»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 12

• Предыдущая
• 12/90
• Следующая

— Здрастуй, коли не жартуєш, — сказав він. — Цікаво, одначе, що ти тут робиш?

— Ховаюсь, батя.

— Від кого, одначе?

— Від кого тепер можна ховатись радянській людині?

Старик оглянув його з голови до ніг і сказав:

— Ну що ж, заходь до хати, гостем будеш.

У будиночку було дві кімнати, розділені перегородкою, яка не досягала стелі. На перегородці стояв каганець, зроблений з аптекарської пляшечки. Світло від нього було дуже тьмяне, і Харченко не зразу роздивився, що в кутку за столом сиділа жінка.

— Гість об’явився, — сказав їй старик.

— Який ще гість у такий час? — спитала вона здивовано, але не сердито.

— Він, одначе, ховається, Ганно, цей чоловік, розумієш? — Старик сів до стола і запросив сісти Харченка.

Харченко мовчав, йому хотілося, щоб говорили господарі, — треба знати, чим вони живуть, чим дихають. Може так статись, що тут і на хвилину не можна залишатись.

— Ти що ж, відстав од своїх, чи що? — спитав старик.

— Ну відстав, якщо хочете…

— Я — то хочу спати, одначе, спати спокійно, — суворо зауважив старик.

— Одним словом, попав я в біду, от і все.

— Всім лихо, — пробурмотів старик.

— Тому, в кого покрівля над головою, все-таки легше, — сказав Харченко.

— І ти не з неба звалився, — сказав старик і спитав: — Де, одначе, твоя покрівля?

— Далеко, батя, звідси, дуже далеко, — сумно сказав Харченко. — Я не тутешній, от воно що.

Старі мовчки дивилися одне на одного, потім жінка мовила.

— Гаразд, ночуй у нас, а вранці все буде видніше.

— Позад хати, у хижці, койка є, постели сіна, — буркотливо додав старик.

Харченко підвівся.

— Спасибі.

— Чого схопився? — втрутилася жінка. — Повечеряєш з нами, тоді й спасибі скажеш.

Старик не вгамовувався й за вечерею все намагався примусити Харченка розказати, хто він і звідки. Харченко як міг викручувався, а заодно промацував господарів. Але й вони не поспішали відкриватись.

Старик почав розмову про війну. Харченко став змальовувати картину війни зовсім не такою безнадійною, якою її бачили ці люди.

— Послухати тебе, то й горювати ні за чим. Одначе німці в нашому місті, а не ми з тобою в їхньому, — розсердився старик.

— А що тобі, батя, від того, хто в місті? — спитав Харченко.

— Дурень ти, одначе.

— Навіщо ж, батя, лаятись? Я про те, що виноград у садку і так і так доспіє і в ціні буде. А на хату вашу хіба хто поласиться?..

— Я, одначе, не в хаті живу, а в державі, — пробурчав старик.

— Аби були ми, а держава буде, — безтурботно сказав Харченко.

— Яка, одначе? — спитав старик, дивлячись у вічі Харченку.

Довго вони так ходили кругом та навколо, поки з’ясували, що боятися їм один одного нічого, і Харченко вирішив довіритися цим людям. Принаймні сьогодні.

Уже за північ старик повів його в хижку і сам постелив йому сіна на койку.

— Спи, бідолахо, — з невидною в темряві усмішкою сказав старик і пішов.

Так Харченко провів свою першу ніч у захопленому ворогом місті, ще не знаючи, що цей будиночок стане його рідною домівкою на тривалий час.

Шрагін ще не спав у цей опівнічний час. У нього в кімнаті відбувалась нелегка розмова з хазяйкою.

Те, що він так і не залишив міста, ніби й не здивувало Емму Густавівну. Увечері, впустивши його в дім, вона посвітила йому свічкою, поки він відчинив двері в свою кімнату, і побажала на добраніч. Але хвилин через десять вона постукала і попросила дозволу зайти на хвилинку. І ось уже давно триває їх плутана, небезпечна для Шрагіна розмова.

Емма Густавівна занепокоєна станом дочки, яка, на її думку, перебуває на межі безумства.

— Ви не уявляєте, що вона тут казала, — тихо розповідала Емма Густавівна. — Коли забігла сусідка і повідомила, що німці уже в місті, Ліля заявила, що піде на головну вулицю, уб’є там хоч одного німця, а після цього хоч потоп. Потім вона сказала, що плюватиме в обличчя кожному зустрічному німцеві. І все це в дикій істериці, з божевільними очима. Я ж її знаю, вона дівчина дуже імпульсивна. Я боюсь за неї, Ігоре Миколайовичу.

Шрагін не міг зрозуміти, чого хоче від нього хазяйка, і на всі її страхи відповідав нічого не значущими втішними словами: «все минеться», «з часом звикне».

І раптом Емма Густавівна спитала діловито:

— Значить, ви залишились?

— Намагався виїхати, але не зміг… Не встиг.

— І ви житимете у нас?

— Не знаю, Еммо Густавівно, адже невідомо, чи будете і ви тут жити. Одного чудового дня сюди можуть прибути нові хазяї і попросити всіх нас піти геть.

— Цього не станеться, я все-таки німкеня, — майже з гордістю заявила Емма Густавівна.

— Ви для них німкеня радянського гатунку, — зауважив Шрагін.

Емма Густавівна довго мовчала. Шрагін бачив, як вона кілька разів поривалася заговорити і не наважувалась.

— Хіба тільки вони причепляться до кількості кімнат, — сказала нарешті вона. — Але на цей випадок я подумала… — Вона обережно подивилася на Шрагіна. — Що, коли б ви були… ну, ніби вважалися членом нашої сім’ї?.. Отут, за шафою є двері, їх можна відчинити. Тоді моя спальня стане другою прохідною кімнатою, і питання про вселення до нас мешканців відпаде.

— Ви, очевидно, забули про залізний педантизм своїх одноплемінників, вони вірять тільки паперам і печаткам, — сказав Шрагін.

— Ну, чому? — майже образилась Емма Густавівна. — Вони ж люди і, як кажуть, ніщо людське… Хіба не могло бути так: ви з Ленінграда, а Лілі там училась. Припустімо, що у вас там був роман, і ви, так би мовити, з найсерйознішими намірами добилися переведення сюди, але взаємин оформити не встигли. Цілком людська ситуація. Сподіваюсь, ви розумієте, що я напрошуюсь вам у тещі не всерйоз…

Шрагін дивився на Емму Густавівну і думав про те, з якою суто німецькою педантичністю вона продумала все це питання. З такою тещею не пропадеш.

— Ви ображені? — гордовито спитала Емма Густавівна.

— Анітрохи! З вовками жити, по-вовчому вити, — байдуже відповів Шрагін.

— Це ми з Лілі… вовки? — тихо спитала вона.

— Та ні, — розсміявся Шрагін. — Як ви могли подумати?

— Значить, ви згодні?

— Прошу дати мені строк подумати, одруження, навіть фіктивне, річ серйозна.

— Але довго ждати не можна, — діловито попередила Емма Густавівна. — Вони можуть зайнятися квартирами вже завтра.

— А що думає про це наречена? — спитав Шрагін, намагаючись вести розмову в дещо легкому тоні, і цим залишити собі шлях до можливого відступу.

— Можу сказати одно: щоб не бачити їх у своєму домі, Лілі піде на все, — урочисто заявила Емма Густавівна.

— Я все-таки лишаю за собою право подумати.

Емма Густавівна пішла явно ображена. А Шрагін почав з усіх боків обдумувати ситуацію, що так несподівано виникла…

Коли сонячного серпневого ранку сорок першого року в відкритому «мерседесі» Ганс Релінк під’їжджав до цього південного радянського міста, він, звичайно, не знав, що їде назустріч своїй шибениці. Через п’ять років він скаже радянському військовому трибуналу: «Мені не потрібен був бог у небі, у мене був всемогутній бог на землі — наш фюрер. І тільки фюрер знав, що жде попереду Німеччину і кожного з нас…»

Того ранку Релінк був веселий, його розпирало усвідомлення своєї значущості. Пихата посмішка не сходила з його вже засмаглого в дорозі обличчя, обважнілого масивним, квадратно обрізаним підборіддям. Чуприна ретельно прибрана під кашкет. Вона в нього рудувата, і ця звичка ховати її — ще з часів військового училища, де йому дали прізвисько — «Руде підборіддя». Три дні тому він випадково зустрівся в Тирасполі з генералом Генріхом Летцером і запросив його поїхати з ним. У тридцять п’ятому році вони разом вчились у військовій школі, але потім їхні дороги розійшлись. Летцер став швидко робити військову кар’єру, а Релінк пішов працювати в СД[1]. Тепер Релінк і за званням, і за службовим становищем був значно нижче від свого друга, але генерал йому заздрив.

• Предыдущая
• 12/90
• Следующая