Выбери любимый жанр

Русичі - Юринець Ігор - Страница 19


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

19

— Ну, тепер слід і про тебе подумати, — спинився доглядом монах на постаті тивуна боярського, що тут-таки очікував разом зі своїм духовним наставником вістей від посланого на раду Гадана. Слухаючи розповідь посланця, Горазд в’янув на очах, бо тепер обов’язково дізнається посадник, що, його іменем прикриваючись, вірний тивун ледве не викликав бунт серед надтисьменчан. А тоді вже добра не жди, крутий норовом Миловид, ох, крутий…

— Що ж діяти мені, отче? — спитав невпевнено. — То ж за вашою порадою чинив усе те…

— Чого тремтиш?! — презирство і злість проступили у тому окрику монаха. — Маєш голову на плечах не для прикраси, а щоб думати нею… хоч інколи. Ну, от що: Миловид не дурний. Розуму в нього стачить, аби відчути, що тут не все гаразд. Мусиш стати перед посадником ще нині увечері та й розповісти йому про все, але так, як те нам вигідно. Скажеш, що силою хотіли надтисьменці оволодіти його добром, а при тім ще й ім’я Миловидове паплюжили, та й самого князя київського недобре згадували. Ну й, зрозуміло, ти, як вірний слуга, наказав дружинникам відігнати зухвальців, — скрипів зловіще, ніби ломлена вітром смерека, хриплуватий голос монаха. Вихоплюване з темряви тьмяним відсвітом свіч спотворене кривою усмішкою обличчя його вселяло співучасникам якийсь непевний жах, як от сам вигляд гадини, що раптово виповзла на лісову стежину — холодить кров у жилах і змушує скам’яніти босоногого мандрівника.

— А спитає воєвода, чому зразу ж не повідомив йому, скажеш, що не посмів відволікати дрібницями від великих справ. Коротше, прикинься дурником — благо, тобі для того багато вміння не треба, — захихотів із власного дотепу монах. — Та постарайся подати все так, щоб і слухати не захотів Миловид завтра вранці вибраних громади… І пам’ятайте, діти мої, — враз перейшов на тихий та покірливий шепіт, — усе, що робимо зараз, — на благо церкві нашій, на благо й сим язичникам, що погрузли у смертному гріху. Ми лише рятуємо їх від підступів диявола, від безвір’я. Ідіть. І нехай буде з вами благословення боже, — розмашисто перехрестився отець Іов; молитвенно склали руки і повірники його…

По якомусь часі один за одним вислизнули вони з дверей першої у сьому краї невеличкої дерев’яної хоромини нового бога і зникли у вечоровій сутіні.

А монах ще довго вимолював благословення своїм мирським справам. Молився, проказував і самому не зовсім зрозумілі слова, а в розпаленій уяві поставав уже той час, коли все довкола — і тисячі люду, і самі гори — схилиться впокорено на коліна перед світлом істинної віри, а отже — й перед ним, обранцем самого бога, бо ж нелегка, але свята і благодатна місія призначена отцю Іову — впокорити та просвітити цей дикий язичницький край.

Коли з самого рана доповіли воєводі, що хочуть говорити з ним старійшини громади надтисьменської, не стало те для нього несподіванкою. Ще вчора звечора оповів про все Миловидові вірний тивун Горазд. Знав, що мусить тримати себе міцно в руках, бо не настав іще час дати волю тамованій лютості на підступну і ницу чернь. Без їхньої помочі не оберегти йому кріпость. Жменька дружинників може вистояти кілька днів чи й, може, тижнів, але й дитина скаже, що не під силу їм утриматися до підходу підмоги з далекого Києва. Ні, таки мусить прихильно поставитися до вимог громади, вдовольнити загребущість їхню заради порятунку кріпості. Глибоко в серці мусить сховати все, що думає насправді про цих нікчемних людців, які, дочекавшись слушної часини, піднесли руку на його майно. Треба бути мудрим і розсудливим, бо силою не врозумити цей бездумний натовп. Але хай же тепер начуваються! Коли увійде до кріпості княже військо, що колись-таки мусить прибути, — о, тоді не помилує посадник нікого, кров’ю заплатять за приниження його нинішнє. Кров’ю!.. Бо чи чувано, аби чернь безрідна повставала супроти мудрих і несхитних законів Київської Русі, втоптувала у багнище ім’я самого великого князя Володимира!

Аж заскрипів зубами воєвода від безсилля свого.

— Кличте їх! — кивнув дружинникам, над силу тамуючи лють.

Коли через кілька хвиль зайшли до світлиці старійшини, вираз обличчя воєводи був незворушним, ніхто не помітив би і відсвіту тамованого гніву, час від часу навіть приязна усмішка освітлювала його.

— Здрав будь, боярине… Свідчимо тобі шану від усієї громади нашої, — вклонилися вибрані. Далі повів мову вже сам Гостомисл.

— Прийшли до тебе зі світлими намірами, з єдиною думкою — не дати розгорітися незгоді поміж нами. Знаємо, багато справ нагальних зараз у тебе, тож, мабуть, тому не зміг прийняти нашого запрошення і прибути на раду громадську. Та без тебе ніяк не владнати клопотів наших.

— Невже? — з ледь прихованим глузуванням звів подивовано брови посадник. — Що ж то за нагальна потреба настала скликати раду вашу? — вже металом дзвенів голос його. — Відтоді як за велінням князя київського посів я місце загиблого на ловах посадника Богданка, попередника мого, і взяв під свою оруду кріпость сю і весь край довколишній, ваші клопоти моїми стали. Одного прагнув, аби лад та злагода множилися з року в рік, як здорові овечі отари. Навіть у помислах не плекав брати з вас подать більшу, ніж та, що мусите давати за вічними законами, — для князя нашого і для зміцнення кріпості, котра нині дала вам притулок. Хіба не так було?! Скажи хоча б ти, Гостомисле.

— Так, воєводо. Правда, при тім не забував ти і про власні статки. Але не про те річ зараз ведемо…

— А може, якраз про те?! — запально перепинив мову Гостомислову. — Чому саме тепер статки мої спокою вам не дають? Се ж ти, Гостомисле, на грабіж підбиваєш люд, на бунт, що нині на руку тільки ворогам нашим! Чи, може, щедрими посулами вже купив тебе їхній ватаг Гнєз?! — перейшов Миловид на хрипкий півшепіт.

Ніби від удару схитнувся від слів тих сивоголовий старець. Гнівом спалахнули глибоко запалі очі його, але поборов-таки спокусу відповісти образою на образу, лиш частий віддих, що здіймав груди, видавав тамований гнів.

— Не там ворогів шукаєш, воєводо, — набрав сили його глухуватий голос. — За багато десятків літ, що живу на сьому світі, ніхто ще не смів звинуватити мене у підступності і зраді. Але образив ти лише мене одного, і я забуду твої слова нерозсудливі, бо не маю права ставити своє власне на один рівень зі справами громади. Ти сказав своє, боярине, а тепер слухай, з чим ми прийшли до тебе. Вже два тижні триває осада, і мабуть, не скоро вона скінчиться. Сукупно стоїмо ми на стінах кріпості проти сильного і небезпечного ворога, сукупно боронимо нинішнє і майбутнє нашої землі. У тяжкий час стали ми до оборони пліч-о-пліч з твоїми дружинниками. Та й зараз прийшли просити не безпечного схоронку, а тільки справедливості…

— Справедливості?! — аж підвівся при тому слові посадник. — Хіба чиню не по правді, хіба вирізняю чимось своїх дружинників від ваших воїв, хіба сам у скрутну хвилину відсиджуюся у безпечному місці, а не йду туди, де найважче?!! Чи, може, кажу неправду, Гостомисле? То якої ж справедливості хочеш іще? Чи тієї, коли не перечитиму, споглядаючи, як легіні ваші грабують та розтягують моє добро?!

— Ні, посаднику. Не можеш не знати, що вигибає від голоду худібка наша, жодної травинки не лишилося в кріпості. А се для нас все одно, що смерть. Знаючи те, відмовляєш погордливо вділити для порятунку хоч трохи збіжжя, від якого ломляться твої засіки, хоч дещицю сіна, що трухліє у копицях коло стаєнь. Вділити не в дарунок, бо не жебраки ми, а на майбутню віддачу… І все це по правді та справедливості, боярине?!

— Певно, ошукали тебе, Гостомисле, — здивування ворухнулося у глибині зіниць посадника. — Твої ж люди обвели довкола пальця, мов дитину малу. А ти… Невже повірив, що пошкодував я кілька стогів сіна, яке й так гниє в скиртах? Чи, може, мислиш, що геть звівся розумом Миловид і забув, для чого поставлений над сим краєм. А так! Надумав нудьгу розвіяти та й задля забавки схотів пустити за вітром усе добро громадське, все, з чого й сам живу. Так, чи що?! — змовк нараз, аби пригасити той раптовий спалах. — Сам видиш, як мало подібне на правду те, що наговорили, наворкотіли тобі облудники… А тепер послухай, як то насправді було. Кілька отроків ваших чи то з п’яних очей, чи з того, що силу велику за собою чули, почали в повен голос лихими словами споминати і мене, і великого князя нашого. Чи ж дивно, що не стерпів того тивун мій Горазд, який саме нагодився. Сказав їм, аби проспатися ішли, бо, певно, випили забагато. Але замість прислухатися тої поради, зухвальці ще більше розпалилися. Взявши слугу мого в коло, нахвалялися, що коли тої хвилі не відчинить їм боярські пивниці, то зроблять з нього опудало і виставлять на стіні, аби лехітів уночі відлякував. А коли сказав на те Горазд, що не дасть і дрібки з добра свого владики, поволокли нещасного до стаєнь і перед його очима почали все ламати та стоги розкидувати, аби видів, що я, воєвода княжий Миловид, для них — порожнє місце. Якби не прийшли на поміч тивуну дружинники, то не знати, чим би все скінчилося… У правдивості тих слів Горазд вірою нашою поклявся, а таку клятву ми, християни, на вітер не кидаємо.

19

Вы читаете книгу


Юринець Ігор - Русичі Русичі
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело