Габрієла - Амаду Жоржи - Страница 4

• Предыдущая
• 4/111
• Следующая

Проте цей всеперемагаючий прогрес, ця майбутня велич ще перемішувалася на вулицях із залишками епохи завоювання земель, епохи недавнього минулого з його збройними сутичками і бандитським диктатом. Каравани ослів, нав'ючених мішками з какао для експортних складів, стояли в центрі міста поруч із своїми бездушними конкурентами — вантажними автомашинами. Ще ходило по вулицях чимало людей, озброєних пістолетами; на околицях і в завулках часто спалахували бійки; славнозвісні наймані вбивці, жагунсо, вихвалялись своїми заслугами в дешевеньких корчмах; і хоч рідко, але, як і раніше, просто перед очима у людей чинили вбивства.

Ці королі темних справ ходили чистими тротуарами разом із заможними експортерами, з численними, галасливими комівояжерами, які завжди знали найсучасніші анекдоти, з лікарями, адвокатами, агрономами, дантистами, інженерами, що прибували кожним пароплавом. Більшість полковників зняли тепер чоботи і виглядали цілком мирними громадянами, бо зброї із собою не носили; вони будували для своїх родин котеджі, вільний час проводили в місті, дітей своїх посилали до коледжу доктора Еноха або до гімназій Баїйї. Їхні дружини лише на свята їздили у свої володіння, ходили одягнені в шовкові сукні, у модних туфлях, були постійними відвідувачами вечорів у «Прогресі».

Але ще безліч деталей нагадувала про колишній Ільєус. Не той, звичайно, Ільєус часів убогих плантацій кави, благородних сеньйор, чорних рабів і розквіту фазенди Авілів. Про ті часи залишився тільки туманний спогад. Збереглися сліди недавнього минулого, відомого своєю кривавою боротьбою за землю після того, як отці єзуїти вперше привезли в ці краї насіння какао. Тоді люди, що приїхали сюди в пошуках багатства, накинулись на ліси і почали рушницями та пістолетами утверджувати своє право на кожний аршин землі. Тоді всі ці Бадаро, Олівейри, Браз Дамасіо, Теодоро дас Бараунас і безліч інших почали прокладати дороги, прорубувати просіки в непрохідних нетрях і, супроводжувані своїми охоронцями, затівали смертельні сутички. Ліси було знищено, і саджанці какао посаджено в землю, щедро скроплену людською кров'ю. В ті часи все тут трималося на обмані, підкупі, хабарах, а правосуддя було в руках завойовників. Майже кожне високе дерево служило засідкою, з якої стрілець вистежував свою жертву. Сліди цього недавнього минулого збереглись ще в деяких рисах сучасного міста і в звичаях народу. Минуле відступало перед новими порядками і законами. Але відступало воно нехотя, опираючись, і особливо тоді, коли йшлося про звичаї, що з часом перетворилися майже в закони.

Одним з таких прихильників минулого, що з недовір'ям ставився до змін у житті міста, був полковник Мануел дас Онсас. Як і всі його однодумці, більшість часу він проводив на плантаціях і приїздив до міста лише для того, щоб уладнати справи з експортерами. Йдучи безлюдною вулицею того сонячного ранку, першого після довгих дощів, полковник думав про те, що сьогодні неодмінно виїде у свою фазенду. Наближався час збору урожаю, сонце зробить свою справу, і плантації матимуть чудовий вигляд. Полковнику імпонувало життя на лоні природи, серед милих серцю какаових дерев, і місто — з його кіно, барами, кабаре, красивими жінками — не змогло взяти його в полон. Він любив ходити на полювання, милуватись плантаціями какао, розмовляти з робітниками про давні часи, коли землю завойовували зброєю, любив слухати нескінченні розповіді про гадюк; йому подобались покірні індіанки з бідних периферійних будинків розпусти. Він приїхав до Ільєуса, щоб домовитись з Мундіньйо Фалканом про продаж йому какао, а також взяти аванс для розширення господарства. Фалкана не було вдома, він саме виїхав до Ріо, і полковник, який не хотів говорити про справи з управляючим експортера, змушений був затриматись у місті до приїзду Мундіньйо.

Увесь цей час, що йому довелося чекати у веселому, незважаючи на дощі, місті, друзі водили його в кіно, де він преспокійно засинав, не проглянувши і половини фільму, в бари і кабаре. Святий боже, які напарфумлені були там жінки — прямо дихати нічим! Та й брали вони недешево, канючили коштовності, каблучки... Цей Ільєус міг будь-кого пустити з торбами по світу. Проте сонячне небо, впевненість в доброму урожаї, вигляд соковитих плодів какао, що сушились у «шаландах», каравани ослів, навантажених цими плодами, розважливо впливали на настрій полковника, і йому навіть спало на думку, що він чинить нерозумно, тримаючи свою родину в маєтку, залишаючи дітей без школи, а дружину на кухні, наче наймичку-негритянку. Живуть же інші поміщики в місті, будують собі гарні будинки, одягаються по-людському, відпочивають, як усі...

За час своїх коротких відвідин міста полковник Мануел дас Онсас найбільше уподобав ранкові бесіди з друзями біля рибної ятки. Ось і сьогодні він поспішав туди, аби швидше розповісти їм про своє рішення побудувати дім в Ільєусі для родини. Заглиблений у ці думки, він ішов пустельною вулицею і, вийшовши в район порту, здибався з росіянином Яковом. Неголений і нерозчесаний Яків, ледве побачивши полковника, з радістю кинувся йому назустріч і щось вигукнув своєю мовою. Не дивлячись на те, що плантатор був людиною малоосвіченою і не знав жодної іноземної мови, він чудово зрозумів співбесідника і відповів не вагаючись:

— Це правда. Нарешті... Сонце, друже, таки згадало про нас.

Росіянин потирав руки:

— Тепер ми збільшимо число маршрутів до трьох на день. О сьомій ранку, після полудня і о четвертій дня. А згодом придбаємо ще кілька машин.

Вони підійшли разом до воріт гаража, і полковник урочисто повідомив:

— Цього разу я також скористаюсь з послуг вашої фірми. Вирішив спробувати...

Росіянин розсміявся:

— Коли дорога просохне, подорож триватиме не більше години...

— Хто б міг подумати! Що тільки діється на білому світі! Тридцять п'ять кілометрів за якусь годину... Ще недавно така подорож займала не менше двох днів... Так ось, коли я сьогодні влаштую свої справи, ви можете забронювати мені один квиток на завтрашній ранковий рейс.

— Е, ні, полковнику, на завтра ні в якому разі.

— Що? Як це — ні в якому разі?

— А дуже просто. Завтра бенкет, і ви мій гість. Першокласний обід. Запрошено полковника Раміро Бастоса, префектів, нашого і з Ітабуни, сеньйора Мундіньйо Фалкана, одним словом — товариство буде добірне. Ще прийде управляючий бразільським банком... Як то кажуть, буде де потрусити гаманцем!

— Та куди мені до цих бенкетів!.. Адже ви знаєте, що живу я скромно, не вилажу із свого закутка.

— І все ж таки запрошення не втрачає чинності. Обід відбудеться в барі Насіба «Везувій».

— В такому разі я поїду післязавтра.

— Гаразд. Ви матимете місце на першому сидінні.

Полковник розкланявся і запитав наостанок:

— А ви справді гадаєте, що ваша тачка не перекинеться? Адже швидкість є швидкість... Просто не віриться...

Вони замовкли на якусь мить, слухаючи сирену пароплава.

— Просять вислати лоцмана,— промовив Жоан Фулженсіо.

— Це «Іта» з Ріо. Цим пароплавом прибуває сеньйор Фалкан,— проінформував присутніх Капітан, що, як завжди, знав усі новини.

Потім знову заговорив Доктор, піднявши вказівний палець, немов наголошуючи на важливості своїх слів:

— Ось згадаєте мене. Десь років за п'ять Ільєус стане справжньою столицею, більшим від Аракажа, Натала, Масейо... Північ країни не має іншого міста, де спостерігався б такий бурхливий прогрес. Нещодавно мені довелося прочитати про це в одній з газет Ріо...— Він говорив повільно, статечно. Навіть в простій розмові голос Доктора нагадував голос оратора, його завжди слухали уважно. Чиновник-пенсіонер, що зажив слави культурної і талановитої людини, публікував у газетах Баїйї довжелезні і досить плутані історичні статті: він, Пелопідас де Ассунсан д'Авіла, корінний мешканець Ільєуса, був мало не історичною реліквією міста.

Слухачі схвально кивали головами, задоволені закінченням дощів і безсумнівним прогресом області. Майже кожен, хто зупинявся того ранку біля рибної ятки, за винятком Пелопідаса, Капітана і Жоана Фулженсіо, були не корінними ільєусцями, але доля зв'язала їх з цим краєм какао, і вони вважали його рідним.

• Предыдущая
• 4/111
• Следующая