Попіл снів - Загребельный Павел Архипович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/44
• Следующая

І далі провисаючи в непевності, між життям і смертю, але твердо знаючи, що зрештою посадку здійснить вдало, Чуйко подумки укладав програму своїх дій, і першим пунктом там стояло: присяга Україні. Бо хто б же він був, не подбавши найперше про цей свій обов'язок! Та ще ж до того міністр оборони України — авіатор, свій хлопець, скромняга і симпатяга!

Чого ніяк не міг втямити Чуйко, так це вовтузіння з якимись купонами. Офіцерської платні останнім часом не вистачало навіть на випивку, Чуйко уже взагалі забув, як і що можна купувати взагалі, а тут мало не щодня з екрана телевізора коментатори, міністри, депутати і простий люд тільки й говорили, що про ціни, та про гроші, та про якісь купони, які ніби заміняли гроші, але й не заміняли, були чи то дорожчі за «полновесный советский рубль», чи то дешевші — хто тут в чорта розбере!

Може, ті загадкові купони врешті й привели Чуйка до початку одужання. Принаймні спонукали його до спроби заговорити вперше після початку його нез'ясованих хворощів, і він, дочекавшись увечері повернення Галки з санаторію, спитав її:

— Галко, ти можеш сказати мені, що воно за чортівня оті ваші купони?

Від несподіванки, від радості, що Василь нарешті заговорив, Галка випустила з рук сумку (вечеря для Василя з офіцерської їдальні, хоч він майже й не їсть нічого), підбігла до ліжка, припала до Чуйкових грудей.

— Боже! Василику! Заговорив!

— Ну, — обережно піднімаючи її голову, сказав Чуйко, — не онімів же я! Трохи помовчав, тепер можна й поговорити…

— Трохи! Ви чули його? Трохи! Та ти знаєш, скільки отак лежиш — ні живий ні мертвий?

— Солдат спить, а служба йде. Куди мені поспішати? Так ти мені поясниш про купони?

— Про купони? Знайшов про що говорити! Я вже й у діда в Тетереві була з твоєю неміччю. А тут цього Невдащенка-міліціонера насилу вигнала, все доскіпувався, хто ти та чого… А ти про купони.

— Чув я твого Невдащенка. Він що — жених?

— Чув? А чом же не обізвався хоч словом?

— Ліньки було.

— А на купони — не ліньки?

— Так торохтять же з ранку до вечора. Я й подумав…

— Ой Васю, ти б краще про своє здоров'я… А з тими купонами, — вона заплакала, — хай би вони ними подавилися!..

— Їх що — і на зарплату дають?

— Дають, у кого вона є. А в кого така, як оце в медсестри або й лікаря — двісті купонів на січень. А ціни ж тепер — ти не чув — вже й не скажені, а якісь зовсім нелюдські…

— В тебе є — подивитися, що воно за штука?

— Та подивишся, подивишся… Ще встигнеш… Ось я тобі повечеряти… Боже, і говорить, і…

Чуйко підморгнув їй: не журися, буде ще в нас з тобою і оте солодке «І», буде. Галко!

Згадав, як тоді в санаторії вперше зблизився з нею. З жінками він був завжди нерішучим і, хоч Галка впала йому в око з першого дня, ходив довкола неї цілий тиждень, поки наважився призначити побачення.

— Де ж саме? — насмішкувато спитала вона (пропозицій було так багато, що можна дозволити собі насмішкуватість навіть перед таким вродливим капітаном).

Чуйко розгубився і ляпнув не подумавши:

— Ну… можна поїхати в Київ.

— А тоді?

— А тоді? — вона штовхала Чуйка до вчинків непродуманих, може, й небезпечних. Чуйко розгубився ще більше, але ж льотчики не відступають! — Тоді можна зняти номер в готелі.

— І? — вона так глянула на нього з тим «І?», що він весь спаленів, але ж льотчики не відступають, у їхніх апаратів немає заднього ходу, чорти його бери, тому він, вдаючи з себе викінченого ловеласа, пообіцяв: «А вже там буде наше «І»!»

Номер йому дали в готелі «Москва» з виглядом на Київську Софію, але номер виявився на двох, і сусід, директор якоїсь донецької шахти, не бігав по Хрещатику, роззявивши рота на столичні дива, а висів на телефоні і кричав про вагонетки, штреки, троси, добичу, план і про трам-тарарам.

Чуйка він заспокоїв:

— Не дрейф, льотчику! Створю тобі умови. Ось із трестом доматюкаюся і щезаю! Відпочивайте, молодожони!

Чуйко і Галка, зачепившись за краєчки стільців, сиділи з дерев'яними спинами, поки шахтарський директор пересилав телефонними дротами вставні слова й речення, сиділи вони з дерев'яними спинами й тоді, коли сусід по номеру вискочив і загримів уже перед черговою на поверсі, і добре зробили, бо шахтар за хвилину повернувся і розвів руками:

— Звиняй, льотчику, ще треба сказати пару теплих слів одному типові!

Він вертався ще разів зо три, Галка досхочу насиділася в казенному номері на казенному стільці (ще трохи — і сама станеш мовби казенною), можна було вже й підвестися, вона це зробила і спитала Чуйка:

— Ну, що, поїдемо назад?

— Та поїдемо, — відповів він.

В електричці, коли Чуйко несміливо поклав свою руку на її маленьку долоньку. Галка пригорнулася до нього і прошепотіла:

— Який же ти дурний! У мене своя хата, і я в ній сама!

— Чом же не сказала одразу? — він здивувався так, що навіть забув обуритися.

— Ти ж не питав, — засміялася вона.

Тоді вони були щасливі, і їхнє щастя пахло осіннім листям. А тепер?

— Завтра йтимеш на роботу, залиш мені який-небудь купончик, однаково ж робити нічого — подивлюся, подумаю, — сказав Чуйко.

— Та про що тобі думати? Видужуй краще.

— А може, я хочу роздобути для тебе тих купонів.

— Ой горе моє! Лягай уже, вкрию, а то ще застудишся. Поглянув би на себе — як з хреста знятий. Тобі вже ні купонів, ні пупонів, а здоров'я б!..

Ролі змінилися. Досі Оксана вела, сказати б, паралельне існування з доктором Алею, тепер господиня «Затишку» стала господинею повноправною, а Оксана лежала повержена, переможена, нездатна поворухнути бодай пальцем.

Мов повстина, кинута біля дверей, щоб витирали об неї ноги.

І, хоч лежала на розкішному ложі доктора Алі, під балдахіном, ніби з арабської казки, а десь недалеко серед стогонів і зойків модуля Жака Тангі жебонів, мов ласкавий струмочок, голос доктора Алі, Оксана відчувала себе повстиною для витирання ніг, а не вільною особистістю, розумною й рішучою жінкою, представницею всемогутньої судової влади, третьої влади незалежної України.

— За моїми розрахунками, ви вже прокинулися і можете чути мої слова, — долинув до Оксани голос доктора Алі, — вважайте це за велике щастя, бо я могла й не дарувати вам такої ласки, могла б просто вбити вас і утилізувати ваші останки так, що ніяка прокуратура не знайшла б од вас навіть атома…

(Цікаво, де вона: в своєму кріслі-гнізді чи присіла на мармуровому бережку водограю, посеред якого…)

— Можна було б вчинити ще інакше. Здійснити над вами насильницький експеримент, з тих, що їх пропонували радянські псевдовчені, розробляючи так звані «закриті теми». Тобто зробити вам невеличку трепанацію черепа (у мене тут є ще й операційна, якої я вам передбачливо не показала) і вживити у ваш мозок мініатюрну електронну штучку, завдяки якій можна було б керувати всією вашою поведінкою. Як вам така перспектива? Або ще простіше: зробити вам лоботомію, тобто усунути якісь частки мозку, щоб ви стали напівлюдиною-напівтвариною. Перспектива ще привабливіша, неправда? Але все це примітив і кам'яний вік!

(Цікаво, який у неї сьогодні день і що вона п'є? Зміїну отруту?)

— Ми діємо іншими способами. Як казав вождь: ми підемо іншим шляхом! Скажімо, треба було обезвладнити вас, мила Оксано, вгамувати вашу агресивність. Нічого простішого! Один укольчик у ваші чудово сформовані сідниці — і ви повертаєтеся в стан передродової дебільності! Але я, цінуючи ваш інтелект, подіяла на вас суто інтелектуальними засобами — і от ви лежите, смирна, як агнець Божий!

Середня кількість слів, якими послуговуються при командах усіх армій світу, сміхотворна й, коли хочете, жахлива: всього-на-всього сто два слова!

Сто два слова! І що там усі науки, філософії, мистецтва, геніальні уми, розсипища мудрості, спалахи талановитості! Досить ста двох слів для команди — і ми знов виколемо очі Гомеру, відріжемо язик Ціцерону, оглушимо довбнею Гегеля, віддамо в будівельні війська Шевченка, вхопивши за босу ногу, як радив Маяковський, потягнемо по булижнику бородою Льва Толстого. Сто два слова команди — і пустять прахом усю планету! І на все й про все — досить ста двох слів!

• Предыдущая
• 31/44
• Следующая