Айвенго - Скотт Вальтер - Страница 49

• Предыдущая
• 49/100
• Следующая

Величава постать нормана все зростала та зростала в його очах, як зростає орел тої миті, як пір'я його стає сторчма і він стрімголов кидається на беззахисну здобич. Лицар зупинився за три кроки від кутка, де нещасний єврей зіщулився в грудочку, і порухом руки покликав одного з невільників. Чорношкірий служник підійшов, вийняв зі свого кошика великі терези і декілька гир, поклав їх до ніг Фрон де Бефа і знову відійшов до дверей, де його товариш і далі стояв нерухомо. Рухи цих людей були повільні й урочисті, неначе в їхніх душах заздалегідь квітло передчуття жахів і жорстокості. Фрон де Беф почав із того, що звернувся до бідолашного бранця з такою промовою.

— Ти, клятий собако! — вигукнув він, і його низький і злий голос суворий відлунив попід склепінням підземелля. — Бачиш ці терези?

Нещасний Ісак лише схилив голову.

— На цих терезах, — сказав безжальний барон, — ти відважиш мені тисячу фунтів срібла точно за вагою, визначеною королівською рахунковою палатою в Лондоні.

— Праотче Аврааме! — вигукнув єврей. — Чи чувана річ призначати таку суму? Навіть у піснях менестрелів не співається про тисячу фунтів срібла. Чи бачили коли-небудь очі людські такий скарб? Та в цілому місті Йорку, обшукай хоч весь мій дім і будинки всіх моїх одноплемінників, не знайдеться й десятої частини того срібла, яке ти в мене вимагаєш!

— Я людина мудра, — відповів Фрон де Беф, — тож якщо у тебе не вистачить срібла, задовольнюся золотом. Із розрахунку за одну монету золотом шість фунтів срібла можеш викупити свою нечестиву шкуру від такого покарання, яке тобі ще й не снилося.

— Змилуйтеся наді мною, шляхетний лицарю! — вигукнув Ісак. — Я старий, бідний і безпорадний! Не годиться вам торжествувати наді мною. Не велика честь розчавити черв'яка.

— Що ти старий, це правда, — відповів лицар, — і тим більше мають соромитися ті, хто дозволив тобі дожити до сивого волосся, загрузнувши по вуха у лихварстві та шахрайстві. Що ти безпорадний, це також, мабуть, слушно, бо де ж то бачено, щоб юдеї були мужніми й сильними? Але що ти не бідний, це відомо кожному.

— Присягаюся вам, шляхетний лицарю, — сказав Ісак, — присягаюся всім, у що я вірую, і тим, у що ми з вами однаково віруємо…

— Не виголошуй брехливих клятв, — обірвав його норман, — і своєю затятістю не поспішай вирішувати власну долю, а краще послухай про своє неминуче майбутнє і свідомо обміркуй усе. Не думай, Ісаку, що я хочу лише залякати тебе, скориставшись твоєю підлою боягузливістю, яку ти успадкував від свого племені. Присягаюся тим, у що ти не віруєш, — святим Євангелієм, яке проповідує наша церква, — що наміри мої тверді й непохитні. Це підземелля — не місце для жартів. Тут бували в'язні у десять тисяч разів поважніші за тебе, і вони вмирали тут, і ніхто про це ніколи не довідався. Але на тебе чекає смерть повільна і важка — в порівнянні з нею вони вмирали легко.

Він знову порухом руки покликав невільників і сказав їм щось упівголоса їхньою мовою: Фрон де Беф побував у Палестині й, мабуть, саме там навчився такій варварській жорстокості. Сарацини дістали зі своїх кошиків вугілля, хутро і пляшку з оливою. Один із них викресав вогонь, а другий розклав вугілля на широкому огнищі, про яке вже йшлося, і доти роздмухував міхи, доки вугілля не розжарилося до червоного.

— Бачиш, Ісаку, ці залізні грати над розпеченим вугіллям? — запитав Фрон де Беф. — Тебе роздягнуть і покладуть на це тепле ліжечко. Один із невільників підтримуватиме вогонь під тобою, а другий почне поливати тебе оливою, щоб печеня не підгоріла. Обирай, що краще: лягати на гаряче ліжко — чи сплатити мені тисячу фунтів срібла? Присягаюся головою батька мого, іншого вибору не маєш.

— Неможливо! — вигукнув сердешний єврей. — Не може бути, щоб ваш намір справді був таким! Милостивий Творець ніколи не породить серця, здатного на таку жорстокість.

— Не вір у це, Ісаку, — сказав Фрон де Беф, — ця помилка — фатальна. Невже ти віриш, що я, котрий бачив, як грабувалися цілі міста, як тисячі моїх братів-християн гинули від меча, вогню й повені, можу відступитися від своїх намірів через бідкання якогось юдея?.. Чи ти вважаєш, що цим чорним рабам без роду й племені, які не знають ані сумління, ані закону — нічого, окрім бажання їхнього володаря, за першою вказівкою якого вони палять, пускають в хід отруту, кинджал, мотузок — що накажуть… Невже ти вважаєш, що їм притаманна жалість? Адже вони не зрозуміли б навіть тих слів, якими ти молив би про помилування! Спам'ятайся, старий, і попрощайся з частиною своїх скарбів, поверни в руки християн бодай частку того, що награбував лихварством. Якщо занадто спласне від цього твій гаманець, ти зумієш знову його наповнити. Але немає такого лікаря й такого цілющого зілля, які залікували б твою обпалену шкіру і попечене м'ясо потому, як ти полежиш на цих гратах. Погоджуйся швидше на викуп і тішся, що так легко виборсався з темниці, звідки мало хто виходить живим. Більше не витрачатиму слів на тебе. Обирай, що тобі дорожче: твоє золото чи твоя плоть і кров. Як вирішиш, так і буде.

— Нехай мені стануть у помочі Авраам, Яків і всі отці нашого племені, — сказав Ісак. — Не можу я обирати й не маю змоги задовольнити ваші надмірні вимоги.

— Візьміть його, раби, — наказав лицар, — роздягніть, і нехай отці та пророки його племені допомагають йому, як знають!

Невільники, скоряючись радше рухам і знакам, ніж словам барона, підійшли до Ісака, схопили нещасного, підняли над підлогою і, тримаючи попід пахви, дивилися на господаря, чекаючи подальших вказівок. Бідолашний єврей переводив очі з обличчя барона на обличчя прислужників, сподіваючись помітити бодай краплину жалю, але Фрон де Беф поглядав на нього з тією ж холодною і похмурою насмішкою, з якою розпочав свою жорстоку розправу, тоді як в хижих поглядах сарацинів, здавалося, відчувалося радісне передчуття майбутнього видовища тортур, а не жах чи огида до того, що їм незабаром доведеться здійснити.

Тоді Ісак поглянув на розжарене вогнище, над яким збиралися розтягнути його, і, переконавшись, що його мучитель невблаганний, втратив усю свою рішучість.

— Я заплачу тисячу фунтів срібла, — мовив він кволим голосом і, трохи помовчавши, додав: — Заплачу. Звісно, за допомогою моїх братів, тому що мені доведеться жебракувати біля дверей нашої синагоги, щоб зібрати таку нечувану суму. Коли і куди її внести?

— Сюди, — відповів Фрон де Беф. — Ось тут ти її і внесеш за точним рахунком, ось на цій-таки долівці. Невже ти гадаєш, що я тебе відпущу перш, ніж отримаю викуп?

— А яка запорука того, що я отримаю свободу, коли викуп буде сплачений? — запитав Ісак.

— Досить із тебе і слова норманського шляхтича, лихварська твоя душе, — кинув Фрон де Беф. — Честь норманського шляхтянина щиріша за все золото і срібло, яким володіє твоє плем'я.

— Вибачте, шляхетний лицарю, — боязко сказав Ісак, — але чому ж я маю покладатися на ваше слово, коли ви самі анітрохи мені не довіряєте?

— Атому, юдею, що в тебе немає вибору, — відповів лицар суворо. — Якби ти був у цю хвилину в своїй коморі, в Йорку, а я прийшов би до тебе просити у позику твоїх шекелів, тоді ти призначив би мені термін повернення позики та умови застави. Але тут моя комора. Тут ти в моїй владі, і я не повторюватиму умов, за яких поверну тобі свободу.

Ісак сумно зітхнув.

— Звільняючи мене, — сказав він, — даруйте свободу й моїм супутникам. Вони зневажали мене, юдея, але зглянулися на мою безпорадність і через мене забарилися в дорозі, а тому й потрапили в халепу, яка спіткала мене; крім того, вони можуть взяти на себе частину мого викупу.

— Якщо ти про тих саксонських бовдурів, то знай, що вони сплатять дещо інший викуп, — заперечив Фрон де Беф. — Ати дбай за себе й не пхай носа до чужого проса.

— Тож, — мовив Ісак, — ви відпускаєте на свободу лише мене та мого пораненого друга?

— Чи маю я, — вигукнув Фрон де Беф, — двічі повторювати синові Ізраїлю, щоб він знав свою справу, а в чужі не втручався? Ти зробив свій вибір, тобі залишається тільки сплатити викуп, і якнайшвидше.

• Предыдущая
• 49/100
• Следующая