П'єрра Тортерю, присяжний кат Шатле.

Він почав з того, що поставив на один з кутів ганебного стовпа пісковий годинник, верхню чашечку якого було наповнено червоним піском, що струменів до нижньої чашки; потім він скинув із себе двокольоровий плащ, і всі побачили, що з його правиці звисає тонкий нагай, скручений з білих довгих, лискучих, вузлуватих, сплетених ремінців, які закінчувалися металічними кігтиками. Лівою рукою він недбало засукав рукав на правиці до самої пахви. Тим часом Жеан Фролло, піднявши над натовпом свою біляву, кучеряву голову (для цього він виліз на плечі Робенові Пуспену), кричав;

— Шановні городяни й городянки, підійдіть-но, подивіться! Ось зараз, у цю мить почнуть шмагати метра Квазімодо, дзвонаря мого брата пана архідиякона Жозаського, цей чудовий зразок східної архітектури: спина — купол, ноги — подібні до витих колон!

Юрба зайшлася реготом, особливо сміялися діти й дівчата.

Кат тупнув ногою. Колесо закрутилося. Квазімодо похитнувся в своїх путах. Тупий подив, що відбився на його потворному обличчі, ще більше посилив регіт навколо.

Раптом, коли колесо повернуло потворну спину Квазімодо до метра П'єрра, кат підніс руку: тоненькі ремінці, наче клубок вужів, пронизливо свиснули в повітрі і люто впали на спину нещасного.

Квазімодо підскочив на місці, немов зненацька пробуджений від сну. Тепер він починав розуміти. Він корчився в своїх путах; судорога здивування та болю викривила його обличчя, але він навіть не зойкнув, тільки відкинув голову назад, повернув її праворуч, потім ліворуч, як це робить ужалений ґедзем бик.

Слідом за першим ударом упав другий, за ним третій, а там ще й ще — без кінця. Колесо продовжувало крутитись, а удари сипалися дощем. Ось бризнула кров, було видно, як вона тисячами цівок потекла по смуглявих плечах горбаня, а тоненькі ремінці, крутячись і роздираючи повітря, розбризкували її краплями в натовп.

• Предыдущая
• 53/122
• Следующая