»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 43

• Предыдущая
• 43/90
• Следующая

Шрагін цього вечора був дома і провів його разом з гостями. Незабаром прийшли адмірал Бодеккер і його комісар-майор Капп. Бодеккер уже не раз бував у домі Емми Густавівни, і він сам просив Шрагіна, «щоб не дражнити гусей», запрошувати і Каппа, хоч він і сам не міг терпіти його.

Розмова точилася навколо модної тоді теми: чи справді росіяни змогли організувати під Москвою контрнаступ, чи події там не що інше, як маневр німецького командування? Зрозуміло, який великий інтерес становила ця розмова для Шрагіна.

Емма Густавівна намагалася взяти розмову в свої руки і почала пригадувати всі суворі зими в своєму житті, але її ніхто не підтримав. Лікар Лангман встав з-за стола, підійшов до рояля і почав гортати Лілині ноти.

— Хто в цьому домі музичить? — запитав він.

— Це мій обов’язок, — зітхнувши сказала Ліля.

— Музикант з обов’язку не музикант, а сурмач з військового оркестру, — сказав Лангман, пильно дивлячись на Лілю, яка образилась і почервоніла. — Прошу пробачення, — неголосно мовив Лангман і знову почав гортати ноти.

Шрагін зацікавлено стежив за німецьким лікарем. Він помітив, що під час розмови за столом Ліля мовчазно підтримувала Лангмана то поглядом, то усмішкою, а лікар кілька разів пильно подивився на неї.

Генерал Штромм спитав Шрагіна:

— А що ви думаєте про це? Як ви розцінюєте московський епізод? Ви, росіянин, повірили в те, що ваша армія раптом знайшла чарівну силу, здатну нас перемогти?

— Мені це запитання неприємне, — почув генерал рівний голос Шрагіна.

— Чому?

— Я занепокоївся, звичайно, довідавшись про те, що сталося під Москвою, — сказав Шрагін.

— За нашу армію? За долю Німеччини? Хо-хо! — розвеселився генерал.

— Я занепокоївся за себе, — спокійно розмірковував далі Шрагін, наче він говорив про когось іншого. — Ви повинні розуміти, що так вирішити, як вирішив я, можна тільки один раз у житті.

— Яке це рішення?

— Змінити бога і віру, — посміхнувся Шрагін. — І я так вирішив, тверезо оцінюючи хід історії, в даному випадку — хід війни. Природно, що кожна дрібниця, яка бере під сумнів правильність мого рішення, дуже непокоїть мене. Я пішов з вами, але я не з тих, хто робить це з примітивних шкурних міркувань. Мене лякає не те, що мої співвітчизники не простять мені такого рішення. Мої співвітчизники тепер ви, ваші тривоги — мої тривоги. Я дуже мало знаю про війну і дуже погано в ній розбираюсь.

— Я можу додати, — сказав адмірал Бодеккер, — що пан Шрагін справді прийшов до нас щиро і працює краще за деяких наших справжніх співвітчизників.

— Ви не пограєте нам? — раптом звернувся лікар Лангман до Лілі.

— Пограти вам? — перепитала Ліля. — Це ж і є наказ виконувати свої обов’язки сурмача. Я люблю грати для себе.

Лангман швидко підійшов до неї, взяв її руку, поцілував.

— Ви спіймали мене на хамстві, — сказав він, — і я ще раз прошу пробачення.

— Хо-хо-хо! — гримів генерал. — І до чого ж тонка душа в нашого лікаря, просто незрозуміло, як він з такою душею безжально кремсає нашого брата!

Згодом Ліля все-таки сіла за рояль і зіграла два прелюди Рахманінова. Лікар Лангман слухав музику, заплющивши очі, а коли Ліля закінчила грати, сказав захоплено:

— Чудо… чудо… Але, по-моєму Рахманінов все-таки не вельми російський геній, цю музику міг написати і француз, і…

— Німець, — іронічно підказала Ліля.

— Ні, — відповів Лангман. — Я хотів сказати — і англієць. Але мушу зауважити: німецька культура, якщо вже може чим пишатися, то це музикою: Бетховен, Вагнер, Бах.

— Не люблю, вони бездушні, — сказала Ліля.

— Ну що ви кажете, як можна? — лікар Лангман підійшов до Лілі, і вони почали сперечатись.

— Остерігайтеся, пане Шрагін, лікарів, які люблять музику, пам’ятайте, що ваша дружина піаністка, хо-хо-хо! — пустував генерал.

Шрагін удавано посміхнувся і промовчав.

Так, саме цього вечора Ліля почала грати свою нову роль, роль дружини, яку чоловік не любить і до якого вона теж байдужа. Вона поводилася так, ніби чоловіка тут немає. Шрагін бачив, що Ліля подобається Лангману. А втім, це, звичайно, відчувала і вона — більше і голосніше, ніж завжди, сміялася, сперечалась, говорила ущипливі слова, жартівливо поглядаючи на німця.

Шрагін зрозумів: в його життя входить серйозне ускладнення. Він ще і ще раз пригадував свою недавню розмову з Лілею і приходив до незмінного висновку: інакше він поводитись не міг…

Начальник СД доктор Шпан у присутності всього офіцерського складу вручав ордени трьом працівникам, які брали участь у викритті крадіжки друкарського шрифту. Бульдог виголосив подячну промову.

— Ми ступили на правильний слід, підемо по ньому до кінця, і назавжди очистимо місто від ворогів Німеччини, — закінчив він.

Почулися оплески. Шпан побажав успіху всім працівникам, закрив церемонію і поспішно пішов до себе в кабінет, навіть не побалакавши з нагородженими. Ніхто цьому не здивувався. Всі знали, що його переводять у Київ, він уже давно сидить на чемоданах і справами не цікавиться. А втім і до цього всі вважали своїм справжнім начальником Релінка.

Як тільки двері за екс-начальником зачинилися, Релінк підійшов до Бульдога, поздоровив його з орденом і сказав:

— Твоя промова чудова, але після операції в друкарні минуло понад два місяці, ми йдемо по твоєму «правильному» сліду, а листівки, як і раніше, виходять і виходять. Я думав, що ти в своїй промові скажеш про це хоч кілька слів.

Бульдог вмить почервонів і хотів щось відповісти, але Релінк пересторожливо підняв руку:

— Не треба псувати чудового настрою від церемонії, — сказав він, перекосивши в злій посмішці масивне підборіддя.

Релінк повернувся до свого кабінету, наказав ад’ютанту нікого до нього не пускати і відключити всі телефони, крім берлінського. Останнім часом він дедалі частіше так залишався на самоті і обдумував свої справи. Робити це йому порадив у телефонній розмові Отто Олендорф, висловивши припущення, що він погруз у повсякденних дрібницях і не вміє або не має можливості глянути на свою роботу збоку і об’єктивно проаналізувати її.

Але думай чи не думай, а загальна картина роботи від цього не змінювалась. У місті й далі коїлися найнеприємніші події, а вся агентура СД, ніби змовившись, одводила від цього основного, підставляючи, як правило, дуже розпливчасті, а головне, третьорядні цілі. Можна було гадати, що безперервні диверсії, знищення комітету Савченка, організована втеча полонених з таборів, регулярна поява листівок, акти саботажу — все це своїм корінням сягає десь за межі міста. Та Релінк знав — це не так. Його головний ворог знаходиться в місті, і об’єкти, по яких він завдає ударів, вибирає обдумано, і вони, як правило, дуже значні. Чого варта одна ліквідація Савченка! І цього удару завдано саме в той момент, коли люди Савченка почали активно співробітничати із службою безпеки. Тепер вони налякані до смерті; коли їх починають наполегливо залучати до роботи, вони зовсім зникають з міста. Релінк змушений визнати, що й розвідка ворога працює дуже точно: вони швидко встановили, хто виказав викрадачів шрифту в друкарні, і ліквідували його. «Чого ж не вистачає нам? — думав Релінк. — Що повинні робити ми, щоб також швидко і точно знаходити головні цілі?..»

Він вийняв із стола і почав уважно перечитувати «Справу про викрадення друкарського шрифту» — єдину справу, яка явно торкнулася того головного, невловного. Чи не протекло тоді між пальцями щось таке, що могло трохи відкрити таємницю над іншими силами головного ворога. Релінк перегортав сторінку за сторінкою, і перед ним проходило недавнє…

Уже після перших допитів він зрозумів, що складач — постать випадкова і малоцікава. Він був корисний тільки тим, що вказав другого учасника крадіжки шрифтів — Ястребова, а от той виявився противником достойним.

Його привели до Релінка рано-вранці. У вікно яскраво світило сонце, і на обличчі арештованого особливо різко видно було чорні сліди побоїв. Релінк знав, що Бульдог всю ніч трудився марно. Сірі очі Ястребова дивилися на слідчого з якоюсь спокійною, втомленою злістю.

• Предыдущая
• 43/90
• Следующая