»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/90
• Следующая

Так несподівано розв’язалось дуже важке завдання, і Шрагін з вдячністю думав про Зіну.

А от у Федорчука з його Юлею виник такий небезпечний конфлікт, що Шрагін вирішив втрутитись. Енергійна, смілива, з вольовим характером, Юля рвалася в бій з фашистами і звинувачувала Федорчука в бездіяльності й боягузтві, а той поки що не мав дозволу сказати їй, хто він. Спочатку Шрагін не надавав значення цій історії і не поспішав з дозволом Федорчуку відкритись перед Юлею. Тоді Юля стала діяти сама. Чудово розмовляючи по-німецькому, вона почала одчайдушно знайомитися з німцями, ходила з ними в кіно, на вечірки і днями сказала Федорчуку, що невдовзі за допомогою якоїсь своєї знайомої, що працювала в аптеці, дістане ціанистий калій. «Труїтиму фашистів, як пацюків», — заявила вона. А коли Федорчук назвав це безглуздою витівкою, дівчина мало не вигнала його з дому і обізвала дезертиром.

Шрагін ішов до Федорчука…

Григоренко вже стояв на умовленому місці. Шрагін повільно пройшов повз нього, та незабаром зв’язківець обігнав його і пішов кроків на п’ятдесят попереду. Він мав підвести його до хати Федорчука, а потім чергувати на вулиці.

Федорчук зустрів Шрагіна у дворі свого будинку. Вони пройшли в глибину двора й сіли на лавку.

— Дурне становище створилось, Ігоре Миколайовичу, — тихо мовив Федорчук, проорюючи п’ятірнею густий русявий чуб.

— Що ви сказали їй про мене?

— Один мій давній і хороший знайомий, тямущий, мовляв, чоловік і таке інше.

— Ви за неї ручитеся? — суворо спитав Шрагін.

— Як за себе. Вона ж від ненависті до німців просто худне на очах.

— Покличте її.

Юля вийшла з хати і твердою чоловічою ходою наближалась до Шрагіна, трохи звузивши спрямовані на нього очі. Невисока на зріст, але широка в плечах, чорне пушисте волосся спадало на плечі. Великі і теж чорні очі дивилися сміливо з-під прямих, мов стріли, брів.

— Здрастуйте, не знаю, як вас звати-величати, — сказала вона низьким, грудним голосом і сіла на краєчок лавки.

— Ігор Миколайович, — відповів Шрагін, розглядаючи її далі.

— Ви що, свататись прийшли? — усміхнулась Юля. — Сашко казав, що ви хочете поговорити про якусь справу.

— У нас у всіх одна справа, — сухо сказав Шрагін. — А якщо вже зайшла мова про Федорчука, то мушу зразу попередити: він відповідає переді мною за кожний свій крок і без мого дозволу нічого робити не має права.

Юля подивилася на нього здивовано:

— Але ж мене ваша влада не стосується. Та й хто вам дав владу над Сашком?

— А це вже не ваше діло, — навмисно різко відповів Шрагін.

Вони помовчали.

— Я чув, ви хочете труїти гітлерівців?

— Для початку хоч це.

— А продовження може й не бути. Вони спіймають вас на першому, в кращому разі — на другому. Не так-то вже й важко їм буде встановити отруювача. Ви вже дістали отруту?

— Обіцяли принести завтра.

— Хто?

— Одна жінка, я її ще до війни знала. В аптеці працює.

— Ви її добре знаєте?

— Ми з нею раніше в однієї перукарки зачіску крутили.

— Воно й видно — не докрутили, — різко сказав Шрагін. — Та жінка знає, навіщо отрута?

— Якби не знала, не дала б.

— Завтра ви підете до неї і скажете, що отруту шукали для себе, придумайте яку завгодно причину: розчарування, ревнощі і таке інше. І заявіть, що ви передумали. Попросіть пробачення, переведіть все на жарт. Я не можу допустити, щоб Федорчук загинув через те, що якась аптекарка, з якою ви разом ходили до перукаря, бовкне кому-небудь про ваші дитячі заміри.

Юля дивилася на Шрагіна широко розплющеними очима. Здавалось, вона почала щось розуміти. Раптом вона згорбилась, опустила голову і голосом, сповненим болю, сказала:

— Зрозумійте, я німкеня, я не можу. Знайомі сусіди пальцями на мене показують — от, мовляв, що значить німкеня: прийшли в місто німці, так вона першим ділом полюбовника завела. — Юля підвела голову і, дивлячись на Шрагіна запаленими, виблискуючими очима, сказала: — Я їм покажу, яка я німкеня, покажу!

— Показувати треба не сусідам, які самі ще невідомо, як поводитимуться, — тихо сказав Шрагін.

— А кому ж?

— Вашому другові Федорчуку, — усміхнувся Шрагін. — Це для початку, а потім і мені, якщо я, звичайно, побачу, що ви не істеричка, а справжній боєць і хочете завдавати ворогові серйозних ударів.

— Хто ви? — спитала Юля.

— Я вже сказав: я відповідаю за все, що робитиме тут ваш друг Федорчук.

— І за його неробство теж? — усміхнулась Юля.

— І за неробство теж.

— З дитинства не люблю дешеві таємниці, — в’їдливо сказала дівчина.

— А дорогі? — запитав Шрагін.

Юля промовчала.

— Розкажіть краще про себе, хоча б у двох словах.

— Автобіографія потрібна?

— Так, поки що коротка.

— Поцікавтесь у товариша Федорчука, він у курсі.

— А він казав, між іншим, що ви людина серйозна.

— О, господи, ну ніхто я, ніхто! Вчилась у школі, через хворобу батьків не закінчила, пішла працювати. Була санітаркою в лікарні. Батьки перед війною померли. Батько робітник. От і вся анкета.

— У комсомолі перебували?

— Що значить — перебувала? Мені ж іще немає двадцяти семи. По червень включно внески сплачені.

— Хто ті німці, з якими ви познайомились? — спитав Шрагін.

— Сволота.

— Офіцери? Рядові?

— Я об рядових руки паскудити не збиралась.

— Вони не пропонували вас куди-небудь влаштувати?

— Пропонував один, — здивувалась Юля. — Перекладачкою в ресторан для льотчиків. Тут, у місті.

— Що ви сказали?

— Сказала: побачимо.

— Треба влаштовуватись.

— Навіщо?

— Потрібно, Юля. Дуже важливо знати, що думають льотчики Гітлера, про що між собою розмовляють, куди збираються летіти. А перекладач все це може взнати.

— То що ж, прямо отак і йти в цей їхній ресторан? — спитала вона.

— Прямо отак і йти… І зробити це, Юля, треба швидко. Днів через три — чотири постарайтесь повідомити, чим усе закінчилось. Скажіть Сашкові, а він передасть мені. Якщо не вийде, подумаємо про щось інше. Домовились? — Юля кивнула. — Ну що ж, згода! А тепер позвіть сюди Сашка. До побачення.

Федорчук сів рядом із Шрагіним і очікувально мовчав.

— Хто я, їй, як і раніше, невідомо, — сказав Шрагін. — Знає вона тільки, що ми з вами зв’язані якоюсь загальною справою. А тепер покажіть мені, де схована вибухівка.

Федорчук підвів Шрагіна до паркана.

— Дивіться в щілину. Бачите недобудоване приміщення? Сюди, ближче, до самої огорожі, ріг будинку. Під ним і закопали.

Шрагін уважно оглянув місцевість і запропонував Федорчукові продумати, як без риску брати з тайника вибухівку.

— А я вже продумав…

Федорчук провів Шрагіна в маленький сарайчик, знизу аж догори забитий дровами.

— От звідси я сьогодні вночі почну рити підземний хід прямо до тайника.

— Куди діватимете землю?

— А он туди, на грядки. У мене одне прохання: все, що зв’язано з добуванням вибухівки і її дальшим використанням, я хотів би робити разом з Харченком.

— Не заперечую, — відізвався Шрагін. — Як у вас з роботою?

— Димко зварганив для мене надійного папірця на випадок, якщо спитають. А з справжньою роботою, мабуть, треба почекати, поки з’ясується, куди мені корисно йти, прихопивши з собою вибухівку.

Все продумав цей спокійний і сильний чоловік. Шрагін подякував йому за це й пішов. Тепер Григоренко супроводжував його, йдучи позаду.

Двері Шрагіну відчинила Ліля.

— Як добре, що ви прийшли! — шепнула вона. — У нас ваш начальник адмірал Бодеккер. Його привів генерал Штромм, він сказав, що хоче особисто відрекомендувати вас адміралу. А вас нема. Опорядіться і заходьте.

— Добре.

Шрагін нашвидку поголився, надів білу сорочку, галстук і незабаром увійшов до вітальні.

— От і пан І-гор! — крикнув генерал Штромм. — Впізнаєте його, адмірале?

— Авжеж, авжеж… — відізвався Бодеккер. — Ми знайомі.

• Предыдущая
• 23/90
• Следующая