Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/78
• Следующая

Затим подивився на чорнявого хлопчика і спитав

— А ти хто?

— Роб, — відповів малий

— Ні, питаю роду якого Персиянин?

— Еллін! — гордовито випнув груденята малий невільник і вточнив: — Лесбіянин, з острова Лесбоса. Ти бував там?

— Бував… А хто ж тебе… в робство продав?

— Отець, — відповів хлопчик, і Геродот лише тепер згадав, що його й справді звуть по-еллінському: Теодор. — За борги…

Геродот поморщився. Доки елліни продаватимуть один одного в робство, пуття в Елладі не буде. Сьогодні отець продасть сина, завтра брат брата, а позавтра й син вітця та матір Елладу… Й за незрозумілими зв'язками Геродот спершу подумав, що так ось названо й його брата молодшого — Теодором, «Божим даром», а він уже не бачив його сім чи вісім літ. Досі й бороду відпустив, і ціпок громадянина Галікарнаса носить, а його, Геродота, ганяють світами всі вітри, як бездомного волоцюгу. Стратеґ Перікл, намагаючись вибити з сідла свого запеклого супротивника Фукідіда, оточував себе друзями й прибічниками. Так Геродот отримав афінське громадянство. Та сього літа Перікл провів через законодавчу екклесію новий номос про громадянство. Відтепер афінцем уважався тільки той, хто мав і вітця, й матір афінян. Добрих п'ять тисяч громадян утратили права й мусили йти в вигнання. Се робилося на догоду корінним афінянам, й авторитет Перікла серед демосу помітно зріс. Але й своїх особистих друзів стратеґ намагався зберегти, порозпихавши їх перед сими голосуваннями урядовцями в підвладні Афінам поліси. Та чи вдячний йому Геродот за ту ласку?

— А ти сам звідки, кіріє? — спитав малий роб, одчувши прихильність до чорнобородого мандрівника. — З Афін?

І Геродот, який досі всім відповідав на те запитання ствердно, раптом сказав:

— Ні, Теодоре. Я — галікарнасець.

Малому сподобалася відповідь.

— Я не люблю афінян, — сказав він переконано. — Вони всі вельми пихаті й скубуть мене за чуба. В моєї господині бувають гості з Афін.

Геродот поклав хлопцеві руку на голову й ласкаво поколошкав кучерики, підстрижені низько, як і належить робові. Й коли стежка, що досі петляла між густою шелюгою, вивела їх у берег, він раптом згадав щось інше, зовсім інше, й став, обернувшись до юного прислужника:

— Скільки маєш літ?

Хлоп'як, не замислившись, відповів:

— Тринадесять.

Ні, я знову трохи не вгадав, трохи старший — усього на одне літо, подумав Геродот, довгим уважним поглядом вивчаючи Теодорове обличчя. Хлопчик од такого пильного розглядання знітився й похнюпив голову. Він не міг знати, що давить серце сьому тихому чоловікові. А в мене просто теж колись був син і йому б у сьому-таки місяці, в десятий день скірофоріона[35] виповнилося б рівно дванадцять, думав Геродот.

— А ти вільний? Чи метек? — спитав знову хлопчик. Я мав би йому відповісти, що всі люди народжуються вільними, й лише жадоба та покора інших перетворює їх на робів, мовчки зітхав Геродот. Але для тринадцятилітнього то була б занадто складна софістика, лише марно роз'ятрила б душу робові. Й він так і відказав:

— Не знаю, Теодоре.

— А жону маєш?

Із сим юним хлопчиком, певно, досі ніхто не говорив по-людському, й тепер він дає волю словам… Те, що сталося з моєю дружиною, я вже давно забув або ж намагаюсь удавати, ніби забув, крутилася думка в голові Геродота. Його жона, красуня Мелісса, зробила з ним те, що робить в Елладі мало яка дружина, дала йому аполейпсис, коли галікарнаський тиран Ліґдамід вигнав Геродота з дому й пустив блукати світами. Тепер мене вже ніщо не пов'язує з рідним Галікарнасом, бо про жону я не думаю, син помер десять тому літ, а старий батько Лік та мати Дріо теж переселилися в Аїдове царство тіней…

Геродот нічого не відповів малому, й Теодор теж більше не допитувався, підсвідомим чуттям дитини збагнувши боріння в душі сього чоловіка, який так добре поставився до нього, — ні разу не скубнув, не дав стусана й навіть не гримнув. Хлоп'юкові подумалося, що в такого б осе бути робом — кращого й не треба, та він не наважився сказати йому про те.

На превелике Геродотове здивування, прибившись нарешті до того славнозвісного скіфського котла, якого басилевс Аріант звелів одлити з наконечників стріл, вони застали там ольбійського метека Гіпербола.

Старий сидів, скинувши з себе гіматій, лише в безрукавому хітоні й, схопившись обіруч за голову, хитався взад і вперед, чи то молився, чи в нього розболілася голова. За спиною в Гіпербола, напівугрузлий у розмиту дощами, але ще високу виспу з жовтої глини, стояв невірогідно великий котел, обрисами схожий на перерізане навпіл яблуко, чорно-зелений од давности й добре перехняблений набік.

— Хайре! — привітався Геродот, хоча вони ночували в одному домі й бачилися не більше як п'ять годин тому. Просто кортіло зненацька заскочити сього неприємного діда, а тоді глянути, що в нього буде в очах, який демон спереляку визирне, бо ж вічі — то мовби срібні свічада людської душі, треба лише вміло в них дивитися.

Метек схопився, як ужалений, і розгублено заблимав на Геродота. Й лише по довгій хвилі буркнув:

— А, се ти, Геродоте… Хайре…

Ув очах, крім переляку, не було нічого. Геродот подерся глинистою виспою вгору й заглянув у котел з того боку, де він нахилився вінцями додолу. Гладенька, вкрита зеленою пліснявою мідь обізвалася на його доторк басовитим голосом. То була луна сторіч, і Геродот шанобливо прицмокнув язиком. У перетині котел мав добрих п'ятнадцять ліктів, а завтовшки й справді — пальців шість, і то дебелих, як у воїна чи там орача. Геродотових же набралося б і сім, і вісім. У котлі було багато води, й вона помалу скрапала з нахилених вінець, а на поверхні плавали цибаті болотяні коники, прудко шастаючи по застояній воді лапками-веслами.

Геродот щосили вдарив по вінцях кулаком, і котел знов озвався, вже сердито, а коники на збриженій дрібними баранцями поверхні аж ошаліли від переляку.

— Прийшов, Гіперболе, поглянути, скільки скіфів на сій землі живе? — глузливо посміхнувсь історик, а той, уже стямившись, тільки вороже цупився. Й раптом Геродота схопили лихі демони: — Послухай, а чого ти встряєш у се нечисте діло? Чи ти афінянин? Ти ж не громадянин навіть сієї Ольбії. Ти — метек? Чого ж пнешся? За мзду?

Гіпербол знову розгубивсь. Він був сердитий на сього незрозумілого афінця, та коли той крикнув на нього, серце раптом защеміло й під ложечкою стало холодно, бо він був таки не громадянин, а метек, одпущеник, майже невільник, і господарський оклик раптом збудив у ньому того проснулого роба. Він зняв свого крислатого дорожнього капелюха й схилив перед Геродотом голову чи то від лукавої хитрости, чи таки з переляку. Історикові стало неймовірно гидко не те що дивитись на нього, а й стояти поряд. Бридливо плюнувши, він збіг із виспи й розмашисто заміряв ціпком піскувату стежку, хтозна ким протоптану до котла. Коли ж озирнувся, чи йде за ним Теодор, старий метек і досі стояв із капелюхом у руці й по-собачому винуватим поглядом дивився Геродотові вслід.

До села вони прибилися вже поночі, й господиня зустріла їй майже біля самої хвіртки.

— А де Гіпербол?

Геродотові вже відлягло, й він чемно, як і личить гостеві, проказав:

— Лічить скіфів, басилісо. Дивиться, чи багато їх.

Княгиня глянула на нього непорозуміло, але не стала допитуватися й пішла в екус до сина. Гіпербол прочовгав дворичком аж тоді, коли вона вже із сином поговорила, а персіяночка Парміс помила синові ноги й виставила мідну миску за двері.

У Стані всі, хто не носив на голеному тім'ї бойову ознаку воїна — кіску й не голив підборіддя, ходив тепер у кружечок, під макотер остриженим. Минули сороковини з дня останнього походу Великого князя Велеслава. В сей день у Древлянській україні, яка давала володарів усім племенам — і сіверянам-хліборобам, і полянам-орачам і сакам-бродникам, і солеварам-поморцям, і тим, що колись прозивалися греками, а тепер забули мову дідів своїх і жили зразу ж над еллінським торжищем Ольбією, — в сей день на березі далекого тихого Ужа Великий князь увійшов до свого вічного дому, а його тінь переселилася в царство ніколи не в'янучих садів — ірай.

• Предыдущая
• 15/78
• Следующая