Русичі - Юринець Ігор - Страница 6

• Предыдущая
• 6/47
• Следующая

— Та все ж подумай, боярине! Подивися на сотні воїв, які стоять, перед твоєю кріпостю. А се лише передній загін. Їх не вистачить — інші прийдуть. Жодна кріпость не встоїть перед могуттю вельможного князя Мешка. Тож чи тобі йти всупереч його волі, посаднику! Щедрий він для друзів своїх, та нещадний до ворогів. Через непокору свою згинеш і сам, і всі, хто з тобою у кріпості.

Не міг стерпіти цих слів Миловид, хижо сіпнув верхньою губою, скинув оком на лучника, що стояв обіч, готовий щомиті відпустити тятиву.

— Коня!

Дзенькнула тятива — і ту ж мить кінь лехіта звівся на диби, голосне дике іржання його скинулося луною і перейшло у стихаюче хрипіння. Вершник рвонув повід, аби осадити скакуна, висмикнув стрілу, що вп’ялася трохи нижче його стрункої білої шиї. Бризнув із рани іскристий кров’яний струмінь. Кінь затремтів на ослаблих ногах, ніби з тою стрілою вийняли з нього всю силу життєву, осів на землю і забився в корчах. Відтак стих.

Верхівець, що встиг зіскочити, застиг на місці, якусь мить дивився на мертву тварину, наче дивуючись, що її змогла звалити така незначна рана, потім зі злістю відкинув стрілу вбік. Поволі повернувся і, щораз пришвидшуючи крок, ніби очікуючи, що ось-ось і його вцілить безжальна криця, похитуючись, попрямував до своїх…

Не дочікувався воєвода Гнєз, доки підоспіє його сланець: і чув, і бачив на власні очі, чим закінчилися ті переговори. Хоч не надіявся, що одразу відкриються ворота перед його воїнами, та не сподівався і на подібне зухвальство. Палка хвиля люті затопила думки, владно підштовхувала дати клич до наступу. Майже над силу стримував хижу лють, бо розумів: кинути з ходу людей на оці неподатливі стіни — не минути поразки. Та й Мешко не подарує йому, коли покладе у першій же сутичці добірне військо.

Не спіши, воєводо, — заспокоював сам себе. Найнеприступніші кріпості долає гострий розум. Тож треба виждати, зважити, а там… Хто знає, може, й відшукається ключик, яким відмикаються ворота, заплативши за те сміховинно низьку ціну. О, тоді можна буде із гордовитим руським боярином по-іншому поговорити. Можна й нинішній день пригадати, але так, щоб, у твані повзаючи, випрошував смерті, як найбільшої милості, незговірливий Миловид.

— Стаємо тут! Надовго!

Відтак звернувся вже до старшої дружини:

— Вислати вусібіч дозори. А кріпость оперезати довкола так, щоб навіть муха непоміченою не вилетіла. Все!

Владною рукою звів на диби коня, аж той крутнувся на місці, і спрямував його туди, де вже ставили для воєводи просторий похідний намет, зшитий із вичинених баранячих шкур.

Темно. Лиш коли-не-коли прогляне на мить поміж густих волохатих хмар блідий лик місяця, зблисне і знову щезне за ними. Зрідка перегукуються у верховітті дерев чи то птиці, чи духи лісові, потривожені присутністю чужинця.

«Гу-гу, гу-гу-гу… А-а-а!»

Стогнуть, ворохобляться, аж мороз поза шкіру.

Темно. Терпкий запах хвої та прілого листя стелиться понад землею, холодом пронизує тіло. Від нічної студіні не рятує навіть тепла вовняна чуга та товстий прошарок смерекового віття, що ним ще звечора пристелив Влад свій схоронок при корінні могутнього дуба. Забився в ці нетрища, ніби самітний вовк, якого облягли звідусюди озлоблені пси та мисливці на ловах.

Темно. Не розгледіти тої дороги, якою піде завтра. Він повинен, він мусить пройти туди, де, мабуть, і цієї ночі виглядає за ним очі молода жона, його Млада, де стали до оборони рідного краю рідні і друзі, люди, з якими спільно ділив і сонячний день, і непогідь. Що б там не було, він прийде туди, бо знає, що лише в єдності з громадою, із народом своїм повниться силою людина і невмирущими стають діла її.

Темно. Із сутіні глибокої проглянуло нараз розпливчасте і нетривке щось. Відтак почіткішали обриси тих непевних ліній, і ось уже побачив перед собою батькове обличчя, мов із каменю сірого різьблене. «Спочиваєш, сину? Чи ж час для спочинку, коли чужинці топчуть землю руську, коли ще не остигло багаття на місці хиж надтисьменських?! — гнівно гримів його голос, наче могутній дзвін стрімкого водоспаду. — Не для того дав я тобі життя, аби в таку часину хоронив ти його по лісових хащах… Не для того!»

«Але ж не заради власного спокою забрів я у сі нетрі… — спаленів під образи Влад. — І рад би стати до бою. Але що можу зараз, сам… один?!»

«Не один ти, сину. За тобою весь край наш гірський, вся руська земля. А то — нездоланна сила… І ще затям: той, хто увірував у власне безсилля, ні на що не здатний».

Нараз згладилися риси батькового обличчя, відтак розтанули зовсім. Широко відкриті Владові очі намарно вглядалися у сивуваті пасма густого туману, що тягнулися догори.

Світало… Народжувався новий день.

Аж по хвилі зрозумів, що було то тільки видиво, омана. А чи тільки? Чому саме цієї ночі, коли безвихідь заступила обрій, як незрушна кам’яна скеля, коли не бачив перед собою жодної стежини, мов сліпець на розпутті, з’явився уві сні батько Уліб. Чи не для того, аби вивести його з темені на твердий путівець? Певно, таким самотнім був і він в ту хвилю, як сколихнула городище жахлива вість про чужинців-угрів, які от-от вигулькнуть із-за викруту Купецького шляху… Та недовго розмислював і не вагаючись став на шляху незваних гостей. Став на смерть, аби захистити собою майбутнє громади, та й його, Влада, від чужинецьких мечів.

Тож і для тебе, сину Улібів, настав нині час того найвищого вибору, що один раз у житті таки випробовує на міцність кожного. Помочі чекають родаки твої там, за стінами кріпості, і ти повинен зробити так, аби не стало те чекання примарним і незбутнім.

О, Влад виправдає їх сподіванки і приведе підмогу, бо не так уже й далеко навіть пішому дістатися до стін Тустані, що здійнялися увись під саме небо на стрімких скелях — такі ж стрімкі і неприступні, як ті камінні виступи. Тільки швидше б добратися туди, розповісти про все. Допевна вділить сотню-другу воїнів тустаньський посадник для підмоги обложеним надтисьменцям. Бо залога в Тустань чи не найчисленніша з-поміж усіх кріпостей порубіжних.

Ті думки розсіяли рештки дрімоти, кликали до негайної дії. Влад заквапився, підняв із землі чугу, зволожену вранішньою росою, затягнув тугіше черес, пришпилив до нього довгий ловецький ніж у шкіряних піхвах. Взявши до рук бартку, довге топорище якої слугувало і за подорожню палицю, рушив у путь.

Під саме небо, наче закам’янілі велети, здіймалися — столітні буки, лискучі і гладенькі стовбури яких порізьбив зеленавий наріст. Сонячні промені ледь пробивалися згори до її підніжжя, а довкола нього буйно розрісся навсібіч молодий підлісок. Дзвеніло, вирувало все довкола від пташиного щебету. Росяниста зелень переливалася в сонячному сяйві безліччю відтінків, ніби обсипав хтось усе навкруги дорогоцінними скалками кришталю. Безконечно в’юнилася поміж гірського верхів’я ледь примітна в зеленому шаленстві ожинових заростей стежина. Добре знав ту стежку Влад, як, зрештою, і всі у надтисьменському городищі. Бо ж вела до відомого у довколишній окрузі святилища Перунового, загубленого у глухих лісових вертепах.

Ще в незапам’ятні часи, як повідають старці, облюбував цю місцину всевладний бог. Ніхто не знає, що саме принадило його на те місце, але одного дня метнув він свою огненну стрілу з піднебесся і там, де вп’ялася вона у земну твердь, спалахнуло осяйне непогасне полум’я. Відтоді і йдуть до камінного храму люди з близьких околиць і здалеку, з усіх неоглядних Бескидів, аби умилостивити владаря блискавиць небесних, вимолити удачу у ділах ратних, погибель для ворогів, міць і здоров’я для свого роду.

А ще кажуть: лиш тоді згасне той вогонь священний, коли розгнівається Перун на горян і позбавить своєї прихильності. Оскудіє ця земля на славних воїв, на мужів відважних, заіржавіють мечі і затупляться стріли, прахом розвіються локони давні та й самі гори під копитами коней чужинецьких полчищ. Тож щедрими дарами та пожертвами умилостивлюють шанолюбного і жорстокого бога всі довколишні громади, аби повік не згас той божий пломінь.

• Предыдущая
• 6/47
• Следующая