Пригоди Румцайса - Чтвртек Вацлав - Страница 5

• Предыдущая
• 5/45
• Следующая

— Ну що ж, розбійнику, сядь тут, біля мене.

— Я не хочу, — відповів Румцайс.

Княгиня солоденько всміхнулася.

— Якщо ти, Румцайсе, замкнув мого пана князя у башті, то тепер сам мусиш сісти біля мене.

Румцайс присів на краєчок трону. Сів і мовчить. Княгиня знову подивилася на нього скоса і каже:

— Перш за все треба тебе, Румцайсе, пристойно одягнути.

В ту ж мить до зали вбігло двадцять сім служок; не встиг Румцайс і оком моргнути, як на нього натягли шовкову сорочку, каптан, як у графа, штани майже такі, як у самого князя, і черевики з пряжками. Тільки бороду йому залишили, щоб хоч трохи був схожий на самого себе.

Лише випадком не вихопили в нього з рук люльку із букового кореня та кисет з розбійницьким тютюном.

Княгиня ще раз оглянула Румцайса і від задоволення аж очі приплющила. Румцайс злякався, зіскочив з трону і сказав, що хоче вже йти. Та княгиня тільки клацнула пальчиками, і зразу ж заграла музика і до зали вбігли графиньки та графенята. І всі затанцювали разом, мов на хвилях. А в Румцайса від того почав пропадати розбійницький слух і зір.

Раптом княгиня встала з трону, схопила Румцайса за пояс і ну утинати з ним кадриль! І всміхалася до нього й примовляла по-французьки:

— Тре жолі, шарман![5]

Коли ж у Румцайса замакітрилося в голові, підійшли до нього троє лакеїв і полили його парфумами. Румцайс заточився, сів на трон поряд з княгинею і, наче, крізь сон, промовив:

— Я, мабуть, не витримаю. Ой, буде з мене пан князь…

Та Манка в цей час уже добігла з Ржаголця до Їчина. Стала вона на майдані, глянула у відчинене вікно замку і побачила все, що там робиться. І танець, і як княгиня сіла близенько біля Румцайса… Манка спершу заломила руки, та за мить тупнула ногою і голосно крикнула:

— Ой, Румцайсе, схаменися!

Румцайс тільки почухав свою напахчену бороду і зачаровано зітхнув.

— Фрежолі, маршан,[6] я вже став князем!

А княгиня всміхалася ширше й ширше.

Манка вперла руки в боки і гукнула знову:

— Якщо не можеш схаменутися, то хоч глянь, що у тебе в руках!

Румцайс глянув і побачив люльку й кисет. Це його відразу привело до тями. Перекинув він люльку з правої руки в ліву і крикнув у вікно:

— Манічко, я до тебе зараз повернуся!

І заходився натоптувати люльку молодецьким розбійницьким тютюном.

Княгиня тільки недовірливо позирала на нього.

Румцайс по-розбійницьки кресонув нігтем об ногіть і хотів розпалити люльку. Та іскри не вилетіло, бо нігті вже були у Румцайса гладенькі, як у пана.

— Не виходить, Манко, нема чим вогню викресати! — крикнув він у вікно.

Княгиня солоденько всміхнулася:

— Завтра ми тобі, Румцайсе, поголимо бороду — і буде з тебе дворянин.

— Ба, не буде! Лови, Румцайсе! — гукнула Манка.

У розчинене вікно влетіли в залу два кремінці. Румцайс кинувся до них і пакресав собі повну люльку іскор.

Затягнувся він раз — у люльці зашкварчало, і всі затихли.

Затягнувся вдруге — із люльки повалив дим, і всі скрикнули.

Затягнувся втретє — із люльки загриміло. Розбійницький тютюн почав витворяти дива!..

Княгиню тютюновий дим притримав на троні, посадив коло неї лисого генерала і заніс їх разом із троном аж у сусіднє місто.

Графенятам надавав добрячих стусанів межи плечі.

Графських дочок розкрутив, наче дзиги, так що їх треба було спиняти силою.

Тільки Румцайс того вже не чекав. Вибіг він із замку, взяв Манку за руку і повів її у замковий сад, просто під яблуню з червоними яблуками.

Пан князь сидів собі замкнений у малій башті замку, княгиня Майолена ще не повернулася із сусіднього міста, але розбійницьке життя так уже влаштоване, що на трояндах спочивати нікому не доводиться.

Одного дня у Румцайса не стало чим стріляти. Узяв він мішок і каже Манці:

— Треба глянути, чи дозріли вже цьогорічні жолуді, а то нема чим пістоля заряджати.

Прийшов він до старого дуба на роздоріжжі і побачив, що на найвищій гілляці сидить помічник учителя Вочічко з Їчина, розглядає у збільшувальне скло жолуді і щось пише про них собі у книжку. Раптом олівець вислизнув у нього з рук, Вочічко хотів підхопити його, але нетренована нога помічника вчителя зіслизнула з гілки, він зірвався і зачепився пряжкою за сучок. Так і висів Вочічко, репетуючи з переляку на весь Ржаголецький ліс.

Румцайс легким розбійницьким кроком підскочив до дуба, струсонув його, і Вочічко впав прямо йому в обійми. Передусім подивився, чи не розбилось у нього збільшувальне скло, а тоді сказав Румцайсові:

— Дякую. Я Вочічко — помічник учителя з Їчина, знавець хімічних і фізичних матерій. Якщо вам коли-небудь знадобиться порада, знайдете мене у школі.

Румцайс кивнув головою, вивів Вочічка на узлісся й показав, як дійти імператорською дорогою до Їчина.

Потім Румцайс вернувся до дуба. Там уже чекала Манка з повним кошиком випраної розбійницької одежі. Привітно йому всміхнулася та й каже:

— Хотіла була вішати білизну, та забула прищіпки в печері. Може, ти, Румцайсику, постоїш отут, біля кошика?

Румцайс кивнув головою, і Манка побігла. Щоб зручніше було чекати, прихилився Румцайс до дуба. А дуб той, мабуть, уражений був блискавкою, або щось порушилося у нього в корінні, коли Румцайс струшував з нього помічника вчителя. Щось затріщало, дуб повалився, і лишилася після нього яма. Манка, яка тим часом прибігла з прищіпками, здивовано спинилася над нею. Із ями вів униз підземний хід.

— Щоб ти сюди, Манко, й ногою не ступала, — мовив Румцайс.

Приніс він смолисту гілку, кресонув нігтем об ніготь і запалив її як смолоскип. Потім спустився в яму і пішов підземним ходом далі й далі, глибше й глибше. Іде й відчуває: в підземному ході стає чимраз тепліше, димом тягне, ніби десь попереду топиться велика груба, ніби хтось у тій грубі забув причинити дверцята. Так дійшов Румцайс аж до самого серця того горба біля Їчина, що на ньому зеленів Ржаголецький ліс.

Там, де скінчився підземний хід, лежав змій. Схилив сім голів поміж лап і спав. З ніздрів у нього бурхав вогонь і дим.

Румцайс швиденько згасив свій смолоскип. Змій ворухнувся, засвітився зеленим, а крайня голова блимнула очима і промовила:

— Сестриці-голови, прокиньтеся, тут хтось є!

Голови підвелися, глипнули всіма очима на Румцайса, і середня голова сказала:

— Ого!

Румцайс і собі вигукнув:

— Ого!

Тоді всі голови мовили разом:

— Ого-го-го!

— Може, ми все-таки не будемо огогокать одне на одного? — мовив Румцайс. — Із ким я, власне, розмовляю?

Голови відповіли, перебиваючи одна іншу:

— Ти говориш, Румцайсе, із змієм, що завтра в цей самий час прийде по твою Манку.

Коли Румцайс повернувся підземним ходом і виліз із ями, він обережно сказав Манці:

— Ти не плач, але завтра по тебе прийде змій. Це звірюка летюча; в повітрі мені битися не випадає, бо ногу ні на що сперти, але нічого, впораюсь з ним і так.

Манка поблідла, наче місяць на небі.

— Румцайсе, я тебе не пущу!

— Треба йти, Манко.

А коли вже розбійник каже, що треба, доводиться розбійницькій господині мовчати. Тільки й змогла Манка прошепотіти:

— Може б, ти хоч у Вочічка попитався.

Коли Румцайс прийшов до школи, знавець хімічних і фізичних матерій помічник вчителя Вочічко саме показував свої фокуси-покуси. Іскри так і сипалися кругом, щось тріщало і вибухало. Румцайс ще не встиг розповісти до пуття, що його сюди привело, як Вочічко й каже:

— Я все зрозумів. Ось вам спеціальний прилад проти змія. І можете йти, а то в мене згаснуть іскри.

Відніс Румцайс той прилад до печери і довго його з Манкою розглядав. Були то два надуті міхури, зв'язані ремінцем. Коли їх пускали з рук, вони підлітали під самісіньку стелю. А до них ще було приладнане дерев'яне весло.

• Предыдущая
• 5/45
• Следующая