Цар і раб - Білик Іван Іванович - Страница 55

• Предыдущая
• 55/108
• Следующая

— Ти був єси в Пантікапеї?

— Бував єсмь у всіх землях і городах, — усміхнувся князь, — кої платять мені дань. А що?

Савмак знизав плечима:

— Так… Я-м тебе, мабути, видів…

Уявки пов'язавши Бориса чорною хусткою під самі вічі, він упевнився, що євнух тоді не збрехав, і мовчання Борисове лише втвердило його на думці. Під мурами Ховів дорога звузилася настільки, що Савмак аж сам собі подивував, як тиждень тому провів сією стрічечкою колісницю й коней четвериком.

— Добрий город маєш, — сказав він Борисові, коли вони проминули перекидний місток і ввійшли під браму.

— То не є город, лише хови для відсидки рати, — сказав болярин Богдан, порівнявшись із князем. — Їх висік у скелях іще князь Будимир, а ми тепер тільки лагодимо.

— Для чого? — спитав Савмак.

— Як то? Твердь князеві завсігди до потребу.

Савмак мовив, ураз пригадавши своє:

— Мати-ймете валку з Мітрідатом?

Борис уклопотано кивнув головою:

— Мабути, так…

— Діофант, воєвода його, відплив до Синопи.

— Хай собі.

— Поплив збирати рать! — вигукнув Савмак, але й се не справило враження на Бориса та тисяцького болярина. От схвильовано заглядав їм у вічі, поривався щось мовити, але не смів.

— Діофанта я не боюся, — сказав Борис. — А цар Мітрідат іще вельми дітеський. Три літа, як сів на столі.

— Дітеський, але, речуть, вельми міжний! — палко заперечив Савмак.

Борис розповів йому, як нещодавно зумів поламати їхні заміри, й докинув:

— Котрий би се воєвода рушив у витягу, коли супротивець розкрив його задуми!

Вони йшли вузькою дорогою просто через Хови. З лівої руки здіймався невисокий, до пліч, мурик, за ним був стрімкий бескид, майже сторчова скеля. По праву ж руку тяглися довгим рядом вирубані в скелі воїнські княжих сотень. Уже біля свого «хорому» князь проказав, докінчуючи раніше підхоплену думку:

— Мітрідатові теперки не до мене. Най зуперш маму свою приборкає.

Князь із малою дружиною рушив до своєї стольниці Новгорода наступного дня, Савмак теж зібрався їхати з братом. Йому здалось, ніби князь Борис хоче щось мовити й не зважується, тож він усю дорогу тримався поблизу, їхали ввесь час неглибоким звором, що вів на полунічний схід, ліворуч тяглися низкою кругляві пагорби, по праву ж руку починалися справжні гори, що їх Савмак знав під назвою Таврійських, а Борис називав Турицькими.

— Хто ж ми смо насправді? — спитав Савмак, коли проминули, напоївши коней, маленьку верховинську річку. На правому березі її в округлому зворі видніло село з городцем, ся місцина вважалася серединою між Ховами та Новгородом. — Земля твоя речеться Турицькою, сам же ти гомониш по-руському, мов полянин, а всі на вас кажуть «скіфи»…

— Ми смо туричі, древляни, — повагом одповів Борис. — А ся земля колись належала до наших родаків-туричів: теперки вони сидять лише на верховині. Чотири князі мають, і до всіх я ходю в дань. Се ще від нашого Богумила, велійого жупана древлянського. Греки речуть на нього Атей. Чував єси про нього?

Савмак зітхнув. Йому було неясно, чому ж і сам Борис, і всі довкіл гомонять, мов русини. Та позаду лишилися дві високі гори, перш ніж Борис, уклопотаний своїми думками, відповів йому. Той Богумил-Атей, сказав він, був сином велійого жупана Осмогруда, що наказав скарати на горло рідного брата Соболя, який перекинувсь у грецьку віру. Вітцем Осмогрудовим був велій жупан Велеслав (його на підмову греків отруїли лютичі), а дідом — отой жупан Боримисл, що переміг Дарія Персіянина. Всі вони були древляни, яких греки прозивають по-своєму паралатами. Але мати Богумилова, Данка, належала до руського княжого роду, тож Богумил і розмовляв мовою русинів, і вабив до своєї служби всілякий руський полянський люд. Бо Древлянська земля таки далеко, за Тетеревом та Ірпенем, а Полянська — осьдечки, на Росі. Тоді Богумил і стольницю свою переніс із-над Прип'яти ближче до ратного Стану — в Кам'янець на Данапрі. Коли ж Філіпп Македонянин та його син Олександр у двох ратях мали гору над Богумилом, то піднялися руські князі полянські й Священний меч Юра Побідника перейшов знову до них.

— Осе відтоді й ми, турицькі древляни, гомонимо тута по-руському, — закінчив Борис.

Із писань давніх лоґоґрафів Савмак знав про ті часи. Після поразки Богумила-Атея від македонян, Перісад Перший Безсмертний поширив свої володіння в Азії й тут до самої Феодосії. Се було схоже на байку Есопа: коли два леви зчепилися за здобич, шакали тим часом обгризли її до кісток.

Вони з братом їхали верхи попереду, колісницю ж От вів у самому хвості витяги, й Савмак не бачив його цілий день. А ввечері, вже в Новгороді, був страшенно здивований. Від Отового захоплення не лишилося й сліду, юнак мав пригнічений вигляд і мовчав. Коли Савмак поцікавився, в чім річ, От махнув рукою:

— Дивляться на нас, мов ми смо чужаки. А все — через наше грецьке лахміття!

З нагоди повернення князя в хоромі зібралося болярство й усякий чинний люд. Багато хто й справді прийшов у грецьких гіматіях, і Савмак пересвідчився, що причину холодного ставлення до них слід шукати не в тому «лахмітті» а десь-інде. Й він упевнився на сій думці, коли Борис, хоча й узяв його до свого ошатного хорому, а не вселив, як чужинця, в гостиний дім, — проте жодного разу й не звернувся до нього впродовж усього пиру. Він уникав навіть дивитися в його бік, і се боляче дошкуляло Савмакові. Поряд із ним не було навіть Ота, й Савмак почувався непроханим гостем на чужому пиру.

Він спідлоба дивився на пирувальників, що обсіли довжелезний стіл у великій, з мармуровими колонами, світлиці на п'ятеро високих кругловерхих вікон, і думав про те, що життя скрізь однакове, хоч хай би якою мовою люди говорили, й тут, у сьому Новгороді, за сим багатим дубовим столом, так само нудно, як і в троннім екусі Перісадового хорому. Тільки й різниці, що скіфські чинці розмовляють по-скіфському й називають себе не евпатридами, а болярами, сказав собі Савмак і твердо вирішив поговорити з братом одверто.

Після пиру такої нагоди не трапилось, уранці князь кудись поїхав ще до східсонця, й Савмак з Отом блукали між ошатними хоромами та високими, на два, три й чотири поверхи хатами новгородців до пізніх полуднів. От не знати в кого здобув собі справжній «скіфський» одяг, настрій його знову покращав, зате Савмак почувався зовсім чужим у сьому незнайомому місті, де нібито народивсь і жив перші три літа свого життя.

Князь Борис повернувся стомлений і заклопотаний, і зморшки на чолі й над вусами робили його сорокарічний вид значно старішим. Князь перший увійшов до відведеної Савмакові спочивальні на третім поверсі й без передмов узяв за плечі:

— Ти надовго до мого Новгорода?

Се було те, чого Савмак очікував ще дорогою з Ховів, і ласкавий погляд Бориса та сей його доторк не заводив Савмака в оману. Тим упертіше він витримав погляд брата:

— Назавше!

— Як «назавше»? Й не думаєш вертати до Пантікапея?

— Не думаю, бо там у мене многі «друзі». Чи хочеш позбутися вісімдесятого брата?.. — Савмак спробував усміхнутись і перевести все на жарт, але смішного в тому було вельми мало, й очі його сховались у підбрів'я.

— Сього ніхто не посміє, — сказав Борис, опустивши руки з його плечей і сіпнувши вусом. — Я виряджу сольство до Перісада! — Він одійшов до невеликого вікна, зашибленого слюдою, й додав, не обертаючись: — Або й сам піду, коли хочеш, дарма що не маю часу для такого… — Й гримнув, озирнувшись на Савмака: — Нишкнути-ймуть, яко пацюки в норах! — Тоді люто реготнув, уклонився й вийшов, кинувши з порога через плече: — Помисли, Сьомаче!

Савмак мислив іще кілька днів, та кожен схід сонця й кожен захід утверджував його на думці, що він тут чужий, одламана гілка дерева, яку жодними чарами не приклеїш назад і не приживиш.

А двадцять другого травня, коли в Пантікапеї відзначали початок останнього, дванадцятого місяця року за афінським численням, до Новгорода прибуло сольство: лоґоґраф боспорського царя євнух Полікрат і царський деспот, німфейський купець Евтихій.

• Предыдущая
• 55/108
• Следующая