Не дратуйте ґрифонів - Білик Іван Іванович - Страница 2

• Предыдущая
• 2/78
• Следующая

Тоді сходи кінчились, але вулиця йшла й ішла вгору, вимощена голяками та череп'ям. Нарешті архонт-епонім вивів усіх на ширший брук і звернув управуруч. З обох боків тепер тяглись оточені мурами оселі з брамами та хвіртками. Туди й сюди їхали вози й двоколи, запряжені кіньми та волами, й доводилося притискатись до чужих мурів, аби дати їм дорогу. Кроків за двісті попереду, за великим перехрестям здіймалась урочиста колонада, але місто вже прокинулося, й іти доводилось у тисняві. Нарешті проминули перехрестя й ступили на білі плити колонади. По той бік починалась аґора, священна площа Ольбії, де збиралося й торжище. Тут творилося щось невірогідне: галасували безарювальники, мукала й іржала худоба, та попереду всіх ішов роб-крикун і закликав селян та ольбіополітів:

— Дайте дорогу… Дорогу афінським булевтам! Дорогу!..

Греки, й скіфи, й калліпіди, й алазони, й тракійці, й перси, й фінікіяни, які зібралися на аґорі, неохоче поступались крикунові, займаючись своїми справами. На протилежному кінці майдану височіли стрункі колони з фронтонами храмів Зевса Вседержателя, Зевса Фратрія, Афіни, Аполлона та інших великих і менших кумирів. Перед кожним храмом стояли кам'яні вівтарі й триноги для треб і узливань, й архонт-епонім спинився біля Зевсового, який мав форму покладеного на землю важкого хреста. Йому подали дві амфори: одну, з вином, він простяг афінському гостеві, другу лишив собі. З прибудови за храмом двоє робів привели офірованого бичка, й усі налаштувалися принести жертву Зевсові та хлюпнути оливи й вина покровителям Ольбії, й Афін, і всім іншим кумирам, яким належало робити се в такий час і які заступалися за еллінів.

По обіді, коли скінчились усі демосійні учти та врочисті прийоми, архонт-епонім повів афінця до себе.

— Поки тобі влаштують достойне твого сану житло, будеш моїм гостем, Протаґоре.

Він мешкав у великому будинку неподалік аґори, до якого з Борейського дромосу[12] вела вузенька брукована вуличка. Дворище було з усіх боків оточене мурами. З вулички всередину вела брама з чотирьох колон, критих двосхилим фронтоном. З маленького віконця виглянула стрижена сива голова приворітного роба, й архонт мовчки зиркнув на нього. Роб вибіг з комірчини й подався в двір попередити про гостя. Господар із Протаґором затрималися в брамі, бо не личить сторонній людині, чужому чоловікові, отако ґвалтом уходити до чиєїсь хати: на подвір'ї можуть бути жінки, і їм треба дати час поховатись у ґінекеї.[13]

Та роб незабаром повернувся й мовчки схилив голову перед господарем. На подвір'ї не чути стало жодного голосу.

— Будь гостем, — повторив архонт-епонім, і вони ввійшли на подвір'я, мощене великими й не дуже рівними вапняковими плитами. Правильний видовжений чотирикутник двору був з усіх боків оточений колонадою й навісами — перістилем. Попід сим перістилем блимали маленькі віконця, й кілька дверей вело в світлиці, та кліті, та комірчини. Головні двері були навпроти брами, й перед ними височів кам'яний жертовник Зевсові Геркійському, покровителеві домашнього вогнища.

— Узлиймо, Протаґоре, — сказав архонт-епонім, і роб, який уже стояв напоготові, подав амфору господареві.

Обоє линули потроху оливи в круглий виямок, де горів широкий гніт, віддавши мовчазну шану доброму Зевсові-огнищанину, й архонт повів гостя стрімкими сходами просто на галерею другого поверху. Полудневе сонце вже сховалося за причілком, тут гуляв легенький вітерець, і старий припросив чорнобородого афінця:

— Приляжмо, Протаґоре. Зараз роб нам чогось принесе.

Протаґор не встиг і спертися ліктем на м'яку подушку, як з'явився роб із мідним лутерієм, помив гостеві й господареві ноги. Гість не без задоволення випростався на лівий лікоть. І коли інший роб, у чистій білій хламиді через одне плече, приніс по хітрі міттлотосу та м'якого пшенишного хліба, він заходився без зайвих умовлянь їсти з дитинства звичну й улюблену страву, що смачно пахла перетертим сиром, часником та медом. І коли перший голод було вгамовано, Протаґор одсунув хітру на край столичка й облизав повбирані в міттлотос пальці.

Архонт-епонім, що лише для гостинности вмочав шкуринку в страву, посміхнувсь. Афінський урядовець, певно, й не підозрював, як то не виховано — обсмоктувати собі пучки. Так він довгим поглядом подивився на господаря, й старий споважнів. Щось мав на думці афінянин, се видно було з самого ранку, але що? Й коли гість нарешті обізвався, архонта здивували його слова:

— Як ся має… Аріапіт?

— Аріапіт?..

— Басилевс, — уточнив Протаґор, бо розгубленість архонта втішила його. — Ніяких вістей немає?

— Вістей? Од Аріапіта? Які ж вісті? Вісті добрі. Басилевс Скіфії в доброму здоров'ї. Оце привів собі нову жону. Може, з рік тому, може, більше.

— Хто ж є жона його?

— Донька Рудана.

— Скіфа?

— Рудан — сановитий скіф, Протаґоре.

Й нове запитання ще дужче здивувало архонта-епоніма:

— А що чути від… Спарґапіта?

— Басилевса аґафірсів?

Протаґор усміхнувся. Він не знав, ще не вирішив, чи говорити ольбійському архонтові все відверто, чи ні, тому простяг руку до смаженої стерлядини на столику біля ложа. Риба так смачно пахла й так незбагненно швидко танула в роті, аж Протаґор підсунув горнятко ближче. В афінського посланця була дуже складна місія. Коли вирушав на тому тижні сюди, всесильний стратеґ Фукідід наказав йому діяти рішуче. Його ж супротивник, стратеґ Перікл, радив діяти обережно й при нагоді навіть розладнати те, що так старанно готував і підстроював Фукідід. І хоч Перікл був Протаґорові другом і щирим приятелем, але Фукідідова сміливість у сьому випадку брала гору над почуттями та обов'язками дружби. Протаґор сказав архонтові, коли роб-частувальник приніс розведеного водою вина й мовчки вийшов за ширму:

— Привіт тобі від Фукідіда.

— Я чув се зранку, елленотамію. Може, він хоче зменшити нашу частку форосу?

— Ні, Ольбія повинна відвезти в афіни своїх двадцять п'ять талантів[14] срібла.

— Не знаю, як подивляться стратеґи. Та й дикастерії. Й демос…

— Ольбійський демос на боці Афін.

— То так, але ж двадесять і п'ять талантів…

— Ольбія дала їх торік повністю.

— Тепер дехто говорить, що ми вже не союзники, а підданці Афін.

— А то тобі не до смаку, архонте? — весело зареготав афінянин. Та старий не відповів, і Протаґор поквапився його заспокоїти: — Ні, Ольбія — союзниця Афінам. Ще трошки, архонте, ось тільки доб'ємо Персію…

— Знову війна?

— Збираємось. А для великого навтікону[15] потрібне срібло. Та мова не про се. Я приїхав сюди не тільки по ваші таланти, а й…

Архонт нашорошивсь, аж піднявся на лікті й роззявив беззубого старечого рота. Протаґор же не квапився. Фукідід наказав діяти рішуче, але розумно, й сього наказу треба було дотримати. Як зрадіє стратеґ, коли червона трієра повернеться до Афін і Протаґор зможе сказати йому: «Фукідіде, все зроблено, як ти й хотів, Афіни — наймогутніше в світі місто, й усі міста вклоняються йому!» Певно, радітиме й Перікл, і Аспасія, й усе їхнє коло, хоч Перікл і застерігав не робити сього кроку.

— Фукідід наказав покладатися на тебе, архонте. Він вірить тобі.

Серце в старого зайшлося, й він потер долонею кощаві груди з лівого боку. Така любов усемогутнього афінського стратеґа могла означати що завгодно й коштувати надто дорого.

— Перекажи Фукідідові, елленотамію, що Ольбія до кінця виконає свій обов'язок союзної держави, — спонукав себе архонт-епонім.

Протаґор і не сумнівавсь отримати подібну відповідь. Ще жодний поліс не наважувався підвести голову супроти Афін і їхнього Морського союзу.

— Афінам потрібне не тільки срібло й золото, архонте.

Се вже було щось нове, й архонт пильно подивився на молодого співрозмовника:

• Предыдущая
• 2/78
• Следующая