Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор - Страница 82

• Предыдущая
• 82/122
• Следующая

Архідиякон підходив до неї, відкинувши назад голову, широко розкривши нерухомі очі, й голосно співав:

«De ventre inferi clamavi, et exaudisti vocem meam, et projectisi me in profundum in corde maris, et flumen circumdedit me» [153].

У ту мить, коли він з'явився при яскравому світлі дня під високим стрілчастим порталом, одягнений у широку срібну ризу з чорним хрестом, він був такий блідий, що багатьом з натовпу могло здатися, наче один з мармурових колінопреклоненних єпископів випростався і зійшов з камінного саркофага хорів, щоб зустріти на порозі могили ту, котра йшла помирати.

Така ж бліда й така ж подібна до статуї, Есмеральда майже не помітила, що їй дали у руки важку запалену свічку з жовтого воску, вона не слухала верескливого голосу протоколіста, який читав фатальний зміст прилюдного покаяння; коли їй сказали, щоб вона відповіла «амінь», вона відповіла «амінь». До неї тільки тоді повернулося трохи життя і сили, коли вона побачила, як священик подав знак варті, щоб та відійшла, і сам став наближатися до неї.

Тоді вона відчула, як кров прилинула їй до голови. Останні іскри обурення спалахнули в цій душі, уже заціпенілій і холодній.

Архідиякон повільно підійшов до неї; навіть у цьому розпачливому становищі вона побачила, як його погляд, що він кинув на її оголене тіло, горить хтивістю, ревнощами й бажанням. Потім він голосно спитав її:

— Дівчино, чи просила ти в бога прощення за свої провини й гріхи? — Він нахилився до її вуха й додав (присутні гадали, що він приймає від неї останню сповідь) — Хочеш бути моєю? Я ще можу врятувати тебе!

Вона пильно подивилася на нього.

— Геть, демоне! Бо я викрию тебе! Він посміхнувся жахливою посмішкою.

— Тобі не повірять. Ти тільки до злочину додаси ганьбу. Відповідай скоріше! Хочеш бути моєю?

— Що ти зробив з моїм Фебом?

— Він помер, — відповів священик.

У цю хвилину архідиякон машинально підвів голову і на другому кінці майдану, на балконі будинку Гонделор'є, побачив ротмістра, який стояв біля Фльорделіс. Він похитнувся, провів рукою по очах, ще раз подививсь і пробурмотів прокляття. Риси його обличчя судорожно викривились.

— Так помри ж ти! — процідив він крізь зуби. — Ніхто не володітиме тобою!

Потім, піднісши руку над циганкою, він вигукнув голосом, що звучав, наче похоронний дзвін:

— І nunc, anima anceps, et sit tibi Deus misericors! [154]

Тo була зловісна формула, якою звичайно закінчувалися ці сумні церемонії. То був умовний знак священика катові. Народ став навколішки.

— Kyrie eleison! [155] — виголосили священики, що залишилися під склепінням порталу.

— Kyrie eleison, — повторив натовп тим приглушеним рокотом, який пробіг над ним, наче брижі по морю.

— Amen! [156] — промовив архідиякон.

Повернувшись спиною до засудженої, він опустив голову і, схрестивши руки, приєднався до процесії священиків. За хвилину разом з хрестом, свічками та ризами зник під похмурими арками Собору, а його голос, поступово завмираючи разом з хором, співав цей гімн відчаю:

«…Omnes gurgites tui, et fluctus tui super me transiurent» [157].

Ритмічний стукіт алебард, що поволі затихав під колонадою нефу, нагадував удари годинника, який відбиває смертний час засудженій.

Тим часом брама Собору богоматері залишилась відчиненою, і всім видно було порожній, сумовитий, жалобний храм, темний і мовчазний.

Засуджена стояла нерухомо, очікуючи своєї дальшої долі. Один із стражників звернув на це увагу метра Жака Шармолю, який під час усієї цієї сцени взявся до вивчення барельєфу головного порталу, що зображує, на думку одних, жертвоприношення Авраама, а на думку інших, алхімічний процес, у якому ангел символізує сонце, багаття — вогонь, Авраам — майстра.

Досить важко було відірвати його від цього споглядання. Але нарешті він обернувся, і за його знаком двоє людей, одягнених у жовте — помічники ката — підійшли до циганки, щоб знову зв'язати їй руки.

Можливо, що в ту мить, коли нещасна піднімалась на фатальний візок, щоб вирушити у свою останню путь, її охопив нестямний жаль за життям. Вона звела свої запалені, сухі очі до неба, до сонця, до сріблястих хмарок, розірваних там і тут неправильними чотирикутниками й трикутниками блакиті; потім подивилася вниз, навколо себе, на землю, на натовп, на будинки… Раптом, у той час, коли чоловік у жовтому зв'язував їй лікті за спиною, з її грудей вирвався страшний крик, крик радості. На одному з балконів, там, у кутку майдану, вона побачила його, свого друга, свого володаря, Феба, своє життя!

Суддя збрехав! Священик збрехав! Це був він, вона не могла помилитися; він був там, красивий, живий, у своєму чудовому камзолі, з пером на капелюсі, зі шпагою при боці!

— Феб! — вигукнула вона. — Мій Феб!

Вона хотіла простягти до нього свої руки, що тремтіли від кохання і захоплення, але вони вже були зв'язані.

Тоді вона побачила, як ротмістр насупив брови, як молода гарна дівчина, що спиралась на його руку, глянула на Феба гнівними очима, презирливо скрививши губи; потім Феб промовив кілька слів до неї, які не долинули до засудженої, і обоє поспіхом зникли за скляними дверима балкона, що зачинилися за ними.

— Фебе! — закричала вона в нестямі.— Невже ти цьому віриш? Жахлива думка раптом майнула в її голові. Вона згадала, що її засуджено за вбивство Феба де Шатопер.

Досі вона все витримувала. Але цей останній удар був надто жорстокий. Вона непритомна впала на брук.

— Швидше віднесіть її на віз — і кінчаймо! — наказав Шармолю. Ніхто досі не помічав на галереї серед статуй королів, вирізьблених над самою стрілчастою аркою порталу, дивного глядача, який до цієї хвилини пильно все спостерігав. Він стояв такий нерухомий, його шия була так витягнута вперед, а обличчя таке потворне, що коли б не червоно-фіолетовий одяг, його можна було б прийняти за одне з тих кам'яних страховищ, крізь пащі яких уже шістсот років витікає вода з довгих ринв Собору. Цей глядач нічого не поминув з того, що відбувалося перед порталом. Собору богоматері. У перші хвилини, непомітно для всіх, він міцно прив'язав до однієї з колон галереї товсту вузлувату вірьовку, кінець якої звисав униз на паперть. Зробивши це, він почав спокійно дивитися на майдан, час від часу посвистуючи, коли мимо нього пролітав дрозд.

Раптом, у ту мить, коли помічники ката збиралися виконати байдужий наказ Шармолю, цей чоловік перескочив через балюстраду галереї, обхопив вірьовку стопами й коліньми ніг та руками, і всі побачили, як він скотився по фасаду Собору, ніби дощова краплина, що стікає по склу. Він із швидкістю кішки, що падає з даху, підбіг до катів і звалив їх на землю ударами своїх величезних кулаків, схопив рукою циганку, як дитина свою ляльку, одним стрибком досяг церкви, піднявши дівчину над головою і ревучи громовим голосом:

— Притулок!

Усе сталося так швидко, що, якби це було вночі, все можна було б побачити при світлі одного лише спалаху блискавки!

— Притулок! Притулок! — повторив натовп. І оплески десятьох тисяч людей запалили радістю і гордістю єдине око Квазімодо.

Це потрясіння примусило опритомніти й засуджену. Вона напіврозплющила повіки, глянула на Квазімодо й одразу ж знову їх заплющила, немов перелякавшись свого рятівника.

Шармолю, кати і весь ескорт остовпіли на місці. Справді, в стінах Собору богоматері засуджена була недоторканою. Собор був надійним притулком. Усяке людське правосуддя закінчувалося на його порозі.

Квазімодо зупинився під склепінням головного порталу. Його широкі ступні, здавалося, вросли в плиту Собору, як важкі романські колони. Його велика патлата голова сиділа глибоко в плечах, як голова лева, що має гриву і не має шиї. Він тримав напівпритомну дівчину, яка повисла на його мозолястих руках, немов білий шарф. Він ніс її так обережно, наче боявся розбити або зім'яти. Здавалося, він відчував, що ця тендітна, чарівна, дорогоцінна істота створена не для його рук. Хвилинами кін не насмілювався торкнутися до неї навіть своїм подихом. І раптом притискав її до своїх незграбних грудей, як свою власність, як свій скарб, паче мати свою дитину. Його око циклопа, звернуте до неї, огортало її то ніжністю, скорботою і жалістю, то раптом підводилося вгору, сповнене вогню. І тоді жінки сміялися й плакали, натовп тупотів ногами від захвату, бо в цю хвилину Квазімодо й справді був по-своєму прекрасним. Він, цей сирота, цей підкидьок, був чудовим, він відчував себе величним і сильним, він дивився прямо в обличчя цьому суспільству, яке його вигнало і в справи якого він так владно втрутився. Дивився в обличчя людському правосуддю, що в нього він вирвав здобич, усім цим тиграм, змушеним лише клацати зубами, усім цим приставам, суддям і катам, усій королівській могутності, яку він, нікчемний, зламав за допомогою всемогутнього бога.

• Предыдущая
• 82/122
• Следующая