Русичі - Юринець Ігор - Страница 39

• Предыдущая
• 39/47
• Следующая

Так мусило бути. Так було завжди. Тільки найміцніші духом рятували своїм життям майбутнє свого краю, всієї Русі.

Здригнулася стіна ворогів, коли врубалися навально у їхні ряди ще не виснажені боєм горяни. Здригнулася, але через коротку мить знову завмерла. Здавалося, так довіку стоятимуть одні супроти інших, лиш змахуючи раз по раз мечами та бартками, страшні у своїй безмовності. Ламалися списи й мечі, билися в передсмертних конвульсіях коні, та незрушно, ніби камінний мур, стояли надтисьменці. І тільки за Гостомисловим наказом почали поволі подаватися назад, услід за відступаючими. Крок за кроком відкочувалася січа, ніби клекотливий пінистий потік, до воріт кріпості.

З тривогою оглядав старійшина Гостомисл своє поріділе військо. І аж тоді, коли перші воїни ступили на бервена мосту, що з’єднував два береги стрімкого рову, видихнув полегшено. Певен був, що тепер знайдуть-таки рятунок від набагато численніших лехітських загонів.

Та при тім не остеріг себе завжди обачний у двобої ратному Гостомисл. Пронизливо цьвохнула випадкова, либонь, не в нього й цілена стріла і глибоко вп’ялася в незахищене щитом тіло, під саме серце.

Намет був порожнім. Зрештою, Миловид і не тішив себе марними сподіванками, що застане в ньому під час битви лехітського верховоду. І все ж годі було пригасити наростаюче роздратування.

Вихопившись за полог намету, з усієї сили рубонув мечем туго напнуту шкіру, що м'яко і податливо розпалася надвоє. Лиш бликнув хижо на воїнів, відчувши у мовчанні їх німе запитання.

— Нема його! Спізнилися!

Часу на довгі розмірковування не було. Міг зараз допомогти надтисьменському війську, яке десь там, у темені, вперто стримувало наростаючий натиск ворога, лиш одним: знищивши Гнєза. Знищивши нехай навіть ціною власного життя. Знав-бо: сама звістка про смерть воєводи внесла б розлад у чужинецькі лави. Та тепер уже годі було сподіватися на таку удачу. Проте ще не кінець, ще є сила і надія на перемогу, а це зараз головне.

Окрилений тією думкою, що кликала до негайної дії, дав знак своєму невеличкому загонові рушати.

Обминаючи зрадливий виблиск пригаслих багать, воїни непомітно наблизились до місця битви і зачаїлися в сутіні вільхових заростей. Звідси можна було охопити поглядом всю улоговину, в якій зійшлися у кривавому герці сотні люду. Весь перетворившись у зір, воєвода скидався на хижого гірського беркута, що зачаївся на верхівці скелі та виглядає незмигним оком необачну жертву.

Ще ніколи не відкривалася йому так виразно духовна близькість із людьми, що боролися і гинули там, внизу, у жорстокій січі з ворогом. Зовсім недавно був переконаний, що вони — простолюди, варті уваги лише як поданники, з праці яких годувався і сам. Бачив у тих людях лиш натовп, не відаючий високих чуттів та помислів, доступних тільки обраним, як от він, Миловид. Тільки в дні важких випробувань, коли відійшли від нього найвірніші, здавалося б, прибічники і однодумці, забувши і честь, і обов’язок, втоптавши у багно вірність князеві та землі руській, — тільки тоді вперше відкрилася бояринові духовна високість тих, кого донедавна. презирливо звав черню. Тільки тоді він зрозумів, що в час небезпеки саме вони, ці оратаї, скотарі та бортники стали міцним і надійним щитом Русі супроти чужинських заброд.

Проте не міг втямити воєвода, чим живиться ота їхня вірність отчій землі? Адже не мають ні хоромин просторих, ні комор, що від добра всякого ломляться, ні схоронків потаємних зі злотом та сріблом. Тільки руки, погульовані мозолями, та поле громадське, кривавим потом у чагарів відвойоване, та худоби стада для прожитку… Чим же припнула їх до себе оця земля, причарувала, що готові кожен клаптик її власною кров’ю скропити?! Як при нинішніх господарях жили — так і при нових житимуть. Тільки й того, що іншому посадникові подать даватимуть — от і всі переміни. І все ж несхитно стоять у січі кривавій і помирають — певно, знають за що…

То хто ж справжній господар цього краю?..

Рішуче, як звик усе робити, відігнав Миловид ті непевні мислі, бо, здалося, завели його над прірву, дна якої, мабуть, ніхто ще не сягнув.

Та й не час зараз для велемудрих розмислів.

З улоговини, у якій кипіла битва, раз по раз долітали стогони розпачні та моторошні скрики. Щось незрозуміле діялося перед воротами кріпості. Вже давно мали б заховатися за ними загони надтисьменців, а натомість битва лише розгоралася. І враз сахнувся воєвода від страшної здогадки, що обпекла його зненацька. Справді, іншого пояснення годі було шукати. Зрада! Хтось закрив горянам шлях за стіни кріпості, шлях до порятунку. Тому й набирає сили, не втухаючи і не розсіюючись, круговерть побіля надтисьменської твердині.

І не втихнути їй, доки не поляжуть під ударами лехітських мечів усі оборонці кріпості.

Аж зубами скрипнув від безсилої люті. Невже негоден нічим допомогти людям, що гинуть там, у кривавому тлумі?! Невже він, володар і велитель краю цього, змалів нині до безпомічного видивлювача, якому час саме згадати про власний рятунок?! О ні! Лише той, хто повірить у безсилля власне, справді безсилим стає. То вихід для слабодухих, для людців, які цінують власне життя над честь і над обов’язок, забувши, що найвище призначення мужа — залишити слід та добре ім’я.

Коли вже наготовлений був кинути наосліп свій загін у вороже товпище, аби потішити ще хоч раз серце молодечою звитягою і впасти нескореним, затуливши собою хоч дещицю рідної землі, увагу його привернув невеликий гурт воїнів, що раптово вихопився із шаленства січі. Спинившись оддалік, чужинці тепер лише спостерігали за боєм та перемовлялися збуджено, певно, смакуючи близьку вже перемогу над військом надтисьменців. Поміж них, у тому вже годі було схибити, упізнав Миловид верховоду чужинського війська — Гнєза. Спроквола притримуючи розгаряченого скакуна, що, стривожений запахом крові та невтихаючим гулом побоїща, ні на мить не спиняв свого витанцьовування, той поблажливо покивував на слова своїх наближених. Кучма білосніжного пір’я, що увінчувала гостроверхий шолом чужинського воєводи, дала змогу Миловидові вже не випускати його з поля зору.

Ніби повів ранкового леготу, безшелесно мигнувши неглибоким виярком, непоміченими наблизились до ворогів дружинники володаря надтисьменської кріпості.

— Гнєза лишіть мені… — пошепки повелів воєвода, коли вже тремтіли натягнуті до останку тятиви тугих луків. Ту ж мить шугнули в повітря стріли. Без жодного скрику лягли на землю прошиті тими безжальними жалами наближені Гнєза. Ще не розуміючи, що сталося, відірвав погляд від людського мурашника верховода лехітів. І отерп, обпалений ненавидячим поглядом Миловида. Зрозумів усе. Ще міг уп’яти стремена в черево коневі, готового щомиті шугнути над землею, ніби стиснута до краю пружина, і врятуватися. Та не звик тікати від небезпеки. Тож миттю повернувся обличчям до ворога. Поволі видобув меча. Синій зблиск точеного леза, здавалося, запалив певність і непоступливість у льодянистих очах лехіта. Чекав.

Владним порухом десниці повелів Миловид своїм воїнам відійти подалі, аби ніхто не зміг заплямити ратної честі воєводи та звинуватити його у спробі сховатися за чужі спини. Справи такі годиться полагоджувати наодинці із ворогом та совістю своєю. Стиснувши намертво рукоять меча, рушив навстріч суперникові.

— Ну, от і стрілися… — мовив вдоволено, спинившись за кілька кроків від ворога.

Нічого не відповів на те Гнєз, лиш око прискалив, ніби лучник, що примірюється для стріли. Хрипким вигуком звів коня на диби і кинувся вперед, аби збити з ніг супротивника і тут же прикінчити одним-єдиним змахом меча.

Та не врахував, що не в одній битві підточував майстерність ратну його ворог. М’яко відскочив Миловид з-перед коня і тут же рубонув тварину по задніх ногах. Дико заіржав поранений скакун і важко, мов підрубане під корінь дерево, гупнув об землю. Забив нажахано копитами, розкидаючи навсібіч жмутки видертої трави. Нелегко довелося б вершнику, але за нікчемно малу мить між ударом Миловидового меча та падінням тварини зумів-таки птахом вилетіти із сідла Гнєз. І вже на рівних ногах спритно відбив удар суперника, що міг би стати для нього смертельним. Відскочивши на крок назад, охопив двома руками рукоять важкого меча і насторожено обмацував очима ворога, прагнучи розгадати напрям наступного удару. Спокійним був і врівноваженим, лиш біло зблискували ненавистю очі.

• Предыдущая
• 39/47
• Следующая