Русичі - Юринець Ігор - Страница 16

• Предыдущая
• 16/47
• Следующая

Усе частіше находило владне бажання послати до дідька і кріпость, і військо своє невдатне, та й самого князя Мешка, через якого мусить нидіти у сій дикій місцині, де вхопити можна хіба що стрілу під серце чи удар меча. Ех, скільки б дав воєвода, щоб опинитися зараз у далекому Гнєзно, де, либонь, чекає навіть у сій хвилі свого лицаря зваблива Кшися. Гм, чекає… А може, давно вже вислуховує любовні виспіви нового коханця. Хто-хто, а він, Гнєз, добре відає, яке непостійне жіноче серце. Коли один лицар подався світ за очі, чому б не заохотити тоді когось із тих, хто поряд…

Від тих думок Гнєз грізно хмурив брови, кусав губи, однак не забував при тому поглядати в люстерко, милуючись собою і жалкуючи в глибині душі, що не бачить його у такому великому гніві далека наречена. О, тоді б вона ніколи не зважилася зваблювати своїми голубими, з жагучою поволокою очима когось іншого.

— Дозволь увійти, воєводо, — виткнувся із-за вхідного пологу, рожевіючи вдоволеним, відгодованим, аж масним обличчям, соцький Мет.

— Та заходь уже, коли прийшов, — роздратовано відірвався Гнєз від своїх думок. — Ніколи ти приємного не принесеш, завжди, як той крук, якусь біду накаркаєш, — скинув ноги на землю і сів на ложі. — Ну, що там у тебе?..

— О, не гнівайся, мій повелителю, сього разу добру вість приніс тобі, — догідливо вигнув спину Мет.

Гнєз втупився у свого повірника довгим важким поглядом, облизав пересохлі вуста:

— Говори!

— З кріпості людина прийшла, — повільно добираючи слова і ледь тамуючи потаємну радість, повів мову соцький. — Від монаха тамтешнього Іона. Поза спиною воєводи Миловида послав монах свого сланця до нас.

— Ну, і що ж він хоче, той монах?

— Милості твоєї, воєводо. А про подробиці посланник тільки з тобою буде говорити.

— Завелика честь для безрідного пастуха, — спроквола мовив, показною байдужістю приховуючи своє нетерпіння. — Ну, та добре вже, веди його… Тільки ж дивися там, — спохватився раптом. — Може, підступ який надумали, не посланника, а вбивцю підіслали. Згадай, чи ж не ти привів мені ту молоду відьму, що заледве до праотців не спровадила мене. Пам’ятаю, не забув іще тої твоєї служби.

Слова не мовивши, аби не дратувати свого володаря, Мет вислизнув із намету. А вже через кілька хвиль вштовхнув досередини невисокого миршавого чоловічка, руки якого були намертво схоплені вузьким шкіряним паском. Мовчав пришелець, лякливо ховав очі під вивчаючим поглядом господаря. Довга сорочка із міцного сіруватого полотна, такі ж штани, заправлені у стоптані, заклебучені постоли, — ось і все вбрання. Ріденьке волосся стирчало в різні боки злиплими масними пасмами і обрамлювало безбарвне хитрувате обличчя, злорадного виразу якому надавав короткий, задертий догори ніс та гострі очиці, майже прикриті кущуватими, невиразного кольору бровами.

— І хто ж то надумав зв’язати такого поважного чоловіка? — зневажливо гмикнув воєвода, оглянувши гостя. — Розв’яжи дорогого і поважного, — наказав глумливо соцькому, який поспішив ту ж мить викопати повеління.

— Глибоко вдячний вельможному воєводі, — ніби не збагнувши глуму у тих словах, уклонився непоказний чоловік. — Глибоко вдячний…

— Говори, — поважно мовив Гнєз.

— Від отця нашого Іова присланий до тебе. Просив він уклонитися тобі і передати, що з радістю прийняв вість про пожадання князя Мешка взяти під свою християнську руку сей край, населений язичниками, які донині не пізнали ще істинної віри і гублять душі свої, поклоняючись ідолам сатанинським. Скорбить великодостойний Іов, що посадник Миловид не оцінив високої честі, виявленої йому вашим володарем, не схотів відчинити ворота кріпості перед воїнством християнським…

— Скорбота — се добре, — перебив посланця Гнєз. — Але чим іще думає шановний Іов довести свою вірність єдиному істинному богові? Справи потрібні, а не слова, — мовив воєвода, покусуючи вус.

— О, багато сил затратив наш духовний отець, аби переконати впертого Миловида, розкрити очі йому на власну вигоду, але посадник, хоч і сам християнин, чомусь не хоче нічого чути, ба навіть дослухається диявольських напучувань верховодів того народу язичницького. — Помітивши, що схвально киває на його слова господар намету, сланець глибокодумно зауважив уже від себе: — Мислю, чарами своїми обплутали вони Миловида, бо той, хто з нечистим знається, все може… — Витримавши багатозначну паузу, ніби лише для того, щоб пригладити злиплі пасма довгого волосся, продовжував. — Тому отець Іов вирішив сам допомогти тобі. Він зробить так, аби однієї ночі відкрилися ворота перед воями твоїми.

— Гм… І що ж хоче за ту послугу? — підозріло прискалив око Гнєз, відав-бо: часом дуже дорого коштують отакі вибухи прихильності до віри істинної.

— Казав передати, що все те робить, не очікуючи на якусь винагороду, бо усі багатства — то марнота марнот. Єдине просить, щоби після того, як увійдеш у кріпость, поставив його, монаха Іова, світським і духовним володарем над усім сим краєм.

— Ну що ж, і справді небагато потрібно вашому монахові, — збуджено перемигнувся воєвода із соцьким, ніздрі його схвильовано тремтіли, наче у ловецького пса, що відчуває десь близько здобич. — І коли ж саме надумав твій отець духовний відкрити ворота перед своїми братами по вірі?

— Того не знаю. Просив лише передати, щоб обміняли ви бранців на захоплених у полон під час недавнього приступу ваших воїв. Одному з них розповість отець Іов, коли саме і як зможете вступити до кріпості, — оповідач вибачливо та винувато здвигнув костистими плечима. — Навіть зі мною не схотів передати всього…

— Угу… Воно й не дивно, — промурмотів про себе Гнєз. — Не такий дурний монах, аби власноруч смерть собі зготувати. — Відтак заговорив у повен голос: — Ну, заради такого дарунка я за одного нашого і по троє язичників віддам. Ні, по десять! Вина посланникові! — гарикнув на Мета. — Найкращого, яке лиш знайдеться у мене! І оберігай гостя як зіницю ока. Коли що — головою заплатиш!

Воєвода знову повернувся до рухливого чоловічка:

— Коли назад рушати маєш?

— Опівночі мушу бути під східною вежею, у точно призначеному місці. Там скинуть шнур і піднімуть мене нагору.

— Добре! Тепер пий і відпочивай… Лиш перед північчю вийдеш із мого намету.

Темно і прохолодно. Тиша. Тільки догоряючі багаття вихоплюють із густого мороку постаті поснулих воїнів.

Дві тіні нечутно вислизнули з намету воєводи і попрямували до стін кріпості. Поряд із непоказним, низеньким сланцем монаха Іова соцький Мет здавався справжнім велетнем. Тримаючись весь час у тіні, обминули кілька багать, не зупинилися і біля дозорців, які, вже попереджені соцьким, пропустили їх, не обізвавшись і словом.

Біля самих стін зупинилися.

— Іди, — кинув пошепки своєму супутникові, який ту ж мить припав до землі і безшелесно зник у темені.

Жодне чуже око не помітило, як опівночі із затіненого боку вежі впало донизу зв’язане зі шкіряних пасів лазиво, як нечутно, мов привид, скрадався догори, припадаючи до стіни, маленький непомітний чоловічок.

— Ну, як? — почув він запитання, щойно вхопившись за пристінок вежі.

— Все, як ви казали, отче. Вони погодилися…

І враз друга постать, що стояла поряд монаха, припала на мить до посланця, ніби прагнучи підтримати, обхопила його. Розпачливе хрипіння вирвалося у того з горлянки і поволі стихло. В грудях монахового повірника стриміла увігнана під саме серце стріла.

Темна постать отця Іова ту ж мить розтанула в темені.

Аж тоді той, інший, загукав на все горло:

— Біда! До мене! Тільки хоронітеся: лехіти вцілили Волота стрілою. Другом він мені був… — заголосив убивця, тулячи до себе мертвого посланця.

Хитрий і обачливий отець Іов.

У хижі коваля Добромисла сутінно було навіть у сонячний день. Крізь два невеличких віконця, затягнуті бичачими міхурами, натужно пробивалися тьмяні пасма денного світла, — мляво, ніби знехотя, вихоплювали з мороку дерев’яні стіни, порепані і чорні, мовби складені з недогорілих головешок. За багато літ були вони наскрізь просякнуті димом від вогнища, що хоч і тягнувся назовні крізь прорубаний у стелі чималий отвір, однак залишав свій слід і всередині помешкання.

• Предыдущая
• 16/47
• Следующая