»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 51

• Предыдущая
• 51/90
• Следующая

— Пфлаумер був добрий працівник? — недбало спитав Релінк.

— Дуже добрий.

— Ви можете за нього поручитись?

У тоні Релінка черговий відчув погрозу і вирішив уточнити свою думку.

— Я маю на увазі, що він був грамотний спеціаліст, — сказав він.

— Отакі грамотні і виявляються головними ворогами Німеччини, — холодно і все ж примирливо зауважив Релінк.

— Пригадайте краще, які у вашого дуже доброго Пфлаумера були неприємності останнім часом.

— Ви маєте на увазі ту історію, коли він продав мотоцикл цивільній особі?

— Хоча б… Для початку.

Поки черговий розказував про те, як Пфлаумер зібрав мотоцикл з розбитих машин і потім продав його комусь у місті, Релінк уже сформулював нове звинувачення небіжчикові: передача підпільникам мотоцикла.

— Так. А ще? — спитав Релінк.

— Ще з ним було щось у Польщі.

— Що саме?

— Я тоді разом з ним не служив, я тільки чув від когось… Він там висловлював якісь помилкові думки з приводу знищення Варшави.

Розчинились двері, і в кабінет ввійшов у супроводі двох своїх заступників генерал Вітих. З їхнього вигляду можна було зрозуміти, що в місті вони були не в кіно, а займалися значно веселішою справою. З обличчя одного заступника не сходила п’яна усмішка.

Релінк відпустив чергового і, коли той вийшов, звернувся до командуючого базою:

— Що скажете, генерале?

Вітих стиснув голову руками, упав на диван і заридав…

Релінк вернувся до себе пізно ввечері і застав у своєму кабінеті генерала Штромма. «Цей нероба, як крук, чує, де пахне трупом», — подумав Релінк, але не виказуючи злості, люб’язно привітався з генералом і потім довго і розважливо роздягався біля вішалки, здуваючи порошинки з кашкета, причісуючись перед дзеркалом.

— Ну, що там? — нетерпляче спитав Штромм. — Справді жахливо?

— Щоб точно оцінити те, що сталося, туди треба поїхати, — не втримався від шпильки Релінк. — Так, це найсерйозніша подія за весь час.

— Натрапили на якийсь слід?

— Не хочу поспішати з висновками, дещо, однак, намітилось.

Та хоч скільки Штромм домагався узнати, що саме зумів вияснити Релінк, нічого певного він не почув.

— Я все-таки прошу вас поїхати на місце події, — втомлено мовив Релінк.

— Вранці поїду, — невдоволено відізвався генерал. — А зараз я більше вам не заважатиму. Бажаю успіху.

Штромм пішов вчасно. Через кілька хвилин Релінка по прямому проводу викликав Берлін, і він почув телеграфну мову свого шефа.

— Доповідайте, що трапилось? Коротше: факти і наслідки розслідування.

Релінк коротко розказав про диверсію і досить складно виклав свою версію щодо інженера майстерень Пфлаумера.

— Одній людині така диверсія не під силу, — сказав Олендорф.

— Знайдемо і решту.

— Пошукайте їх в тюрмі, — несподівано для Релінка порадили з Берліна. — Знайдете там чоловік двадцять. Покарання мусить відбутися протягом трьох днів.

— Може, краще оформити їх як заложників? Це справить корисний моральний ефект у місті, — запропонував Релінк.

— Дійте, як вважатимете потрібним. Шифрування про інженера майстерень надішліть мені завтра вранці.

— Буде виконано! — майже радісно вигукнув Релінк. Він уже бачив, що Олендорф не менше від нього зацікавлений у будь-якому варіанті розслідування. Головне, щоб усе зробити швидко й рішуче.

В цей час головний учасник диверсії Федорчук лежав у госпіталі авіабази. З приступом гострого запалення нирок його забрали туди ще за два дні до вибуху. Коли вибухівку поклали в дренажні колодязі біля стоянки літаків, в ангарі і в майстернях, і залишалось тільки підключити годинниковий механізм підривного обладнання, у Федорчука почався приступ. Він звалився на роботі, і його, зігнутого від болю, повезли в госпіталь. Було цілком ясно, що найскладнішу операцію нирок йому ніхто не робитиме, а звинуватити в симуляції цієї хвороби дуже важко, особливо якщо хворого добре проінструктував лікар. Сам Вальтер ще в п’ятницю взяв дозвіл поїхати в місто на суботу і неділю в аеродромному автобусі в компанії двох десятків військовослужбовців, котрі, як і він, мали звільнення на суботу й неділю. Але в ніч на неділю він вернувся на велосипеді, пробрався на аеродром через піщаний кар’єр, включив механізм і знову поїхав у місто. На все це він витратив менше двох годин, так що він встиг вернутися в компанію, з якою він пиячив у ресторані. Він залишив компанію з Зіною Димко, яка цього вечора грала роль його дівчини. А коли через дві години він вернувся без неї, ніхто з горілчаних братів навіть не спитав, де він пропадав…

Ні Релінк тут, ні тим більше Отто Олендорф далеко в Берліні не зрозуміли зразу всього значення диверсії на аеродромі. Справа полягала зовсім не в кількості знищених літаків і вбитих льотчиків. Вибух сколихнув душу городян. Подія миттю обросла легендами, в яких невпинно перебільшувалися наслідки вибуху, але був і досить точний опис того, як цей вибух організували й виконали. Тут народна фантазія була невичерпна. Одні розказували, наче аеродром захопив цілий загін героїв, які половину літаків висадили в повітря, а на решті полетіли через фронт до своїх. За розповіддю інших, аеродром протягом двох діб перебував у руках підпільників, і вони на німецьких літаках відправили на Велику землю своїх поранених товаришів. Розповідали ще, наче вибух здійснено за сигналом з Москви і що в той же день, годину і хвилину таких вибухів сталося по всій окупованій території тисячі. Через те, мовляв, так і здригнулася земля під ногами, від одного вибуху так не здригнеться.

У всіх розповідях неодмінно підкреслювали, що справу цю було добре організовано, що в ній брало участь багато людей і що так чи інакше люди, які готували вибух, мали прямий зв’язок з Великою землею.

Агентура справно повідомила Релінка про всі ці легенди. Поінформований краще від інших про диверсію, він прекрасно бачив, що саме в цих легендах правда, а що вигадка. Однак тверезий аналіз привів його до висновку, що в основі всіх легенд лежить незаперечна істина. Ясно, що таку велику диверсію одна людина здійснити не могла. Ясно, що диверсію готували дуже досвідчені й сміливі люди. Хто-хто, а Релінк знав: ні одного справжнього учасника диверсії не спіймали, і напасти на їхній слід поки що не пощастило. Нарешті, у Релінка не було ні найменших підстав не бачити зв’язку між вибухом і роботою радіостанції Гранта.

Тільки тепер Релінк збагнув усю небезпеку цієї диверсії. Небезпечними для нього були навіть додатки, що фігурували в агентурних повідомленнях, за яких обставин агент чув ту чи іншу легенду. Люди, розказавши легенду, додавали: «Закінчилось у німців спокійне життя». Або: «Вибух — це тільки початок». Або: «Все одно до одного. Восени на німецькому складі пристрілялись, а тепер почали бити як слід». Або: «Вибух — це сигнал для всіх, хто ще не став цілковитою сволотою…»

Релінку розповідали й інше — як реагували на вибух німці і, зокрема, навіть його співробітники. А в штабі армії високопоставлений офіцер сказав йому глузливо: «Ну от, тепер і ви узнали, що в росіян є не тільки шия для петлі, а й міцні кулаки…»

Гнітюче враження справила на Релінка розмова з штурмбанфюрером Цахом. Він сподівався, що вибух підштовхне Цаха і примусить його діяти рішучіше. Але замість того побачив начальника поліції СД якщо не пригніченим, то, в усякому разі, розгубленим.

— Це ж неможливо збагнути, — казав Цах. — Майже рік ми працювали даремно, і я зробив ціле кладовище не з тих, з кого треба було його робити.

— Дурниця! — відповів Релінк. — Тепер ми бачимо, які ми були ліберальні й недіяльні.

— Невже? — іронічно вигукнув Цах і, вийнявши з кишені конверт, мовчки подав його Релінку. Діставши з конверта аркуш паперу, Релінк прочитав: «Вальтеру Цаху. (На випадок неодержання попередніх повідомлень). Доводимо до твого відома, бандита і ката, що тобі винесено смертний вирок. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає і буде виконаний у призначений нами строк». Замість підпису намальовано серп і молот.

• Предыдущая
• 51/90
• Следующая