Цар і раб - Білик Іван Іванович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/108
• Следующая

Вони з Евґенієм спали в одному таламусі — саме навпроти таламусів ґінекею, жіночої половини, що через поважні літа господаря дому вже давно гуляла. Коли загасили світло й полягали, Евґеній сказав Діофантові:

— Ти старий віслюк.

Наперед знаючи, що буде далі, Діофант лише зітхнув. Юнак повернув йому спину й поцікавився:

— Знаєш, чому я тебе так назвав?

— Знаю, — вдруге зітхнув Діофант, бо се була їхня давня незгода. — Він міг поїхати, а ми лишилися б отут.

Якийсь час у таламусі панувала тиша, тоді з-від стіни знову почувся стриманий голос:

— А про сього що знаєш? Він — хто?

— Перісад оголосив його своїм деспотом і лоґофетом.

— Не про се питаю. Він — хто?

— Та всяке балакають… Одні звуть його скіфом, інші — робом…

— А де правда?

Діофант відповів аж по хвилі. Настрій після такого гарного дня раптом став падати, й він буркнув:

— Правду знають лише кумири та сам Перісад. — Він згадав Перісадового літописця й повагався, чи казати про нього, та згодом докинув: — Іще може знати євнух Полікрат, але то вельми хитра гладка лисиця.

— Се той, що з роду Археанактідів?

— Той.

Знову запала тиша, й коли Діофант був певен, шо Евґеній уже спить, той обізвався знову:

— Розповідай все про нього.

Мовчки лайнувшись, Діофант почав розповідати все, що знав про нового й несподівано юного лоґофета Савмака, згадавши й про його минуле, оповите таємницею, й про любов до нього з боку Перісада та їхню не більш зрозумілу взаємну зненависть, і про те, що боспорський цар умисне оголосив Савмака своїм деспотом, аби потім оддати за нього рідну доньку. Евґеній нетерпляче підганяв Діофанта, бо все те було йому відоме, й допитувався нових і нових подробиць.

— Хіба то дурниця, — почав сердитися Діофант, — коли цар хоче віддати йому свою доньку?

— Хоче, щоб трон не посіли Археанактіди, — заперечив Евґеній. — У тому ніякої дивини. Що ще знаєш?

Діофант почав удруге про євнуха-лоґоґрафа, найосвіченішого серед усіх пантікапейців, але Евґеній завважив, що коли цар уже давно вирішив посадити на троні отого Савмака, то мусив дати йому й найкращу освіту, пристойну для царя.

Лише коли Діофант, уже впадаючи в розпач, пригадав, що сей дивний Савмак не любить басиліси Вероніки й закохавсь у якусь там залітну гетеру, Евґеній раптом схопився й сів і ложу:

— Се ж те, що нам треба, старий віслюче!

Діофант щасливо засміявся й теж сів, теліпаючи кощавими ногами в повітрі.

З-понад Акрополя ще не встигло потягти вечірнім зефіром, бо сонце ледве сягнуло визубців, як до причалів підпливло невелике дворядове судно, що змусило митників оглянути діеру — тепер уже ніхто сказати не потрапив би. Та коли митний маґістрат зажадав од діерарха спустити дошку на берег, той раптом відмовився. Маґістратові здалось підозрілим — чому се родоські купці не дають оглянути свій товар. Мито з них узяли б невелике — між островом Родосом та Пантікапеєм ще дванадцять літ тому було підписано угоду про взаємні пільги. Коли маґістрат удруге зажадав од діерарха допустити митників на корабель, той спершу відмагавсь, покликаючись на давні угоди, тоді сказав, ніби зламалось лазиво.

Геть розсердившись, маґістрат наказав своїй митній сторожі притягти лазиво з сусідньої тріери, на високому носі якої видніла голова Горґони. Та доки митники притягли важку щаблисту дошку, родоський діерарх рубонув причальну линву мечем, у нутрощах діери пролунав наказ «Оп-о-оп!», весла, підкоряючись йому, знялися вгору й дружно ляснули по воді шістьдесятьма лопатями й під дружний хор веслярів «Рап-па-пай!..» понесли діеру в море.

Митний маґістрат звелів ударити в дзвони. Такого в Пантікапеї вже давно не було, відколи, за злими чутками, басилевс Перісад уклав угоду з ватагом найстрашнішої піратської ватаги — Однооким Дибоспоритом. Навперейми родоському суднові, що так несподівано почало втікати, кинулося п'ятеро легеньких двадцятивесельних сторожових ладь, але весняне море було тихе, мов мед у фіалі, й наздогнати втікачів не пощастило. Довгі весла діери швидко здіймались і падали, покірні наказам керманича, тож незабаром і вигуків «Оп-о-оп!» та хорової відповіди веслярів «Рап-па-пай!» не стало чути.

Тоді нарешті прокинувся ледачий зефір, од суходолу потягло свіжими вечірником, на ладдях підняли вітрила, діера ж утікачів з невідомої причини йшла й далі на самих веслах, і відстань між переслідувачами та втікачами почала зменшуватись.

На діері підняли величезне вітрило тільки тоді, як сонце сіло на визубні Пантікапея. Але було вже пізно, дві ладді ковзали біля самих весел діери, ще дві сиділи на хвості, а п'ята забігала спереду, ледь не торкаючись бойового бивня діери, що стримів залізним списом над водою.

З правої ладді кинули зашморг, упіймали одне весло з верхнього ряду й тим самим розстроїли мірний лад весел. Діеру занесло праворуч, передня ладдя, уникнувши небезпечного бивня, теж упіймала два весла — з верхнього й нижнього ряду, тим часом решта двоє ладь шугнули попід веслами, й навтіли вчепилися баграми за боки та насади діери.

Родосці, збагнувши, що далі втікати толку нема, покидали весла й узялися до зброї. Одні рубали багри та линви, що павутинням обплутали весла й насади, інші кидались по ладдях сулицями й усім, що траплялося під руку. Та від несподівано пущеної стріли з провареним у єгипетській смолі прядивом зайнялось їхнє величезне чотирикутне вітрило. Навощене зелене полотно палахкало червоним факелом, одганяючи захисників, які не витримували вогню й утікали донизу, в короб, до веслярських лав. Пантікапейські навтіли, обливаючись водою, лізли через насади й билися з родосцями внизу. Та коли полотнище догоріло й у діері знову стало поночі, родосці швидко поспихали майже всіх у море, порубавши багатьох.

Тоді маґістрат митної сторожі Тімокреон, якого родоський меч теж зіпхнув у воду, зачепивши руку над ліктем, крикнув просто з води підпалити діеру. Судно спалахнуло враз, залляте рідким лівійським асфальтом, горіли весла й насади, корма ж та високий ніс у вигляді ґрифона палахкотіли найдужче. Родосці кидались через охоплені полум'ям насади, та пантікапейці тепер безкарно розстрілювали їх на льоту. З короба чувся жахливий вереск печених людей, які то шарпалися до насадів, то сахались від вогню назад, але озвірілі навтіли-пантікапейці вже не мали жалю. Вони відчепились од розпалахканої діери й стріляли з поважної відстані, куди не сягав вогонь.

Просмолені колоди діери займалися далі й далі вниз, судно було схоже на небачених розмірів факел, осявало все кругом на великій відстані, й навряд чи кому з родосців пощастило втекти, навіть коли щастило подолати охоплений полум'ям насад. А жахливі крики за насадом дедалі рідшали й слабли, й незабаром уже було чути голоси тільки чотирьох або п'ятьох сіромах.

Схаменувшись, Тімокреон звелів гасити пожежу. Навтіли почали здалеку плескати відрами й черпаками, й коли правий насад урешті згас і почорнів, крики в коробі зовсім припинились. Докруж смерділо мокрою сажею й гореним м'ясом, збуджені й трохи налякані несподіваним обертом справи пантікапейці, зиркаючи на своїх убитих і зранених товаришів, побралися назад, кинувши спалене судно серед моря. Його вони б і не змогли притягти власними силами, тож вирішили зробити се вдосвіта, поки не прокинулося місто.

Та коли зійшло сонце й чатна сторожа відчинила браму Полунічного пілону, всі вжахнулись, і страшна звістка покотилася з тераси на терасу до самого Акрополя. Східний передранковий вітер евр, що дмухав од азійського берега протоки, підігнав чорну спалену діеру в найгустіше вировисько причалів біля молу. Серед недогорілих насадів у коробі валялося понад сто трупів, і переважна більшість родосців була спалена живцем.

• Предыдущая
• 37/108
• Следующая