Марево - Загребельный Павел Архипович - Страница 10

• Предыдущая
• 10/38
• Следующая

— Це або ж просто нещастя, або ж хтось хоче нас спровокувати, — задумливо сказав Григорій Микитович. — Треба негайно повернутися туди.

— Ви не зробите цього, професоре, — втрутилася Монгані, — цього не слід робити.

— Чому ви так думаєте? — жваво повернувся до неї Григорій Микитович.

— Тому… тому, що не треба цього робити, — знову повторила Монгані.

— Ну, це не доказ, — засміявся професор. — Треба ж нам подивитися, хто затіяв там цей фейерверк.

Та тут на допомогу Монгані прийшов Кайнаров, який заявив, що в такій темряві йому вже важко вести машину і тому він пропонує зупинитися на ночівлю.

Він мав рацію, бо дійсно в такій темряві майже неможливо було знаходити шлях, якого, власне, тут і не було, його вгадували по одинокому сліду верблюда або коня, по ввіткнутій кимось у піщаний бугор сухій гілці саксаула, по кольоровій ганчірці, прив'язаній на сухому кущикові, і по інших ознаках, помітних лише для досвідченого ока жителя пісків.

Щоправда, до кибитки вони могли б повернутися, тримаючись своїх же слідів, але тривога, яка звучала в голосі Монгані, мабуть, передалася і Трубачову та

Еллі, бо вони теж в один голос стали прохати професора зупинитися.

— Гаразд, — здався той, — будемо чекати ранку.

Олег з Кайнаровим розіпнули намет, Елла послала постелі, а професор порався біля хворого. Кайнаров заходився варити шир-чай. Він поставив на вогонь круглий казан з водою і, як вода закипіла, почав сипати туди чай, перець і сіль, лити верблюдяче молоко і класти коров'яче масло. Коли чай був готовий, Кайнаров приніс з машини білі пшеничні коржі-сангаки.

— Після такої вечері, — весело заявив він, — вам два дні не хотітиметься їсти! Тигриний чай — це чай багатирів…

Шир-чай виявився пекучим, мов туркменське сонце. Елла ледве змогла випити свій кухоль, Трубачов попросив Кайнарова долити йому ще, а професор відмовився від чаю зовсім.

— Я вечеряти не хочу, — сказав він. — Посиджу біля хворого. А де це Монгані?

— Вона тільки що була тут, — відповіла Елла.

— Монгані! — покликав Кайнаров. — Чай уже готовий.

— Монгані! Монгані! — гукала й Елла.

Монгані не відгукувалася.

— Це вже недисциплінованість, — пробурмотів професор і пішов до хворого. — Як тільки вона появиться, хай прийде до мене, — наказав він.

Молодь ще деякий час сиділа біля вогнища, стурбоване раптовим зникненням Монгані, але незабаром один по одному — Елла, Кайнаров і Олег — пішли до намету. Через півгодини всі вони вже спали, міцно, без снів, як взагалі сплять молоді безтурботні люди, і лиш тихі сто гони хворого та виття шакалів збуджували нічну тишу над теплими ще пісками.

Їх розбудив голос Монгані, коли ніч, перед тим як впустити на землю перші хвилі світанку, зімкнула над пустинею свої темні обійми так, що здавалося, ніби все навкруги покрилося чорною товстою кошмою. І в цій чорноті виразно чувся якийсь далекий шум, схожий на вирування весняних потоків, зі всіх боків долинав плескіт, немов навколо лежала не пустиня, а глибоке озеро. Простій дихав у обличчя вологою, запахами мокрого піску й глини.

— Вставайте, — кричала Монгані. — Вставайте мерщій!

— Що, що трапилося? — злякано підскочила Елла.

— Ми зараз будемо затоплені, — відповіла фельдшерка.

— Затоплені? — не повірив Олег, який теж прокинувся, але ще лежав, не маючи сили поворухнути хоч рукою.

— Так, так, в пустині повідь. Вода вже під вами…

Елла помацала рукою навколо себе й скрикнула: кошма була мокра, на піску під нею стояла калюжа води.

— Треба втікати, — сказав Кайнаров, — я знаю, що це таке. В горах вночі пройшла злива, і потоки води побігли в пустиню. На такирі вода затримується довго, і ми можемо опинитися посеред справжнісінького озера.

— В такому разі давайте складати речі на машину, схопився Трубачов.

Вони почали носити на машину кошми, посуд, одяг, висмикувати пакільці, за які було закріплено намет, а Кайнаров зайнявся мотором. Вода за цей час прибула й сягала до колін.

— Поїхали! — гукнув Олег, коли все було зібране.

Кайнаров завів мотор, включив швидкість, але машина залишилася стояти на місці. З-під задніх коліс фонтанами летіла вода, змішана з глиною. Глина такира вже розмокла, колеса тільки сковзали та розбризкували чорну воду.

Олег спробував підкласти під колесо шалман, але колода випливала на поверхню, вислизала з рук.

— Що будемо робити? — запитав професор Монгані.

— Чекати, — сказала — та. — Стояти, чекати і сподіватися, що вода не підніметься вище кузова.

— А якщо вона підніметься? — поцікавився Григорій Микитович.

— Може піднятися.

— Хіба буває коли-небудь така висока вода.

— Буває.

— Але чому ж ви мені про це не сказали раніше? І потім, де ви були весь цей час?

— Такі зливи трапляються раз в двадцять років, — не відповідаючи на друге питання, сказала Монгані. — Старі люди в нашому кишлаку розповідали, але я сама ще ніколи не бачила.

— Гаразд, це нам вже зрозуміло. Але де ж ви все-таки пропадали?

— Я… я ходила дізнатися…

— Куди? Про що?

— Ну, туди… назад… Я хотіла дізнатися, хто підпалив кибитку.

— Ви ходили аж туди! — вигукнув професор. — Але хто вам дозволив?

— Ніхто. Я сама. Я подумала… Ви гості в нашій країні…

— Попрошу вас більше нічого не робити без мого на те дозволу, — сухо зауважив професор.

— А якщо вам загрожуватиме небезпека? — запитала Монгані.

— Ніяких небезпек! — сердито вигукнув професор. — Єдина небезпека в нас — це повідь. Отже, будемо сидіти й чекати, поки вона пройде.

Всі зібралися в будці, один лише Кайнаров не кидав кабінки. Починало сіріти. Темрява неохоче, поволі відступала до гір, залишаючи після себе сіре небо і безмежні каламутні води, що розлилися по пісках і такирах.

Хворий теж прокинувся і, відчувши біду, почав шепотіти якісь молитви. Елла, розгублена, безпорадна, мовчала, тільки здригалися в неї плечі, ніби дівчині було холодно.

Олег щось насвистував і час од часу жартівливо питав Кайнарова, чи не набридло йому ще сидіти в кабінці і чи не хоче він перебратися до них у будку. Один тільки професор спокійно, мов нічого не сталося, порався біля хворого, сердився на Еллу за те, що вона не допомагає йому, і мріяв уголос, як вони зранку почнуть обслідувати наступне селище, яке трапиться у них на шляху.

— Я боюсь, що цим селищем буде гора Арарат, — засміявся Олег.

— Тобто? — подивився на нього професор.

— Тобто нашу машину, мов Ноїв ковчег, понесе вода, і ми зачепимося хіба що за Арарат, якщо не вдасться цього зробити на Хезаремесджеді.

— Не говоріть дурниць! — обірвав його професор. — Кайнаров, як там вода?

— Прибуває, — почулася меланхолійна відповідь.

Знову сиділи й слухали шурхіт і плескіт, що сповнювали простір.

— Скільки ж її буде? — не витримала Елла. — Можна подумати, що сюди вилилося ціле море.

— А це ми перевіримо, — заспокоїв її професор. — Вранці зможемо точно визначити, яку площу захопила вода.

— І нам від цього одразу стане легше, — засміявся Трубачов.

— У вас зовсім зіпсований характер, — сказав йому Григорій Микитович. — Якби я знав про це раніше, ви б тут не були, а сиділи б у своїй аспірантурі і вчили іменники персидської мови.

— Я пожартував, пробачте.

— Жарти бувають інколи передмовою до серйозної сварки, запам'ятайте, мій милий.

— Я врахую ваше зауваження, — винувато промовив Олег.

— Вода зупинилася! — почувся радісний голос Кайнарова. — Товаришу професор, вода зупинилася!

— Чую, чую. Цього треба було ждати. Адже я говорив вам.

Що він саме говорив, ніхто тепер уже не пам'ятав, але всі зраділи, що повідь припинилася.

Швидко світало. Небо на сході стало блідозеленим, потім білуватим, на білому тлі проступили жовті відсвіти, які поступово червоніли, ставали все гарячішими й гарячішими, аж поки не бризнули червоними, мов сік граната, променями сонця. Промені, несміливі, короткі, в одну мить видовжились, зазолотились, шугнули по небу кількома широкими смугами, потім розсіялися в усі боки, і небо ожило, заструменіло своїми блакитними безвістями і стало одразу теплим і привітним. Тільки вода ще була сірою й холодною. Але ось кілька сонячних променів, спустившись з неба, ковзнули й по воді, від чого вона заблищала, втратила свою похмурість, полагіднішала. Стало видно, що в багатьох місцях над водою виступають сухі піщані бугри, кущі кандима і черкеза. На одному з таких бугрів бовваніла сумна чотиринога постать, і Олег одразу впізнав осла хворого кочовика.

• Предыдущая
• 10/38
• Следующая