Русичі - Юринець Ігор - Страница 2

• Предыдущая
• 2/47
• Следующая

І хоч більшість із них зовсім недавно поповнила кріпосну залогу, а до того сіяла жито та випасала биків, овець та кіз на далеких полонинах, однак дивилися вони на своїх недавніх товаришів із неприхованою зверхністю. Ще б пак! Адже сам воєвода їх вибирав у дружинники. Вибирав знаючим оком — з-поміж тих, хто на тридцять сажнів відсікав кинутою барткою грубу смерекову віть, хто на баскому коні на всьому скаку вціляв стрілою у зарубку, котру навіть вгледіти важко було. Тож і кольчуги боярських воїв носили як відзнаку за звитягу та вміння своє.

Наблизившись, дружинники посадника прогупотіли дерев’яним містком, вибираючись на стіну.

— Ну що, Владе, не змерз, заки мене дочекався? — зблиснув очима один із них, поправляючи рукою повний стріл сагайдак, що ніяк не хотів наміститися на спині.

— Ойє! Чи так постарівся, що за одну ніч замерзнути мав би?! — блиснув білозубим усміхом Влад до ровесника свого Дарослава, з яким знався ще з дитячих літ. — Ніби заскоро ще до Морани[8] в гості! Та й зігрітися завжди є чим, — плеснув рукою по невеликій дерев’яній баклазі, що висіла при боці на широкому чересі[9], вицяткованому узорно срібними блискітками.

Перемовившись з приятелем ще кількома словами, Влад збіг зі стіни і, поминувши рублені з дуба боярські хороми, попростував поміж хижі дружинників та заможніших ремісників до єдиних воріт назовні.

Міст, що з’єднував кріпость із округою, щойно почали опускати. Робили те з допомогою двох колод, на яких кріпилися ужви-канати товщиною з людську руку. По двоє воїв коло кожної корби поволі відпускали колесо-колоду. Ледь схитуючись у повітрі, міст з’єднав два береги широкого рову, що в цьому місці був глибиною в три людські зрости. Не була зайвою осторогою така глибина. Якщо з інших боків робило кріпость неприступною стрімке урвище, то з півдня боронив її лише отой рів та ще пологий схил, що далі йшов урівень із нижчими узвишшями.

Тільки-но став на місце вхідний міст і підняли догори з надсадним скрипом важкі, збиті з міцних колод ворота, як завібрувало довкола повнозвучне життя. Нестримним потоком хлинули знайомим шляхом отари кіз та овець, що їх, зважаючи на непевні часи, наказав боярин щовечора заганяти на ніч за кріпосні стіни, де злагоджено було для тої невеличкої маржини просторі загони.

Таки мудро рішив посадник, міркував про себе Влад. Аби обсів знагла ворог, то нелегко було б прогодувати стільки люду. А з тією худібкою і кілька місяців можна сидіти та посвистувати, доки поміч не прийде. Благо: вода в глибоченькій студні[10], продовбаній у кам’янистому грунті ще в часи незапам’ятні, ніколи не всихає. А коли ще й харчу досить, то ніякий осадник не страшний.

Схарапуджені отари під вигейкування пастухів накінець вибралися за ворота. Зрештою, овець та кіз і підганяти не треба було. Виголоджені за ніч, вони одна поперед одної перебігли невелику улоговину та розсипалися по росянисто зблискуючому під сонцем зрубі, на бігу висмикуючи жмутки трави.

Перемовляючись з такими, як і сам, добровільними вартовими, Влад, поминувши місток, попрямував навпрошки до власної хижі. Спішив, аби швидше вибратися стрімким схилом догори, де на узліссі виднілася свіжотесаним зрубом його оселя. О, певно, вже чекає не дочекається Млада свого мужа.

Красна і лагідна у нього дружина. Ще й року не минуло з того дня, коли оповістив старійшина Гостомисл усій громаді, що відтепер мужем та опорою для його доньки буде Влад — син Уліба. Ім’я батька його донині пам’ятають всі у довколишніх горах, ніколи не забуде громада надтисьменська, хто відвернув од неї смерть та небуття в час небезпеки.

Гай-гай… Давно те діялось. Чи не всі мужі з городища вирушили тими осінніми днями далеко в гори на лови, аби наготувати на зиму м’яса різної дичини. Отоді неждано і набігли угри. У вузькій улоговині, яку відтоді зовуть Улібовою, до останнього подиху спиняв їх натиск батько Влада ще з кількома сміливцями, аби решта люду — старці, жони та діти — змогли схоронитися у місцях безпечних. Всього кілька воїв довго стримували близько сотні нападників, доки останній верховинець не поліг від вражої стріли. Там же загинула і мати, що, полишивши немовля на руках своїх подруг, сама зосталася з мужем, вірна йому і в житті і в смерті.

Відсвіт батькової доблесті супроводив Влада з дитячих літ, вимагав ліпше від інших володіти важкою барткою, найцільніше з-поміж ровесників влучати стрілами з лука тугого, першим бути в бігу та боротьбі, бо ж був сином самого Уліба. А ще не забував ніколи, що тільки від нього тепер залежить, чи забрунькує молодою порослю всихаюча віть їхнього роду, підтята при самій основі мечами чужинськими. О, коли милостивий буде Перун, то вже цього літа подарує йому жона Млада сина-первістка — міцного і сміливого, як батько.

Ще тоді, коли перед усією громадою привів до нього старійшина Гостомисл дочку свою, що вабила зір, мов прекрасна гірська косиця[11], сказав Владові голосно, аби чули всі: «З дитинства леліяв і оберігав я Младу, був для неї годувальником і охоронцем, та нині без жалю віддаю доньку тобі, Владе, бо такий закон життя: все на світі шукає собі пари, аби продовжити рід свій. Бери її — вірною жоною буде для тебе і в щасті, і в лиху годину. Най з любові вашої примножиться громада, най подарує тобі молода жона синів міцних і мужніх, щоб і через десятки літ було кому стати на захист нашого краю, всієї землі руської…» Так сказав старійшина Гостомисл, і схвальним гомоном відгукнулася на ту річ громада: «Войє! Войє! Най ніколи не оскудіє наш край на воїв славних!..»

Ще тільки підходив до оселі, як майнула йому навстріч меткою вивіркою[12] Млада. Врадувано пригорнулася до нього, щебетала, як пташка: «Ой, чекала тебе, муже, чекала… Спати не могла, все думала: як там тобі самому серед ночі темної… А чи й ти про мене хоч разочок згадав? Чи тягнувся спомином до своєї Млади?» — обпекла лукавим поглядом голубих, глибоких, наче та бездонна студня у кріпості, очей.

— Отепер кожен завважив би, що лиш недавно жоною стала, — усміхнувся Влад. — Бо добра газдиня[13] найперше нагодувала б чоловіка, а вже по тому випитувала, що він собі обмислював усеньку ніч. — Говорив їй те, а сам не міг відірвати погляду від молодої дружини. Розповніла в стані, що донедавна ще був тоненьким, як у смерічки молодої. А все ж стала ще милішою йому, манила якась незбагненна таємнича сила, що проступала і в обличчі, і в рухах, і навіть у мові лагідній: вся променилася глибинним світлом близького вже материнства.

Скоро, скоро народить йому Млада сина силою та мужністю в діда Уліба, а розумом най буде кмітливий, як батько Млади, старійшина Гостомисл.

— Не гніви Перуна, Владе. Не така вже недолуга жона в тебе: і свіжий корж ще затемна спекла, і ошмат бринзи та глек козячого молока давно тебе дожидаються, — ображено накопилила вуста.

Цілунком стер з її обличчя ту образу і, підхопивши неждано на руки, мов мале дитя, лиш посміюючись на її показне обурення, обережно поніс до хижі…

У гарячих обіймах літнього сонця палахкотіла маревом земля, вмита щедрими вранішніми росами, тремтіла зеленню стрімких смерек, що тягнулися у світлу небесну глибінь.

Усе віщувало лагідну і погідну днину.

Тяжко і неспокійно на серці у боярина Миловида, навіть уночі не дають йому спокою думи тривожні, безсоння накликають, поволі підточують сили, наче хробаки деревні серцевину ще міцного на вигляд, та потроху всихаючого дуба. А може, то старість надходить, адже не минули безслідно місяці і роки, в сідлі проведені, коли під орудою князя Святослава молодий ще тоді десяцький Миловид водив своїх воїнів у далекі походи. У лютих січах з хозарами та печенігами здобував князеві славу, а собі милість княжу та нові рани. І таки помітив Святослав старання молодого дружинника, наблизив до себе, возвисив. Та нічого вічного немає під сонцем. Там, у степу при Дніпрових порогах, дістала-таки великого князя київського вражина стріла. О, коли б міг передбачити Миловид, що страшна біда чатує на володаря землі руської! Мабуть, вперше зробив би тоді всупереч повелінню: не гнав би коня наосліп до стольного града з вістю про повернення, а прикрив своїми грудьми Святослава від смертельної небезпеки…

• Предыдущая
• 2/47
• Следующая