»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович - Страница 59

• Предыдущая
• 59/90
• Следующая

— Хто твої співучасники? — спитав німець.

— Нікого… нема… сука двонога, — повільно відповів Льонька.

— Називай прізвища зараз же, інакше смерть! — закричав Релінк.

— Даремно, сука, горлаєш, сказав — нікого нема.

— Добавить! — наказав Релінк.

Знову засвистіли канчуки…

Тим часом Кирило вернувся додому. Була восьма година вечора. Мати й дружина на роботі. Не засвічуючи світла, він ліг у їдальні на тахту матері й заснув. Прокинувся з страшенним страхом: йому здалося, що проспав. Було десять хвилин на дванадцяту. Щоб освіжитися, Кирило облив собі голову холодною водою і розім’явся. Вирішив перевірити радіостанцію. Закривши вхідні двері на засув, він спустився в підвал, причинивши за собою люк. Там засвітив свічку, відчинив двері і ввійшов у тайник. Повітря тут було таке задушливе, що свічка почала гаснути. Прикріпивши свічку в ніші над рацією, він, махаючи куском фанери, почав виганяти з тайника задушливе повітря. Робота трохи краща за гімнастику, навіть спина змокріла, зате свічка більше не гаснула. З ящика, на якому завжди сидів, він вийняв протитанкову гранату і поклав її в нішу, а з-за рації дістав пістолет. Він сам розробив ці застережні заходи, хоч ніколи серйозно не думав, що йому доведеться ними скористатися. Коли він якось показав цю гранату Шрагіну, той сказав тільки одне слово: «Розумно». Тоді у Кирила похолоділа спина. «Невже коли-небудь доведеться цю гранату пустити в хід?..» — думав він кожного разу, виймаючи її перед початком роботи.

Кирило сів до рації і став підключати кінці від батареї. З приємністю подумав про те, що незабаром матиме новий акумулятор. В цей час до нього долинув приглушений стукіт у двері.

Кирило подивився на годинника, послухав його — іде. Ні. Значить, стукає не Шрагін, той приходить хвилина в хвилину.

Стукіт повторився, але вже дужче. Може, Ларка або мати?

Кирило виліз з тайника, піднявся по драбинці і прочинив люк. Він почув за дверима чоловічі голоси. Розмовляли по-німецькому. У двері почали грюкати чимось важким. З тріском проламалися дверні дошки.

Кирило зачинив люк, взяв його на засув і зійшов з драбини. Заскочивши в тайник, він схопив пістолет, погасив свічку і вернувся в підвал. Над його головою гуркотіло. Німці вже вдерлися в хату. Гуркіт над головою припинився, тільки порипувала одна мостина. Очевидно, в сінях залишили караульного. Майнула думка — вирватись з дому, але в ту ж мить стеля над головою знову загуркотіла. Вони шукали його, і це тривало досить довго. Кирило крутнув коліщатком притиснутої до годинника запальнички — чверть на першу. Шрагін прийде через сорок п’ять хвилин. Кирило гарячково думав: що зробити? А там, нагорі, в сінях, мабуть, провадили обшук. От упало з лавки відро, вода полилася в підвал. Чимось гострим били підряд у всі мостини. Все ближче й ближче до люка. От ударили в люк. Мовчанка. Ще вдарили, ще й ще. Затріщали дошки. Кирило підняв пістолет і тричі вистрілив угору. Пролунав протяжний крик. Затупотіли чобітьми, і все затихло.

«Один своє дістав», — зловтішно подумав Кирило, і ця думка якось його заспокоїла. Раптом там, нагорі, пролунав звук, схожий на барабанний дроб. Те, що це крізь підлогу стріляють в нього з автомата, Кирило зрозумів, тільки відчувши різкий гарячий поштовх у ліве плече. Кирило кинувся в тайник, зачинив дверцята на засув і сів на ящик. Нагорі стріляли. Але нічого, тут його з усіх боків захищає товстий шар землі. Хіба що крізь дверцята. Кирило схопився, обережно зняв із стола і поставив на підлогу рацію, стіл підсунув до дверцят, а сам сів на ящик у глибині ніші. Тепер німці можуть скільки завгодно стріляти і крізь дверцята. Тим часом вони вже пробралися в підвал і обстукували стіни. Знайшовши дверцята в тайник, вони вирішили прострочити їх з автомата. Куля ударила в рацію, і в ній щось сумно дзвякнуло.

«Лампочку, гади, розбили», — подумав Кирило і пошкодував, що сів у нішу на ящик, а не на рацію. Він пригадав про час і знову чиркнув запальничкою. За двадцять хвилин буде перша година. Отже, Шрагін уже йде. Треба щось робити! Не можна чекати! Не можна допустити, щоб схопили Шрагіна! Думати заважали автоматні черги, стукіт куль, дедалі дужчий біль в плечі.

Двері затріщали. Кирило взяв гранату, зірвав з неї запобіжник і кинув її до дверей.

Останнє, що він побачив, було жовтогаряче полум’я, яке шугнуло знизу вгору. Вибуху він уже не чув…

Шрагін почув вибух, коли був від будинку Кирила кроків за сто. Він побачив, як покрівля будинку розкрилась, наче книжкова обкладинка, і зараз же весь будинок охопило полум’я.

Він круто повернув і, дійшовши до перехрестя, притиснувшись до стіни будинку, почав стежити за вулицею. Звідти, від палаючого будинку, долинали нерозбірливі вигуки. Потім до центра міста промчав мотоцикліст, а хвилин через десять до палаючого будинку проїхала пожежна машина і за нею машина «Швидкої допомоги».

«Все. Зв’язку нема, — думав він, машинально ідучи до своєї домівки. — Зв’язку нема… Зв’язку нема…» — Він думав про головне і ще не усвідомлював у цей страшний момент, що не стало веселого, безжурного Кирила.

За годину до півдня Федорчук і Юля вийшли на вулицю — нічого особливого, просто чоловік з жінкою вирішили погуляти з нагоди недільного дня. Вони статечно і неквапливо обійдуть свій квартал і біля останнього повороту пройдуть повз Григоренка. Федорчук не зупиняючись, скаже одне тільки слово: «Жде», — і вони підуть далі, до свого будинку. Там вони сядуть коло воріт на лавку і мирно розмовлятимуть, поки не побачать вдалині Шрагіна, який іде до них. Тоді на лавці зостанеться Юля, а Федорчук піде в садок — там його пост на час зустрічі Шрагіна з Харченком.

На цю останню зустріч з Харченком Шрагін ішов, як завжди, зібраний і впевнений у правильності свого рішення.

І Григоренку, що стояв, як належить, на перехресті, і Юлі, яка сиділа на лавці, і Федорчуку, котрий зустрів його в садочку, — всім Шрагін хотів би сказати: «Все гаразд, дорогі друзі, ми діємо…» Але він пройшов повз них мовчки.

Харченко зразу вгадав настрій Шрагіна і теж тримався упевнено.

— Пальне заправлено, мотор перевірено. Лишилося ввімкнути першу швидкість, — сказав Харченко усміхаючись. Уже кілька днів спеціально не голившись, він нерівно заріс темною щетиною. На ньому була куртка, перешита із старого сіряка, і величезні кирзові чоботи. Свій каштановий кучерявий чуб він обстриг під машинку.

— Маршрут походу вивчили? — спитав Шрагін.

— Як вірші, навіть усі села запам’ятав.

— А по резервних маршрутах теж?

— Аякже… Якщо похід залежить од цього, то вважайте, що я вже по той бік фронту. А повідомлення в мене тут… — Харченко постукав пальцем по лобі і переказав текст повідомлення.

Шрагін підпалив папірець, коли він догорів, кинув у піч. І ця мовчазна нескладна процедура раптом набула якоїсь майже містичної значущості, наче з цим списаним папером згоріло все, що було зв’язано з періодом підготовки, і з цієї хвилини Харченко був уже в поході. Вони довго мовчали.

— Я знаю, Павле Петровичу, як вам буде важко, — перший порушив мовчанку Шрагін. Він хотів сказати Харченку «ти», але не міг пересилити себе. — Небезпека чатує на вас буквально на кожному кроці. Але земля, якою ви йтимете, все-таки наша, рідна. І наші люди вам допомагатимуть. І земля, і люди… — Шрагін замовк, йому здалося, що він каже зовсім не ті слова, які зараз доречні.

— Я хочу сказати… — почав Харченко. — Для досягнення мети я зроблю все. І якщо я все-таки не дійду, знайте — я загинув, як годиться… кожному з нас.

— Навіщо ця розмова? — запитав Шрагін.

— Загубитися страшно, Ігоре Миколайовичу, — не зразу відповів Харченко. — Якась поліцейська сволота прикінчить мене в безвісному сільці… Навіть могили не буде. А в мене старенькі батьки, я в них один-єдиний.

— Ви не можете загубитися.

— Відповідно до плану походу я зайду до батьків Григоренка, — говорив далі Харченко. — Хочу залишити в них записку, щоб вони переслали її після війни моїм стареньким. Можна?

• Предыдущая
• 59/90
• Следующая