Айвенго - Скотт Вальтер - Страница 10

• Предыдущая
• 10/100
• Следующая

Одяг єврея, що значно постраждав від негоди, складався із простого брунатного плаща й темно-червоного хітона. На ньому були великі чоботи, облямовані хутром, і широкий пояс, за який були заткнуті невеликий ножик і коробка з письмовим приладдям. На голові в нього була висока чотирикутна жовта шапка особливого фасону: закон велів юдеям носити їх на знак відмінності від християн. При вході до зали він смиренно зняв шапку.

Прийом, зроблений цій людині під дахом Седрика Сакса, задовольнив би вимоги найзатятішого противника ізраїльського племені. Сам Седрик у відповідь на багаторазові уклони єврея лише кивнув головою й указав йому на нижній кінець стола. Однак там ніхто не потіснився, щоб дати йому місце. Коли він проходив уздовж ряду тих, хто вечеряв, кидаючи боязкі й благальні погляди на кожного, хто сидів за нижнім кінцем стола, слуги-сакси навмисно розставляли лікті й, піднявши плечі, продовжували поглинати свою вечерю, не звертаючи анінайменшої уваги на нового гостя. Монастирська прислуга хрестилася, озираючись на нього із благочестивим жахом; навіть сарацини, коли Ісак проминав їх, почали гнівно крутити вуса й хапатися за кинджали, готові з допомогою найрішучіших заходів зашкодити його наближенню.

Цілком імовірно, що з тих самих причин, які спонукали Седрика прийняти під свій дах нащадка знедоленого народу, він наполіг би й на тому, щоб його люди обійшлися з Ісаком поштивіше, але саме в ту пору абат завів із ним таку цікаву розмову про породи й звички його улюблених собак, що Седрик ніколи не перервав би ченця й для важливішої справи, ніж питання про те, чи піде єврей спати без вечері.

Ісак стояв осторонь всіх, марно очікуючи, чи не знайдеться для нього місцинки, де б він міг присісти й відпочити. Нарешті прочанин, що сидів на лаві біля каміна, зглянувся на нього, підвівся й сказав:

— Старий, мій одяг просохнув, я вже ситий, а ти змок і голодний.

Сказавши це, він згріб на середину широкого вогнища розкидані поліна, що загасали, і роздув яскраве полум'я; потім пішов до стола, взяв тарілку гарячої юшки із цапеням, відніс Ті на столик, біля якого сам вечеряв, і, не чекаючи подяки з боку єврея, попрямував у протилежний кінець зали: можливо, він не бажав подальшого спілкування з тим, кому прислужився, а можливо, йому просто хотілося стати ближче до почесному помосту.

Якби в ті часи існували живописці, здатні передати такий сюжет, фігура цього єврея, який схилився перед вогнем і зігріває над ним свої закляклі й тремтячі руки, могла б послужити їм гарною натурою для зображення зимової пори року. Трохи відігрівшись, він із жадібністю взявся до паруючої юшки і поглинав її так поквапно і з такою насолодою, ніби давно не куштував їжі.

Тим часом абат продовжував розмовляти з Седриком про полювання; леді Ровена заглибилася в бесіду з однією зі своїх служниць, а амбітний лицар Храму, поглядаючи то на єврея, то на саксонську красуню, замислився про щось, мабуть, дуже для нього цікаве.

— Дивуєте ви мене, високоповажний Седрику, — казав абат. — Невже ж ви, за всієї своєї великої любові до мужньої мови вашої батьківщини, не хочете визнати переваги нормано-французької мови в усьому, що стосується мисливського мистецтва? Адже в жодній мові не знайти такого розмаїття спеціальних висловів для полювання в луках і в лісі.

— Найдобріший отче Еймере, — заперечив Седрик, — хочу зауважити, що я зовсім не женуся за всіма цими заморськими тонкощами; я й без них дуже приємно гайную час у лісах. Сурмити в ріг я вмію, хоч не називаю звук рога receat[20] або mort[21], умію нацькувати собак на звіра, знаю, як краще здерти з нього шкуру і як його розпластати, і чудово обходжуся без цих новомодних слівець: curee[22], arbor[23], nombles[24] та іншої балаканини в дусі казкового сера Тристана[25].

— Французька мова, — сказав тамплієр із властивою йому у всіх випадках життя гордовитою зарозумілістю, — єдино пристойна не лише на полюванні, але й у коханні та на війні. Цією мовою варто завойовувати серця дам і перемагати ворогів.

— Вип'ємо з вами по склянці вина, сер лицар, — сказав Седрик, — та, до речі, й абатові налийте! А я тим часом розповім вам про те, що було років тридцять тому. Тоді проста англійська мова Седрика Сакса була приємна для слуху красунь, хоча в ній і не було викрутасів французьких трубадурів. Коли ми боролися на полях Норталертона[26], бойовий клич сакса було чутно у рядах шотландського війська не гірше cri de guerre[27] найхоробрішого із норманських баронів. Пом'янемо келихом вина доблесних бійців, що билися там. Випийте разом зі мною, мої гості.

Він випив свою склянку одним духом і продовжував зі зростаючим захопленням:

— Скільки щитів було порубано в той день! Сотні прапорів маяли над головами хоробрих. Кров лилася річкою, а смерть бачилася всім кращою за втечу. Саксонський бард прозвав цей день святом мечів, злетом орлів на здобич; удари сокир і мечів по шоломах і щитах ворогів, шум битви й бойових закликів здавалися співакові веселішими за весільні пісні. Але немає в нас бардів. Наші подвиги стерті діяннями іншого народу, наша мова, самі наші імена невдовзі вкриються забуттям. І ніхто не пошкодує про це, крім мене, самотнього старого… Чашнику, ледарю, наповнюй келихи! За здоров'я хоробрих у бою, сер лицар, до якого б племені вони не належали, якою б мовою не розмовляли! За тих, хто доблесно воює в Палестині в рядах захисників хреста!

— Я сам ношу знамення хреста, і мені не личить говорити про це, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, — але кому ж іншому віддати пальму першості серед хрестоносців, як не лицарям Храму — вірним стражам гроба Господнього!

— Йоаннітам[28], — сказав абат. — Мій брат вступив у цей орден.

— Я й не думаю заперечувати їхню славу, — сказав тамплієр, — але…

— А знаєш, дядечку Седрик, — втрутився Вамба, — якби Ричард Левине Серце був мудріший та послухався мене, дурня, сидів би він краще вдома зі своїми веселими англійцями, а Єрусалим нехай би звільняли ті лицарі, які його втратили.

— Хіба в англійському війську нікого не було, — сказала раптом леді Ровена, — чиє ім'я було б гідне стати поряд з іменами лицарів Храму та йоаннітів?

— Даруйте мені, леді, — відповів де Буа-Гільбер, — англійський король привів із собою в Палестину загони хоробрих воїнів, які поступалися в доблесті лише тим, хто своїми грудьми незмінно захищав Святу Землю.

— Нікому вони не поступалися, — сказав прочанин, який стояв поблизу й увесь час із помітним нетерпінням дослухався до розмови.

Всі погляди звернулися в той бік, звідки пролунало це неочікуване твердження.

— Я заявляю, — вів далі прочанин твердим і сильним голосом, — що англійські лицарі не поступалися нікому з тих, хто оголив меч на захист Святої Землі. Крім того, скажу, що сам король Ричард і п'ятеро з його лицарів після взяття фортеці Сен Жан де Акр дали турнір і викликали на герц усіх охочих. Я сам бачив це, тому й кажу. У той день кожен із лицарів тричі виїжджав на арену й щораз здобував перемогу. Додам, що з числа їхніх супротивників семеро належали до ордена лицарів Храму. Серові Бріану де Буа-Гільберу це дуже добре відомо, і він може підтвердити мої слова.

Неможливо описати той шалений гнів, що миттєво спалахнув на ще дужче потемнілому обличчі смаглявого тамплієра. Розгніваний і збентежений, схопився він тремтячими пальцями за руків'я меча, але не оголив його, ймовірно усвідомлюючи, що розправа не пройде безкарно в такому місці й при таких свідках. Але простий і прямодушний Седрик, який не звик одночасно займатися різними справами, так зрадів звісткам про доблесть одноплемінників, що не помітив люті й розгубленості свого гостя.

• Предыдущая
• 10/100
• Следующая