»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 27

• Предыдущая
• 27/90
• Следующая

— Вас можуть погнати в Німеччину.

— Не та я овечка, щоб мене погнали.

Шрагін пояснив йому, наскільки велика і реальна ця небезпека.

— Ну що ж, раз треба — влаштуюсь, — так само безтурботно погодився Кирило. — Я вже маю мільйон пропозицій. Адже в мене, куди палець не сунь, скрізь друзі. Між іншим, один мій дружок подався в поліцію. Кличе, каже, робота не пильна, харчі як треба і платня будь здоров. Чи не піти?

— А товариш ваш пішов служити в поліцію вірою і правдою?

— Хто, Льонька? Не смішіть мене, Ігоре Миколайовичу, він коли на Фріца дивиться, в нього зуби, як від піску, скриплять. Та от, ще позавчора був у мене. Каже, давай влаштуємо на них полювання. Він дрібнокаліберку десь поцупив, коробку патронів. Постріл, каже, як оплеск дитини в долоні, а черепна коробка навиліт. Але я йому сказав: давай почекаємо, може, щось краще придумаємо.

— Даремно, — сказав Шрагін.

— Що даремно? — Кирило настільки здивувався, що припинив роботу.

— Даремно дали йому зрозуміти, що готові на боротьбу з німцями.

— А що ж по-вашому, я повинен був сказати — не чіпай фриців, вони мені, дорогі, як рідні брати? — спитав Кирило, і в очах у нього спалахнули злі іскорки.

— У вас може бути тільки одна-однісінька робота, — суворо сказав Шрагін. — Інакше ви мені не потрібні. Запам’ятайте це.

— Єсть запам’ятати! — розгублено промовив Кирило, і було видно, що він не на жарт перелякався.

Тим часом рація була налагоджена, Кирило надів на голову навушники і почав викликати Москву. Вона відізвалася на перший же його позивний.

— Москва… Просить починати передачу… — вражено прошепотів Кирило.

В цю хвилину для нього все, що казав йому Шрагін, зливалося в ці уривчасті і такі ясні сигнали Москви. Він уперше відчув, зрозумів, в якій справді величезній і важливій справі бере участь. Неможливо повірити! Він сидить у зайнятому ворогом місті, а Москва розмовляє з ним через тисячі кілометрів! Шрагін, і сам дуже хвилюючись, по обличчю радиста зрозумів, що той зараз переживає, і, передаючи йому зашифровану радіограму, сказав усміхаючись:

— Це вам не Льоньчина дрібнокаліберка.

Кирило поклав перед собою аркуш паперу з колонками цифр і почав передачу. Коли б він знав шифр, то з цифр склав би такі фрази:

«Незважаючи на багато помилок, допущених у попередній підготовці, група в основному закріпилась. Приступаємо до роботи. Особисто моє становище добре, і завдяки цьому вже можу повідомити таке: замінено командуючого вісімнадцятою армією. Призначено Манштейна. Сюди прилітав Гіммлер, перебував у місті кілька годин, зажадав більшої рішучості по своєму відомству, роз’яснював особливу важливість південного флангу в зв’язку з дальшими планами фюрера щодо Туреччини, Ірану, Афганістану і, можливо, Індії та Китаю. На біржі праці триває інтенсивне виявлення контингенту, який вивезуть на роботу в Німеччину. Проявляється особливий інтерес до місцевих німецьких колоністів, є щодо цього вказівка Гітлера. Постараюсь її уточнити. Відбудова підприємств провадиться повільно. Суднобудівний фактично паралізовано. Проте розпочато дрібний ремонт невеликих суден типу сторожових катерів. Плавучий док напівзатоплений. Недавно пощастило затопити плавучий кран. Обіцянка німецького керівництва заводом спустити на воду недобудований нами крейсер нічим не підтверджується, та все ж не завадило б з повітря завдати удару по першому стапелю, де стоїть крейсер. Зенітної оборони на заводі поки що нема. Другим дуже важливим об’єктом бомбардування треба вважати плавучий док, який вони збираються відбудувати. Він стоїть біля протилежного берега напроти крейсера. Два дні тому в місті вночі були розклеєні надруковані на машинці листівки, що закликають до боротьби з окупантами. Кількість листівок незначна, але очевидно, що підпілля починає діяти. Виходжу на зв’язок з ним найближчим часом. Привіт. Грант».

Кирило Мочалін передав радіограму, швидко перестроїв рацію на прийом і почав записувати цифри. Розшифровуючи їх за ходом запису, Шрагін прочитав:

«Усе прийнято ідеально. Спасибі. Поздоровляємо вас і ваших товаришів з початком роботи, бажаємо великих успіхів. Маємо відомості про активізацію по всій Україні націоналістичних центрів, якими керує із-за кордону Бандера. Стежте за цим уважно, це для вас велика небезпека. Державно важливо знати розвиток планів противника щодо Туреччини і далі. Про повітряне бомбардування першого стапеля і дока подумаємо. Щирий привіт. Центр».

— Все прекрасно, Кирило! — схвильовано вигукнув Шрагін.

— Як вони чули? — здавленим голосом спитав радист.

— Чудово, Кирило!

— Я не повільно працював?

— Чудово, Кирило!

Вони деякий час мовчали. Потім радист сказав:

— Так от, щодо роботи. Можуть мене влаштувати мотористом на катер, що обслуговує суднобудівний завод. На такому ж катері у мене там кореш ходить.

— Дуже добре. Влаштовуйтесь туди негайно. Я теж працюю на суднобудівному, нам буде зручно зустрічатись.

— Буде зроблено.

Ні, справді це був якийсь особливо щасливий день! Шрагін потиснув руку радистові й пішов…

Цього вечора гостей у Емми Густавівни не було. Шрагін пройшов у свою кімнату, збираючись спокійно обдумати дальші свої справи. Та тільки він сів до стола, як у кімнату не стукаючи ввійшла Ліля, і з її вигляду Шрагін одразу зрозумів — щось трапилось. Зачинивши двері, вона стала до них спиною, наче побоюючись, що в кімнату може ще хтось увійти. Дівчина була збуджена, стривожена, але разом з тим в її очах Шрагін помітив незнайому рішучість і навіть радість.

— Ну, Ігоре Миколайовичу, зараз мені стане ясно, яка ви людина, — пошепки сказала вона. — Я врятувала від загибелі свою шкільну подругу Раю Рафалович. Її переховував наш колишній вчитель, але вчора він з сім’єю переїхав до Дніпропетровська. Коротше кажучи, зараз Рая у нас на горищі. Ну, скажіть, я зробила добре чи погано?

— Мама знає? — швидко спитав Шрагін.

— Та що ви, їй-богу!

— Хто-небудь бачив, як Рая прийшла?

— Вона наділа чоловічий костюм, і було вже темно.

— Учитель знає, що Рая в нас?

— Він ще вчора виїхав у Дніпропетровськ. Все вийшло дуже несподівано. Я йшла вулицею і якраз думала про Раю: одна наша подруга сказала мені, що Раю і її батьків знищено. І от я йду і думаю — хіба після цього маю право жити ніби нічого й не сталося? І раптом хтось мене покликав. Дивлюсь — це наш шкільний вчитель музики. Я була його улюбленою ученицею. І Рая теж. І він каже, що мене послав йому сам бог. А сам він нервовий такий, очі палають. Запитує, чи знаю я, де він живе. Я кажу — знаю. Тоді, каже, зайди до мене надвечір. І додає: «Якщо ти ще любиш свою шкільну подругу Раю Рафалович, ти прийдеш обов’язково, і більше ні про що не запитуй…» Я ледве дочекалась сьогоднішнього вечора. Приходжу туди, а будиночок учителя порожній — ні людей, ні речей. І раптом із-за грубки вилазить Рая… — Ліля замовкла, очі її стали вологими. — Ну от… Рая розказала мені, що вчитель переховував її увесь цей час, а сьогодні вдень він із сім’єю виїхав жити в Дніпропетровськ, до брата. І перед самим від’їздом він сказав їй: «Увечері сюди до тебе прийде людина, яку ти знаєш і любиш. Вона тобі напевно допоможе». І прийшла я…

— Ви, Ліля, вчинили дуже добре, — не приховуючи хвилювання, мовив Шрагін. — Але ви повинні усвідомити, чим ви рискуєте.

— Краще рискувати життям, ніж честю, — з викликом сказала Ліля.

— Це правильно. Але що ви думаєте робити далі?

— Як що? Вона житиме на горищі, я носитиму їй їжу.

— Це дурниці, Ліля. її треба переправити кудись у надійніше місце.

— Ви це можете? — Ліля здивовано дивилася на Шрагіна.

— Треба подумати.

Дівчина поривчасто обняла Шрагіна за шию, притягнула до себе, поцілувала в щоку і збентежено відійшла в глибину кімнати.

— Прошу вас бути гранично обережною, мати нічого не повинна помітити. Де у вас хід на горище?

— У ванній.

— Можна пускати душ і під цей шум лазити на горище, але робити це треба якомога рідше.

• Предыдущая
• 27/90
• Следующая