»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 46

• Предыдущая
• 46/90
• Следующая

— Не знаю, — відповів Вальтер. — Все залежатиме од вас.

Юля здивовано подивилася на нього: Вальтер був цілком серйозний.

— Я мушу сказати вам… навіть зобов’язаний сказати, — він дуже хвилювався. — Я обдумав усе, що відбувається тут, і прийшов до висновку, що не маю права і не бажаю відповідати за справи наших збожеволілих наці, але від речення на словах нічого не важить, і я вирішив діяти. Звичайно, найпростіше втекти звідси в Німеччину — адже я фактично не військовий. Та це було б боягузтвом. Я ще не знаю, що зроблю. Проте клянусь вам — зроблю. Я хочу допомагати росіянам боротися проти Гітлера, і хай буде зі мною все що завгодно. Головне, що совість моя буде чистою.

— Щодо мене, — сухо почала Юля, — то я чесно служу новій німецькій владі і не знаю, чому ви вирішили саме мені признатися в цьому.

— Я це передбачав, — закивав головою Вальтер. — Я припускав, що помиляюся, довіряючи вам наосліп, і навіть… що мене можуть виказати. Однак тоді моя доля буде моїм виправданням перед усіма чесними людьми в Німеччині. — Він зупинився і взяв Юлю за руку. — І все-таки не вірю, що ви така. Я ще ніколи не помилявся в людях. А втім, ні, один раз помилився. Хочете, я вам розкажу? — Вальтер заглянув Юлі в обличчя і, побачивши її очі, — холодні, що не вірять, осікся і замовк.

Деякий час вони йшли мовчки. Юля розуміла, що коли вона зараз відштовхне його, він вдруге до неї з такою розмовою не прийде. І взагалі не прийде. Треба хоча б натяком висловити своє відношення до того, що він сказав. Але, не порадившись з Федорчуком, не наважувалась. І разом з тим вона вірила Вальтеру.

— Адже я хочу почути од вас зовсім небагато, це ні до чого вас не зобов’язує, — знову заговорив Вальтер. — Порадьте мені, як узнати, чи можна довіряти людині — російській, вашій…

— Цього ніхто не знає, я цього навіть про свого чоловіка не знаю.

— Мене це засмучує, що ви так говорите про свого чоловіка, — серйозно сказав Вальтер. — А втім, я розумію, ви жартуєте, щоб відчепитись од мене. А мені потрібна серйозна порада. У нас на аеродромі бригадир землекопів Григорій Сірчалов, така собі літня людина, висока на зріст. Ви, часом, його не знаєте?

Юля заперечно похитала головою.

— Шкода. Я з ним познайомився, і мені він дуже сподобався. Відчуваю, що він ненавидить наці. От уже місяць, як ми знайомі, але боїмося один одного і розмовляємо, як двоє глухонімих. Але я ж справді не знаю, як з’ясувати, що він за людина. А наразитися на провокатора було б дуже прикро.

Юля вже чула від Федорчука про дивного німця, який довірився підпільнику Сірчалову, і зараз не вірила в те, що чула на власні вуха: невже дивний німець — Вальтер. Так чи інакше, але сама вона вирішувати цю задачу не могла і не мала права.

— Знаєте, Вальтер, мені просто ніколи зараз розмовляти з вами, — сказала Юля.

— Я розумію, — усміхнувся Вальтер. — Мішок справ, і ні хвилини вільного часу.

— Ні, справді, зараз мені ніколи, — повторила Юля, теж усміхаючись. — Але якщо ви хочете поговорити зі мною, приходьте через годину до кінотеатру.

— Я не хочу дивитися кіно.

— Ми просто там зустрінемось і підемо погуляємо по місту. Хочете?

Вальтер пильно глянув на дівчину.

— Гаразд, я буду там через годину.

Юля обійшла стороною цілий квартал, поки не переконалася, що за нею ніхто не стежить, і пішла додому.

Федорчук вислухав її поквапну розповідь і задумався. Як міг Вальтер догадатися про настрої Сірчалова? І хто насправді цей Вальтер? Найпростіше — негайно з ним побачитись. Але піти на таке без відома Шрагіна Федорчук не міг. А зустрітися з ним можна не раніше як через три дні.

Обдумавши всі «за» і «проти», Федорчук вирішив діяти, не дожидаючи зустрічі з Шрагіним. Він послав Юлю покликати зв’язкового Григоренка. Часу було обмаль, і все залежало від того, чи буде Григоренко дома, хоч за діючою схемою він мав бути саме там.

Через півгодини Юля і Григоренко прийшли.

Федорчук запропонував йому свій план. Біля кінотеатру Григоренко підійде до Вальтера, переконавшись раніше, що там немає засідки. Скаже, що знає його по роботі у довоєнний час на аеродромі в Великих Луках, коли той був механіком від «Дерулюфта». Якщо Вальтер піде на розмову і намагатиметься пригадати Григоренка, то треба запропонувати йому піти з натовпу біля кінотеатру і повести його у провулок, де менше людей.

Далі Григоренко діятиме залежно від того, як поводитиметься Вальтер.

Якщо німець підтвердить усе те, що казав Юлі, то Григоренко прямо скаже йому, що зможе допомогти зв’язатися з потрібними людьми. Зробить він це при умові, якщо Вальтер власноручно напише по-німецькому і по-російському, що хоче зв’язатися з російськими патріотами, щоб разом боротися проти Гітлера. Григоренко не приховуватиме того, що це потрібно як гарантія від провокацій. Одержавши такий документ, Григоренко скаже німцеві, що незабаром на аеродромі до нього звернеться людина з паролем: «Чи не хочете купити нові чоботи?» Вальтер повинен відповісти: «Спасибі, але мене чобітьми забезпечили». Надалі Вальтер діставатиме вказівки від цієї людини. Якщо Вальтер відмовиться писати розписку, то Григоренко повинен швидко зникнути, додержуючись усієї необхідної конспірації…

Григоренко погодився з планом, але дуже боявся, що Шрагін обурюватиметься їх самостійними діями.

— Я все беру на себе, — заспокоїв йога Федорчук і підштовхнув до дверей.

Минуло вже значно більше години, а Вальтер все ще стояв біля кінотеатру. Юля здалека показала його Григоренку і вернулась додому.

Григоренко зупинився за два кроки від німця і безцеремонно дивився на нього, як це роблять люди, зустрівши давнього знайомого, але ще не певні в тому, що не помилились. Вальтер помітив, що його розглядає якийсь молодик, і одвернувся. Через хвилину він оглянувся — юнак все ще дивився на нього, але тепер привітно усміхаючись. Вальтер теж усміхнувся, і тоді Григоренко підійшов до нього.

— Вас, часом, не Вальтер звати? — спитав Григоренко.

— Так, Вальтер, — здивовано відповів німець.

— Оце так зустріч! — вигукнув Григоренко. — А ви мене не пам’ятаєте?

— Пробачте, ні, — відповів Вальтер, здивовано дивлячись в обличчя Григоренка.

— Ай, недобре, — докірливо похитав головою Григоренко. — Я ж разом з вами працював на аеродромі в Великих Луках, ви були механіком від «Дерулюфта», а я — слюсарем у майстернях. А втім, тоді я ще був не слюсарем, а всього тільки учнем слюсаря. Костя мене звуть.

— Не може бути! — тихо промовив Вальтер.

Григоренко бачив, що він хвилюється.

— Що значить — не може бути? — розсміявся Григоренко. — Тоді, виходить, я брешу?

— Ні, ні, що ви, — поспіхом відповів Вальтер. — Але це так несподівано. Так, так, я працював там і мав там багато друзів… — Вальтер весь зіщулився, передчуваючи, що настає момент, якого він так ждав, але постарався опанувати себе і спокійно мовив: — Але вас, даруйте, я не пам’ятаю. Я пам’ятаю, наприклад, Григорія Осокіна.

— Гришку! Аякже! А Петрова пам’ятаєте? — навмання спитав Григоренко, розраховуючи тільки на популярність цього прізвища.

— Кузьму Петровича? Звичайно, пам’ятаю. Я ж з ним потім цілий рік листувався, — радісно підтвердив Вальтер. І раптом проспівав: —«Мы молодая гвардия рабочих и крестьян» — це ж Кузьма мене навчив.

— Ідете в кіно? — спитав Григоренко.

— Н-ні, — Вальтер ніяково затнувся.

— Тоді ходімо з цього базару, поговоримо хоч хвилин з п’ять, пригадаємо давні часи, — запропонував Григоренко.

Вальтер завагався і подивився на годинник.

— Я жду одну людину…

— Та ми отам, біля будинку, сядемо на лавочку і вам буде видно, як та людина підійде, — казав Григоренко, прямуючи до лавочки. Вони сіли, і Григоренко, поклавши руку на коліно німцеві, спитав: — Як же це виходить, друже Вальтер: тоді у Великих Луках ви завели друзів, а тепер приїхали їх убивати?

Вальтер здригнувсь і повернувся обличчям до Григоренка.

— Ні, я приїхав не для того, — сказав Вальтер.

• Предыдущая
• 46/90
• Следующая