Русичі - Юринець Ігор - Страница 43

• Предыдущая
• 43/47
• Следующая

— Військо, кажеш? — стрепенувся Влад. Не перепитував, рвучко повернувся до дружинників, що стояли поруч. — Усі туди! Найперше — полагодити і закрити ворота, — провів поглядом воїнів і глянув знову на дівчину. — Розповідай, усе розповідай, Гориславо. Нині я у відповіді за кріпость нашу…

Намарно вслухалася у мову його, порожньо було за тими словами. Ніби і не цей голос дарував їй щастя тої чаклунської ночі, що спливла в невідь. Чи, може, й сама та ніч лише примарилася та й встала між ними глибокою прірвою, дна якої не судилося сягнути вже ніколи…

Від густого запаху цвілі і вільгості, що обволікала важким задушливим баговинням, іржею в’їдався в тіло та думки, ще безпросвітнішим бачилося майбутнє. Та й чи є воно у них, те майбутнє?!

Щойно Осташко приніс звістку, яка закреслила рештки сподіванок на успішне скінчення щойно виплеканого задуму. Боярин Миловид вирушив у світ ліпший, а замість себе наставив господарем у кріпості якогось безрідного язичника. Того самого, що, власне, і є винуватцем усіх бід, бо хтозна-як зумів привести надтисьменцям помогу, що й вирішила долю битви.

Розумів Горазд, що коли й можна було сподіватися на милість Миловида, передавши йому цього повискуючого в темряві старого щура, то навряд чи вдасться умовити нового повелителя порубіжної твердині. Гм… зять старійшини Гостомисла… Нічого не говорило те ім’я колишньому тивуну. Знав одне, що у помсту за свого вбитого батька не прислухається той Влад до їхніх благань. Миловид — той би простив, бо ж не один рік ділився з ним, Гораздом, всіма помислами своїми. А помисли ті до одного були: як впокорити громаду надтисьменську, як довести тій черні, що лише один боярин є справжнім господарем у цьому краї… А тепер — на тобі! Замість думати про зміцнити в цих околицях справедливої княжої влади, Миловид передає її зятеві старійшини Гостомисла, зачинателя всіх бунтів супроти себе. Ні, з новим посадником можна домовитися хіба що про власну смерть.

І все ж потаємно гордився собою колишній тивун, що навіть у такій скруті діяв обачно і далекоглядно. Що не поспішив з покаянням, а таки вирішив перечекати та огледітися. Певно, завдяки тому і живий ще разом із цими безмізкими войовниками, що єдине вміють — мечем махати та шукати власної вигоди.

Що ж, і далі годиться діяти обачливо та з осторогою. От повернеться Осташко, висланий знову на вивідний, розповість, що новенького намислив новий «боярин». Отоді й можна буде щось вирішувати. Зрештою, дорога до порятунку тепер одна: через хід підземний. Ночі можна й тут дочекатися, навряд чи сюди хто сьогодні загляне. Бо ж із дружинників, що знають про цей лаз, кажуть, усі полягли у тій січі разом із воєводою.

Та відчував Горазд, що тим лише вспокоює себе. Насправді ж непевність становища, довга бездіяльність та постійно нависаюча небезпека незримо, ніби шашіль деревину, підточували волю до супротиву. Не було бажання навіть перемовитися словом зі спільниками, глуха злість та роздратування врешті-решт підкорили собі всі інші чуття. Здавалося, навіки поховано їх у цій мертвотній тиші.

І тільки скрадливі, ледь чутні кроки на камінних сходах, що вели до підземелля, пробудили до життя тіні людей, зачаєних у тісному камінному мішку.

Горазд припав до дверей і насторожено вслухався у ті звуки, чуючи позад себе похапливий віддих тих, хто тісно пов’язаний із ним спільним злочином.

— То я, Осташко… — почувся тривожний шепіт. Горазд наліг на важкий металевий гак, закріплений у камені, і ледь відхилив двері. Худорлява постать підлітка просковзнула досередини.

— Ну, що там нового? — обступили хлопця тісним колом, видихаючим страх та непевність.

— Нічого доброго… — глухувато і якось знехотя, ніби через силу, почав оповідати хлопець. — Наші… — спіткнувся на слові, але таки не поправив себе, — готуються знову кріпость обороняти. Звістили, що йде сюди велике військо, певно, на поміч воєводі Гнєзу. А воєвода вже віддав богові душу… — всміхнувся з хлоп’ячою безпосередністю.

— Гм… — потер радісно руки колишній тивун, — А кажеш — нічого доброго не приніс. Та ліпших вістей годі було й ждати! — Горазд миттю сповнився енергії та снаги: — Не гаючи часу, ідемо назустріч лехітам. А родичі наші дорогі нехай укріплюють стіни, нехай чатують на ворога скільки влізе. Разом із посадником новоспеченим. Не порятуватися їм тепер від смерті. Непомітно над ранок проведемо у кріпость воїнів християнських цим от лазом. А тоді вже, — зареготав торжествуюче, — буде по всьому. Ніхто не порятується від кари, посланої самим господом. Ніхто!

Щойно змертвілі від страху перед неминучою відплатою люди змінилися на очах. Де й поділася безнадія: вісті, принесені Осташком, відкинули геть у небуття готовність колінно вимолювати прощення у своїх співгромадян.

Коли зібралися вже було ступити у темніючу вирву підземного лазу, тивун ще раз оглянув тісний схоронок, високо догори піднісши смолоскип. І враз аж зайшовся реготом, аж хилився від нестримного гиготіння.

— Отця… Отця духовного забули… Га-го-го, — аж похлинався сміхом, тикаючи рукою у куток, де звивався, нажахано поскімлюючи, отець Іов. Відтак урвав регіт, кивнув Гаданові: — Розв’яжи його. Зашкодити нам не зможе, а залишати — не по-християнськи… Все ж не хто інший, а він наставив нас на правдиву дорогу.

Аж в’юнився від безсилої люті монах. Та притлумив її у собі, лиш постогнував, піднятий на рівні ноги. Мовчав. Розв’язали — і то благо. Все ж не залишили на поталу тим язичницьким ідолам. Мовчав, бо від пастви своєї міг віднині всього сподіватися.

— Ну, ходімо, і нехай помагає нам господь, — став колишній тивун біля отвору лазу, пропускаючи вперед спільників. Лиш Гадана притримав — волів завжди мати при собі надійного і вірного охоронця.

— А ти чого чекаєш? — гарикнув на Осташка, який припізнився, ніби не зважувався і собі ступити за іншими.

— Не піду з вами, — промовив спокійно, аж сам вражений власною зухвалістю. — Не піду, — проказав уже твердіше.

— Що-о-о?! — протягнув погрозливо Горазд.

— Не можу я… Батька стяли там, на бранному полі. Лехіти стяли…

— Не жартуй, хлопче, не до того зараз, аби умовляти тебе.

— Не піду! — з відчаєм крикнув Осташко і метнувся було до дверей. Та не встиг — втрапив просто у жилаві руки Гадана, який питально лупав очима на свого теперішнього повелителя.

— Шкода мені тебе, отроче. Та, виджу, робити нічого, — криво посміхнувся Горазд. По хвилі додав спроквола, вже звертаючись до свого повірника: — Не можемо тут його лишати. Проговориться комусь про цей хід підземний — і вже з нашого задуму нічого не вийде… Чуєш, Гадане?! Не можемо його тут залишити, — блиснув промовисто на свого охоронця і, повернувшись, ступив у темінь лазу…

Та не зробив і десятка кроків, як загупотіла позаду важка поступ Гадана.

— Ти вже тут? — кинув через плече, — А Осташко як там?

— Не могли ми його там залишити… — байдуже прогудів той, гидливо обтираючи рухи об одіж. — Сам винен.

Щойно поминув Ярило-сонце половину свого щоденного шляху у небесній прозорості, як уже наготовлена була кріпость зустріти нові випробування. Влад сам обійшов довжелезну стіну, переконався, що доволі наготовлено сушняку, аби підтримувати вогонь під котлами, у яких уже булькотіла глухо і нетерпляче смола. Скінчив той обхід біля воріт. Полагодили їх надійно: свіжі бервена, намертво схоплені залізними скобами, зрослися у єдине міцне і неподатливе ціле. Був би і зовсім вдоволений, коли б не пекли серце скорбота та біль за полеглими у вранішній битві.

Спокійно і сонячно довкола. Мирно. Щебетом незмовкаючим і голосним виспівом возславляє літню днину незлічимий пташиний хор, схований у святковій смарагдовій гущавині довколишніх лісів, що привільно розкинулися навсібіч від надтисьменської кріпості. Ніби й не кавальцювали світ ще кілька годин тому скрики поранених та вмираючих. Ніби й не чигає довкола величних стін та веж стрімливих страшна небезпека нової навали. І хтозна, може, вже через кілька хвиль знову війне над цим розквітлим і сонячним краєм своїми чорними крилами всевладна Морана.

• Предыдущая
• 43/47
• Следующая