Попіл снів - Загребельный Павел Архипович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/44
• Следующая

Винокур побіжно переглянув особисту справу Чуйка, там було все що треба: рік і місяць народження, батьки, рідні, освіта, сімейний стан, проходження служби, нагороди, подяки, характеристики, документи про стан здоров'я, бо цього щоразу вимагав характер Чуйкової служби…

Інший на місці Винокура цілком вдовольнився б тим, що мав під рукою. Названо всі дальні й ближні гарнізони, де проходив службу Чуйко, від льотного училища до спеціального підрозділу, де освоювали найновішу суворо засекречену бойову техніку. Що тут іще роздумувати? Уточнити адреси, розіслати повсюди шифрограми з інструкціями і, склавши руки, спокійно ждати, де затримають втеклого майора Чуйка, бо за всіма писаними й неписаними законами чоловік вертається тільки туди, де вже був, намагається сховатися неодмінно в тих місцях, які знає (невідомість відлякує всіх: і винних, і невинних), при цьому треба пам'ятати, що дурень спробує ховатися одразу, тобто найближче від місця свого випадкового визволення, а розумний дбатиме тільки про те, щоб опинитися якомога далі звідти, хоч би на яку небезпеку йому довелося наражатися. Чуйко, поза всякими сумнівами, наділений надзвичайним інтелектом, може, й нелюдської сили, тому до нього слід ставитися з найвищою повагою і відповідно прогнозувати його вчинки теж за найвищими критеріями. Він міг кинутися навіть у найвіддаленіший з гарнізонів, де йому доводилося служити!

Винокур ще раз перечитав справу Чуйка. Де йому довелося бути найдалі? В Монголії? Наші війська виведено звідти, але Чуйко міг про це не знати. Скільки часу він уже в доктора Алі? Рік, більше? Отож Винокур не здивувався б, почувши, що Чуйка затримано десь на кордоні з Монголією.

Він склав коротку доповідну про план дій, передрукував її сам на машинці, поніс до начальства, вислухав деякі поради і зауваження, вніс до плану необхідні зміни, знову був у начальства, отримав схвалення і приступив до дій.

Довелося розбудити чимало людей у кількох незалежних державах СНД, вислухати, крім позіхів і здивувань, нарікання на цих «службистів-хохлів», але Винокур не зважав ні на які образи, бо твердо знав: головне — це діло, а діло треба доводити до кінця!

Винокур працював у службі безпеки вже не перший рік, доводилося вести справи, які географічно охоплювали мало не всю територію Радянського Союзу, але тоді все якось ніби губилося, згладжувалося й нівелювалося московським чиновним одноманіттям, і як же вражений був тепер, зв'язуючись то з одною, то з іншою державою, яка ще вчора вважалася лише часткою великого цілого, а сьогодні сама вже стала і цілим, і великим, а всі вчорашні так звані складові частини держави-монстра, «єдиного народногосподарського простору» творили мовби цілий світ, новий, дивовижний і прекрасний!

Це захоплення від несподіваного відкриття (він вирішив неодмінно поділитися ним з Оксаною) помогло Винокуру мужньо перебороти всю нудьгу і рутинність плану, який він сам для себе вигадав, і два дні, втрачені на здійснення плану, минули для Винокура майже непомітно.

Він трохи подивувався, не почувши дзвінка від Оксани. Подзвонив їй додому — не відповідає. Прокурор Повх не знав про неї нічого відтоді, як по телефону звелів їхати до Чорнобиля. Винокур подзвонив до Івана Трохимовича.

— Іване Трохимовичу, ви зв'язувалися з доктором Алею? — спитав він.

— Вона дзвонить мені регулярно через кожні дві-три години. Я дав їй навіть свій квартирний телефон.

— А вона дала вам свій? Як з нею зв'язуватися? Мене вона, як останнього телепня, так зачарувала своєю люб'язністю, що я забув навіть спитати про телефон…

— А може, це від шампанського? — добродушно похмикав у трубку Іван Трохимович.

— Може, й від шампанського. Воно справді було надзвичайне. Сподіваюся, на вас ці чари не подіяли?

— Уявіть собі: на мене теж!

— І ви не знаєте, як зв'язатися при потребі з доктором Алею?

— Виходить, не знаю. Вона дзвонить так часто, що я й не подумав про це. Вам вона хіба не дзвонила?

— Жодного разу. Мабуть, не вірить у наші можливості. Ми ж у стадії реорганізації, на нас багато хто махнув сьогодні рукою.

— Не дзвонить, бо ви ж засекречені.

— Тільки не для доктора Алі. Ви помітили, як вона довідалася про номери факсів наших служб? Натиснула дві клавіші на комп'ютері — і готово! В мене таке враження, що вона зв'язана із штаб-квартирою НАТО і самим Пентагоном, хоч їхні служби безпеки про це ні сном ні духом!..

— Перебільшуєте, шановний, перебільшуєте! — засміявся генерал. — Та ви, коли треба, під'їдьте просто туди, до неї. Я виставив охорону того Центру, щоб був порядок, але вас пропустять, я дам команду.

— І що ж я там робитиму? Візьму тюбик губної помади і напишу на непробивних, добре відомих вам дверях павільйону: «Докторе Алю, я люблю вас»?

— Справді, — пробурмотів генерал, — я й не подумав… Ну, та вона ось-ось задзвонить, я їй скажу, що ви цікавилися. Який ваш телефон? Кажіть, записую…

Винокур сказав номер свого телефону і порадив генералові поцікавитися, який же телефон у доктора Алі.

— Ну, тепер я вже неодмінно, — пообіцяв той, — тепер наверстаємо…

А Винокур подумав: яка ідіотська ситуація! З одного боку — майор, з іншого — цілий генерал, а поводяться ніби дурнуваті поручики й капітани, що командували колись бравим солдатом Швейком.

Він з'їздив додому, прийняв душ, поголився, надягнув свіжу сорочку, спати від збудження не міг, просто так сидіти в непривабливій холостяцькій квартирі не хотілося, і Винокур знову поїхав на роботу.

Там йому повідомили, що його розшукує начальство.

— З'явитися на ясні очі чи повідомити про присутність?

— Це вже ваша справа.

Винокур знав, як генерал не любить лакиз, що без потреби висиджують у приймальні, тому зв'язався з ним по внутрішньому телефону.

— Ви що — не вдома? — здивувався генерал. — Навіть не відпочили?

— Якось не можу знайти собі місця. Надто вже незвичайна справа.

— А в мене тут якраз по цій справі… Могло б і підождати, та вже раз ви тут… Набридає з самого ранку якийсь шизофренік… Відставник, живе десь під Києвом, приїхав електричкою спеціально, щоб розповісти про того, кого ви розшукуєте.

— Про майора Чуйка?

— Ніби так.

— Звідки ж він може знати? Про це ще ніхто…

— Це вже ви самі, коли схочете, можете його розпитати. Він, щоправда, добивався неодмінно до мене, але я сказав, що це у вашій компетенції.

— Він у бюро перепусток?

— Гуляє по Києву. Завтра підвищення цін, він сказав, що зайняв чергу за сметаною. Купить сметану — з'явиться. Замовте йому перепустку. Черговий по управлінню знає його прізвище…

Відставника Винокурові довелося ждати допізна. Міцний чолов'яга, на піджаці чотири ряди орденських планок (Винокур налічив два ордени, решта — медалі), щоки в склеротичних рум'янцях, зуби — вставні, з нержавійки, очі без окулярів, але підсліпуваті. Не дуже милостива природа до людини.

Недаремно ж застерігав Іван Володимирович Мічурін, що не треба ждати милостей від природи.

— Турченко! — відрапортував відставник. — Теж майор, як і ви, і такої ж служби, але фронтової. СМЕРШ, коли доводилося чувати.

— Чували й про СМЕРШ, і про дещо інше, — запрошуючи його сідати, сказав Винокур. — А як із сметаною? Дістали?

— Ви вже й про сметану знаєте?

— Така служба.

— Хіба в цих спекулянтів чесний чоловік щось може купити? Півдня стирчав у черзі, а дійшло до мене — сметана кінчилася!

Винокур навіть з деяким співчуттям дивився на побитого склерозом колишнього смершівця. Скільки невинних душ відправив на той світ, нікому не прощав ні провин, ні слабкості духу, а сам не може здолати навіть такої примітивної пристрасті, як любов до сметани.

— З сметаною з'ясували, — сказав він. — Тепер я вас слухаю.

— Ви ведете справу майора Чуйка? — видовжуючи шию, щоб для більшої таємничості прошепотіти Винокурові мало не в саме обличчя, спитав Турченко.

— Давайте зайдемо з іншого кінця, — порадив Винокур, — не ви мене питайте, а я спитаю вас. Вам щось відомо про майора Чуйка?

• Предыдущая
• 14/44
• Следующая