Цар і раб - Білик Іван Іванович - Страница 57
- Предыдущая
- 57/108
- Следующая
Але не до вівтаря всемогутнього Зевсового брата Посідона пливли пантікапейські судна, а на свято гермей, де щороку виважували свої сили ефеби трьох останніх випусків зі всього царства й навіть сусідніх еллінських полісів: Херсонеса, Ольбії, Істрії, Аполлонії, Візантія й столиці Понтійського царства Синопи.
А Савмакові не снилися й не марились лаври переможця, хоча останні чотири місяці після повернення до Пантікапея він посилено вправлявсь у метанні сулиці з біґа, в стрільбі, кулачному бої, метанні диску, бігові й усьому іншому, що передбачалося гермеями. Він і досі почувавсь недобре в хоромі Перісада, дарма що старий цар принишк і більше не зважувався не тільки кричати, а й косо дивитись на свого великого лоґофета й нареченого зятя. Чинці й інші евпатриди старанно всміхалися до нього, та за сими усмішками Савмак бачив посміх і давно тамовану лють, яка могла прорватися при першій нагоді.
Він уже звик до думки, що кумири поставили його над сими лихими, заздрими й пихатими людьми, та власна непривабливість дедалі дужче гнітила його, й він часом почував себе нижчим за інших. Платон у своєму «Крітії» писав, що краса людини не в правильних рисах обличчя, а в гармонійності тіла й надто ж у тому вмісті, що прихований не знати серед яких таїн людини й випромінюється її серцем і мозком. Солон убачав найвище щастя в слугуванні батьківщині й рідному племені, та се вже й геть розстроювало Савмака.
Я навіть не знаю, де моя вітчизна, думав він у хвилини розпуки. — Чи там, де я народився, чи тут, де став людиною. Та се теж не вельми допомогло б йому, коли б Савмак і дав собі відповідь, бо людиною назватися ще не мав права, рідний же брат по суті відцуравсь його, а про батька свого він довідався лише чотири місяці тому.
Такі думки виснажували тіло й дух, і Савмак сходив у короб діери й оддавав себе до рук палестрійському робові. Бронзовий стригіл умілого розтиральника та його чутливі пальці разом з потом та брудом знімали все зайве, й Савмак, гукнувши Ота, брався до вправ. За два дні при попутному вітрі всі п'ять пантікапейських діер прибули в Ґорґіппію.
Хоча до початку гермей лишалося ще півдекади, та місто розламувалось од народу. Більшість, не мавши змоги, розпинала намети поза мурами Ґорґіппії, навколо святилища олімпійського вісника Гермеса, кругом стадіону та вздовж морського берега, й Ґорґіппія здавалася вчетверо більшою. Про те, щоб улаштуватися для вправ на палестрі, комусь іншому й на думку не спадало: всі місця в Ґорґіппійській палестрі були закуплені чи зайняті хтозна відколи наперед, але для великого лоґофета з товаришем та дзох близнюків Дамонідів палестра гостинно розчинилась. Інші ж мусили готуватися де завгодно: на дорогах, при березі чи й серед кам'янистого пустища за Ґорґіппією.
Архелай приходив на палестру чи не серед перших ефебів, Савмакові ніколи не щастило випередити його. Він зумисне ставав до вправлянь десь поблизу й тайкома стежив за сотником, який, і се день у день яснішало, міг стати головним суперником. Після повернення Савмака до Пантікапея Архелай знову зробився чуйним і лагідним, та се не заколисувало пильности Савмака.
Напередодні аґонів, які мали початися змаганням бігунів, Савмак був особливо неспокійний. Передчуття лиха не полишало його, й він був майже певен, що лиха слід чекати саме від Архелая. Савмак звечора погано їв, хоч От майже силоміць запихав його жирною бараниною. Вночі Савмак разів кілька прокидавсь і ледве змушував себе розслабити м'язи й знову заснути. Й був страшенно вражений, коли вже на городському стадіоні, ще зночі заповненому ґорґіппійцями та гістьми, до нього в світлицю, дверима якої була полотняна ширма, ввійшов Архелай.
До початку забігів лишалася ще година, й От, повагавшись, вийшов, Архелай же сів на лаві поряд із Савмаком і, схиливши голову, тихо сказав:
— Ти ненавидиш мене, а я — тебе. Від сього ж потерпаємо не тільки ми з тобою. Я ввесь час сподіваюся від тебе якоїсь капости. Маю я право боятись? А може, й ти так само думаєш про мене, й тоді справи ще гірші. Нам з тобою тут рівних немає, ти вже сам побачив. Давай якось разом… Ти хочеш лаврів — і я хочу. Справді, в кожного з нас, мабуть, свої причини… Напевно свої… Та нам обом дорога честь Пантікапея, хоч би там що…
Савмак не знав, чи сміятися, чи сумувати. Слова суперника були переконливі, й він нічого не міг сказати супротиву їм, хіба що давню притчу філософа, притчу про річку, в яку не можна зайти двічі підряд. Усе тече й усе змінюється, сказав він, і сі слова вперше в житті вразили його по-справжньому.
Не надто підкреслюючи вагу своєї думки, він мовив Архелаєві те, що, власне, мало найменше значення в сій несподіваній для нього зустрічі:
— Ти забув про Дамонідів, фратре.
Й сам собі подивував, з якою легкістю вимовив оте звертання й із яким одвертим поглядом пішов навстріч сьому гордовитому красеневі, хоч мав би застерегтись і бодай трохи подбати й про власну гордість і гідність. Я або ж надто правильний, або ж надто дурний, — зумисне відверто сказав собі Савмак, і се трохи зняло й притушкувало його раптове розчулення, хоча настрою зіпсувати й не встигло. Савмак став на третій доріжці стадіону, Архелай — на четвертій, і всі бачили, як дружньо тиснуть собі руки два запеклих вороги, й тисячі людей обабіч бігових доріжок вітали се примирення бурхливою хвилею оплесків та криків.
Дванадцятеро ефебів, зовсім голих, як і вимагав закон віками освячених Олімпійських ігор, понеслися між пістрявими лавами, що здіймались по два боки стадіону, й Савмак одчував, як тіло його наливається силою й спокоєм, і коли добіг до протилежного паравану й одштовхнувся, щоб бігти назад, і справді побачив оправоруч себе лиш Архелая. Решта юнаків неслася їм услід, а дехто навіть біг назустріч, не встигши здолати й першого стадію. Біля паравану, звідки починали, Савмак з Архелаєм опинилися знову вдвох, а всі доріжки мов переплутались: одні ефеби вже робили третій забіг, інші вперто їх наздоганяли, а треті ще плентали десь посередині, й враження було таке, ніби сі прудконогі голі юнаки вирішили порозбігатися в різні боки: одні до східного, другі — до західного краю доріжок стадіону.
Після восьмого забігу Савмакові почало бракнути повітря й висохла горлянка. Він із жалем зиркнув на свого головного суперника, але Архелай біг легко й пружно, трохи випнувши наперед клинчик чорної борідки. В палестрі сього теж вимагали — так легше дихається. Савмак затулив рот, і хоч дихати стало ще важче, та в горлянці перестало різати, й се мовби додало йому сил.
Перед кінцем доріжки знову він наздогнав Архелая, а десятий, останній забіг вони теж почали разом. Суперник ішов так само рівно й легко, й Савмакові майнуло, чи не зумисне сей земний Аполлон притримує крок. Він трохи нахилив голову й, розтинаючи вітер лобом, вихопився кроків на два поперед нього. Вигляд в Архелая був страшний: очі наллялись кров'ю й лізли рогом, а лоб і щоки набули мрецької закам'янілости. Він сапав так важко, майже кричав за кожним подихом, аж Савмак зрозумів, що жодної зумисности тут немає й супротивник його біжить з останніх сил.
Далеко попереду, куди було ще кроків сто чи й більше, головний аґонофет уже тримав у руці дзвін, щоб його боєм оголосити переможця, й Савмак ще дужче нахиливсь уперед. Він знову сапав ротом, але тепер це вже не мало значення, хоч горлянку дерло гострим серпом. Люди обабіч на лавах повставали, над біговою доріжкою лунало тисячоголосе ревисько, мигтіли руки й голови, дехто в нестямі стягав із себе хламиду чи гіматій і вимахував ними в повітрі, а ноги під Савмаком стужавіли й поклякли. «Ще трохи… Ще трохи…», — чи то думав, чи лише думав, що думає, він, а супротивник біг поряд, зовсім поряд, і хоча Савмак знав, що той так само стомився, й біжить на здерев'янілих ногах, і горлянку йому роздирає живим серпом, і серце стугонить не в грудях, а теж у горлянці, — та не мав уже сил вирватись бодай на півкроку, на чверть кроку вперед, і далі переставляючи ноги лише верховним зусиллям волі.
Дзвону Савмак і не чув, хоча дзвін мав бути, лише впав на чиїсь міцні руки й дослухався гупання свого страшного безжального серця, котре, здавалося йому, потовкло й переколотило в його нутрощах усе.
- Предыдущая
- 57/108
- Следующая
