Марево - Загребельный Павел Архипович - Страница 25

• Предыдущая
• 25/38
• Следующая

І Хедаят розповів йому коротку й сумну історію, які, на жаль, ще так часто трапляються з бідними людьми в цій країні.

Вони жили в одному селі поблизу безводного Кермана. Від постійних недоїдань, від хвороб люди вмирали, як мухи, і на все село був лише один чоловік, який викликав загальний подив своїм незвичайним для цих місць довголіттям: йому було… сорок п'ять років. Батько Хедаята був чарвадар, тобто погонщик верблюдів. Він ходив з караванами в Індію й Афганістан, не раз перетинав жахливу солончакову пустиню Деште-Кевір, але якось пішов туди й не повернувся більше. Мати померла від туберкульозу. Помирати б і Хедаяту, але в цей час через село проходив караван, що належав християнському місіонерові доктору Томбергу, який забрав юнака до себе. Сетард, тоді ще чотирнадцятирічну дівчину, місіонер купив у її бідних батьків, як купував він потім багатьох інших дівчаток по шляху просування каравана.

Хедаят разом з іншими будував цей притулок у горах, ось уже кілька років він був слугою у доктора Томберга, а Сетард місіонер готував для своїх гостей. У нього було багато таких дівчат, і він щоразу пропонував яку-небудь з них, якщо до нього приїздив хтось з його співвітчизників або навіть і з багатих іранців. Після цього дівчат продавали заміж. Така ж доля чекала й на Сетард, і Хедаят нічого не міг вдіяти, бо він бідний юнак і світ для нього звузився тепер до розмірів цього притулку, де він має шматок лаваша й дах над головою.

— Втікати тобі треба звідси, — сказав Олег. — Такий здоровий, сильний юнак і тремтиш тут перед якимсь нікчемним стариганом.

— Але куди втікати? — сумно запитав Хедаят. — Для бідної людини скрізь горе.

— Краще в горі бути щасливим, ніж мучитись душею, маючи набитий шлунок, — відповів йому Трубачов. — Бери Сетард, іди в Пехлеві або Бендер-Шах, наймайся вантажником у порту, заробляй хоч кілька кранів[29] у день — і ти вже самостійна людина. Там зустрінеш товаришів, які навчать тебе багато дечому корисному, і ти перестанеш і в душі бути рабом. Людина повинна бути сміливою, як гірський птах.

— Це неможливо, — зітхнув Хедаят. — Це зовсім неможливо.

— Тоді ось що, — рішуче підвівся Олег. — Ти зараз же йдеш, збираєшся разом з Сетард, береш на дорогу, що зможеш з їжі й одягу, кличеш мене, і ми підемо разом.

— Але ж ти гість тут! — вигукнув Хедаят. — Чому ж ти хочеш іти?

— Я гість, якого хотіли б перетворити у в'язня, — засміявся Трубачов. — Мені треба неодмінно покинути це місце і поспішати туди, де ждуть мене мої товариші. Я допоможу тобі зробити перший крок звідси, ти покажеш мені дорогу, і так, допомагаючи один одному, ми підемо все далі й далі від цього непривітного притулку.

— Я боюсь, — похнюпився Хедаят. — У мене невистачить мужності…

— Вистачить, — поклав йому руку на плече Олег. — Вистачить у тебе і мужності, і сили. Отже йди, і через годину я жду тебе. Не здумай, будь ласка, піти і розповісти про все доктору Томбергу. Він стара людина, втомився за день — нехай собі відпочиває. А ми вирушаємо. Ну, іди ж, іди!..

І він майже виштовхав Хедаята з кімнати.

Вони вирушили, не гаючись. Спереду, верхи на великому ослі — Хедаят з Сетард, позаду, на маленькому сіренькому ішачку — Олег. До ранку Хедаят сподівався заглибитись далеко в гори і, щоб заплутати сліди, вибирав найбільш дикі стежки. Осли нашорошували свої гострі вуха, ступаючи край глибоких урвищ.

Місяць зайшов, було темно й тихо. Раптом Олег злякано здригнувся, коли зненацька десь у них під ногами щось залементувало на різні голоси.

— Що це? — запитав він Хедаята.

— Долина птахів, — відповів той.

— То це птахи так кричать? — не зрозумів Трубачов.

— Ні, то люди.

— Серед ночі? Чого ж вони кричать?

— О, тут крики чуються не лише вночі, але й вдень, — сказав Хедаят. — В долині посіви проса й ячменю, і сторожі охороняють їх вдень од незліченних птахів, а вночі й від диких кабанів. От і кричать.

— Простіше було б влаштувати облаву на цих кабанів і перебити їх наполовину, — засміявся Олег. — А то — спробуй отак репетувати все літо.

— Мусульманин не хоче поганити себе полюванням на дику свиню, — пояснив йому Хедаят. — Лише тоді, коли від них немає ніякого відбою і вони починають псувати посіви, одну з них ловлять, зашивають їй зад і пускають.

— І від божевільного виску здихаючої свині інші тікають з долини?

— Звичайно.

— Яка все-таки цікава й своєрідна ваша земля, — задумливо промовив Трубачов, — і дуже шкода, що в неї немає доброго хазяїна, що її роздають направо й наліво кому попало. А ті, хто трудиться на ній, примушені тіснитися в отаких вузеньких долинках, де все життя доводиться боротися з всілякими ворогами їхніх посівів, або ж гнути спини над вузенькими ариками в пустинних оазисах, з яких їх теж рано чи пізно можуть вигнати. Ви чули що-небудь про марево, від якого втікають всі жителі пустині?

— Ні, — сказав Хедаят, — не чули. Доктор Томберг дуже часто їздить у пустиню, але він нічого не говорив. У нього там є знайомий хан, дуже багатий хан, який приїздив до нас завжди на огиреві з золотими зубами, але…

— Почекай, почекай, — спинив його Олег, — ти кажеш: хан приїздив на коні з золотими зубами?

— Це не настільки звичайне видовище, щоб я міг помилитися, — відповів Хедаят. — Я ніколи в житті не тільки не бачив, а навіть не чув про таких багатих людей, у яких були б коні з золотими зубами і сідла обсипані рубінами і бірюзою, як оця стежка камінням.

— Дивно, — пробурмотів Трубачов, — дуже дивно і незрозуміло. І про що ж вони говорили з доктором Томбергом?

— Цього вже я не знаю, моє діло було доглядати за конем, який був вередливіший за першу-ліпшу красуню

— Шерсть у коня була кольору стиглої хурми? — швидко запитав Трубачов.

— Так.

— І він їв ячмінь лише після того, як його посипали опієм?

— Так, — знову повторив Хедаят. — Але звідки ти знаєш про цього коня? Тобі розповідав доктор Томберг?

— Ти не помилився. Мені розповідав про це саме доктор Томберг, — посміхнувся Олег, підганяючи свого ішака.

Як він був вдячний зараз капітанові, який застерігав їх при переїзді через кордон про можливу небезпеку від зустрічі з бандитами, що переховувалися в іранських пісках! Адже начальник застави не помилився, він цілком вірно передбачив, що люди, які хотіли нахабно перейти через радянський кордон, будуть намагатися шкодити радянським спеціалістам, запрошеним в Іран, і, можливо, не тільки шкодити, а й робити їм якісь неприємності. Тепер уже не було ніякого сумніву в тому, що професор і Елла зникли не випадково, що тут не обійшлося без втручання банди того хана з золотозубим конем. Та і його, Трубачова, перебування в притулку святого Себастяна зв'язане, певно, з бандитами. Але яку роль відіграє в цьому доктор Томберг? Хто він — справді місіонер чи переодягнений агент якоїсь іноземної держави?

Підкоряється він тому бандитському ханові чи, навпаки, хан підкоряється в своїх діях йому? У всякому випадку ясно одно: він добре зробив, що не став сидіти в тому розбійницькому притулку і втік звідти заздалегідь.

Вранці вони розлучилися. Хедаят і Сетард хотіли вибратися на Гауданський тракт, а Олегові треба було йти через північний перевал, за яким десь був Кайнаров з машиною. Хедаят показав йому напрямок на пустельний, забутий перевал і сказав, що якраз за ним, біля підніжжя гір, розташований Пай-аб.

— Ну, спасибі, — подякував йому Трубачов. — Бережи Сетард, і хай щастить вам у житті. Будь розважливим, пам'ятай, що багатство розумом краще багатства майном, як кажуть ваші мудреці. Бо розумом можна добути багатство, а багатством розуму не добудеш ніколи. Не сумуйте, Хедаят і Сетард. Селам!

— Селам! — в один голос відгукнулися Хедаят і Сетард.

• Предыдущая
• 25/38
• Следующая