Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор - Страница 91

• Предыдущая
• 91/122
• Следующая

Коли вони опинилися за порогом келії, блідий промінь місяця освітив священика. Квазімодо глянув на нього, затремтів і, випустивши його, відсахнувся.

Циганка, ставши в дверях, вражена, побачила, що ролі змінилися. Тепер погрожував священик, а Квазімодо благав.

Священик, жестами виявляючи гнів і докір, різко наказав глухому йти геть.

Глухий схилив голову, потім став навколішки перед порогом келії.

— Монсеньйоре, — промовив він покірно і серйозно, — потім ви можете робити, що вам завгодно, але спершу убийте мене.

І з цими словами він простягнув священикові свій тесак. Священик у нестямі хотів був схопити його, але молода дівчина виявилася спритнішою. Вона вирвала ніж з рук Квазімодо й люто зареготала.

— Підійди-но тільки! — сказала вона священикові.

Вона підняла ніж. Священик стояв нерішуче. Він не сумнівався, що вона вдарить його.

— Ти не насмілишся наблизитись, боягузе! — вигукнула вона. І потім, знаючи, що це прониже тисячами розпечених голок його серце, безжалісно додала:

— Я знаю, що Феб не вмер!

Священик відкинув ногою Квазімодо і, тремтячи від люті, зник під склепінням сходів.

Коли він пішов. Квазімодо підняв свисток, який врятував циганку.

— Він почав уже іржавіти, — промовив він, повертаючи його циганці, і пішов, залишивши її саму.

Молода дівчина, приголомшена цією бурхливою сценою, у знемозі впала на ліжко, зайшовшись риданням. її обрій знову затягався зловісними хмарами.

Священик навпомацки повернувся до своєї келії…

Сталося! Клод ревнував до Квазімодо!

І він задумливо повторив фатальні слова:

— Вона не дістанеться нікому!

З тієї хвилини, коли гренгуар зрозумів, що сталося, і впевнився, що головним дійовим особам цього лицедійства безсумнівно загрожує мотузка, шибениця та інші неприємності, він вирішив не втручатись у цю справу. Але волоцюги, серед яких він залишився, розміркувавши, що кінець кінцем вони все ж найкраще товариство в Парижі, не переставали цікавитися долею циганки. Він вважав це цілком зрозумілим з боку людей, що, як і циганка, не мають попереду нічого, крім Шармолю або Тортерю, і котрі не заносились, як він, у захмарну височінь на крилах Пегаса. З їхніх розмов він дізнався, що його дружина, повінчана з ним за звичаєм розбитого кухля, знайшла притулок у Соборі Паризької богоматері, і на цьому заспокоївся. Він навіть не думав про те, щоб її відвідати. Часом він згадував про маленьку кізку, та цим усе і обмежувалось. Удень він давав акробатичні вистави, щоб прогодувати себе, а ночами гнув спину над обвинувальною запискою, спрямованою проти паризького єпископа, бо він не забув, як колеса єпископських млинів колись облили його водою, і затаїв на нього за це в своїй душі образу. Водночас він був зайнятий складанням коментаря до прекрасного твору Бодрі-ле-Руж, єпископа Нойонського і Турнейського, «De cupa petrarum» [160], що викликав у нього сильний потяг до архітектури. Ця схильність витіснила з його серця пристрасть до герметики, природним, необхідним наслідком якої і була архітектура, бо між герметикою і архітектурою є внутрішній зв'язок. Гренгуар, який любив ідею, полюбив її зовнішню форму.

Одного дня він зупинився біля церкви Сен-Жермен-Оксеруа, біля будинку, який називали Єпископською в'язницею і який стояв напроти другого, що звався Королівською в'язницею. В Єпископській в'язниці була чарівна каплиця чотирнадцятого століття, завівтарна частина якої виходила на вулицю. Гренгуар благоговійно розглядав зовнішню скульптуру цієї каплиці. Він перебував у стані тієї егоїстичної, всепоглинаючої насолоди, коли художник у всьому світі бачить лише мистецтво і весь світ — у мистецтві. Раптом він відчув, як чиясь рука важко лягла йому на плече. Він обернувся. То був його колишній друг, його колишній учитель — преподобний архідиякон.

Гренгуар завмер від здивування. Він уже давно не бачив архідиякона, а дом Клод був однією з тих визначних і пристрасних натур, зустріч з якими завжди порушує душевну рівновагу філософа-скептика.

Архідиякон кілька хвилин мовчав, і Гренгуар міг не поспішаючи розглядіти його. Він побачив, що дом Клод дуже змінився, зблід, мов зимовий ранок, очі його глибоко запали і волосся майже зовсім посивіло. Першим порушив мовчанку священик, сказавши спокійним, але холодним тоном:

— Як ваше здоров'я, метре П'єр?

— Моє здоров'я? — відповів Гренгуар. — Ех! Та ні те ні се, але в цілому непогано. Я вмію у всьому додержуватись міри. Ви ж бо пам'ятаєте, метре, у чому, за словами Гіппократа, секрет вічного здоров'я, id est: cibi, potus, somni, venus, omnia moderata sint [161].

— Отже, вас ніщо не турбує, метре П'єр? — знову заговорив священик, пильно дивлячись на Гренгуара.

— Їй-богу, ні!

— А що ви тепер робите?

— Ось бачите, метре, дивлюсь, як витесані ці камінні плити і як вирізьблено барельєф.

Священик посміхнувся тією сумною посмішкою, яка піднімає лише куточок уст.

— І це вас захоплює?

— Це рай! — вигукнув Гренгуар. І, схилившись над статуями з виглядом захопленої людини, що демонструє живих феноменів, провадив далі: — Хіба вам не здається, що зображення на цьому барельєфі виконано надзвичайно майстерно, ретельно й терпеливо? Подивіться на цю колону. Де ви знайдете листя капітелі, над яким більш тонко й любовно попрацював би різець? Ось три опуклих медальйони Жана Мальвена. Це ще не кращий твір його великого генія. Проте наївність, ніжність облич, витонченість поз, драпувань і навіть та невимовна чарівність, яка домішується до всіх його недоліків, робить ці статуетки напрочуд живими й вишуканими, можливо, навіть занадто. Чи не вважаєте ви, що це дуже цікаво?

— Звичайно, — відповів священик.

— А коли б ви побували всередині каплиці! — промовив поет з властивою йому надмірною балакучістю. — Скрізь статуї! їх багато, як капустяного листя на качані! Від хорів віє такою благочестивістю і своєрідністю, що я ніколи ніде нічого подібного не бачив.

Клод перебив його:

— Отже, ви щасливі? Гренгуар відповів із запалом:

— Клянуся честю, так! Спочатку я любив жінок, потім тварин. Тепер я люблю каміння. Воно таке ж втішне, як жінки й тварини, але менш віроломне.

Священик приклав руку до чола. Це був його звичний жест.

— Невже?

— Ще б пак! — сказав Гренгуар. — Це дає насолоду.

Він схопив священика за руку й повів його в сходову башточку Єпископської в'язниці.

— Ну, ось вам сходи. Я щасливий, коли бачу їх. Це одні з найпростіших і найрідкісніших сходів Парижа. Тут усі східці скошені знизу, їхню красу і простоту становлять саме плити цих східців, близько фута завширшки, вплетені, вбиті, ввігнуті, вправлені, втесані, немовби зчеплені одна з одною справді міцною і витонченою хваткою.

— І ви нічого не бажаєте?

— Ні.

— І ні за чим не шкодуєте?

— Ні жалю, ні бажань. Я влаштував своє життя.

— Те, що влаштовують люди, — сказав Клод, — руйнують обставини.

— Я філософ школи Піррона *,— відповів Гренгуар, — і в усьому намагаюся додержуватись рівноваги.

— А як ви заробляєте на життя?

— Час від часу пишу епопеї й трагедії, але найприбутковіше моє ремесло вам відоме, учителю: я ношу в зубах піраміди із стільців.

• Предыдущая
• 91/122
• Следующая