Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 22

• Предыдущая
• 22/30
• Следующая

— Хто може засвідчити ваші твердження? — питає чоловік у костюмі.

Аліса напружено мовчить. Хто? І раптом її просякає думка: таксист! Готельний адміністратор! Авжеж!

— Ми приїхали в цей готель на таксі! Покличте адміністратора! — радіє Аліса.

— Фундук? — перепитує чоловік у костюмі.

— Готель! — каже Аліса. — Ми приїхали пізно. Я заснула. Мій наречений сам зареєструвався й узяв ключі…

Чоловік іронічно посміхається.

— Ви вважаєте, що це — готель?

Аліса знову розгублено обводить очима обдерте приміщення.

Мовчить…

Зараз має закінчитися ця мара — варто трішки потерпіти й заспокоїтися. Оце, певно, і є екзотика, як учорашня ящірка на стіні. Якась тутешня гра з туристами. Зараз буде весело, смішно, спокійно.

— Ля бес! Ля бес! — лопочуть чоловіки в сорочках.

Крізь їхні посмішки видніються гнилі зуби.

Чоловік у костюмі дивиться на годинник — йому ніколи. Недбало підбираючи слова, пояснює, що у нього немає часу на довгі розмови, й додає:

— Льяма, Лябес!

І пояснює: «Треба працювати, чарівна біла Лябес». Аліса не розуміє.

Вимагає покликати чоловіка, адміністратора, розшукати таксиста, викликати, зрештою, поліцію.

Вона галасує, вона рветься до дверей.

Чоловік у костюмі киває котромусь із інших. Той підходить і б’є Алісу в обличчя.

Замість болю вона відчуває здивування — лише здивування, а біль приходить пізніше, коли червоні струмки з носа ллються на груди, на простирадло. Чоловіки стягують простирадло. Аліса кусається, дряпається, кричить і втрачає свідомість…

— Тепер я знаю, що це не просто слова — я прокидаюсь й засинаю щаслива. І весь день думаю про тебе, — говорила Марта, накриваючи на стіл.

Сьогодні вони вперше не пішли вечеряти до ресторану. Це вона вмовила його. За ці дні ресторанна їжа добряче їй набридла. Хотілося чогось «живого» — звичайної картоплі з огірками, оселедцем, чорним хлібом і купою різної зелені. Коли вона сказала про це, Дмитро здивувався — невже можна харчуватися вдома?

А тепер із кухні йшли такі аромати, що він не міг стримати свого захвату. Виявилося, що за роки самотнього життя він жодного разу не харчувався вдома й навіть не уявляв, яким смачним може бути звичайний борщ. Це розчулювало Марту до сліз.

Вона поралася на кухні й ловила себе на думці, що теж давно нічого не готувала, крім нашвидкуруч зроблених бутербродів.

Вони вечеряли, пили вино — якесь особливе, привезене ним із чергового відрядження, і воно склеювало їхні вуста, робило їх чорними й солодкими. Марті було трохи ніяково за свою невелику квартиру зі старими меблями і за те, що, можливо, має не дуже добрий смак. Їй так хотілося пояснити йому все — притиснутися до плеча й розповісти, як жила й чому так швидко пішла на його поклик. Друге відбулося тому, що Дмитро був чи не єдиним, хто міг так уважно й співчутливо слухати про перше…

— Тато пішов від нас, коли мені було дванадцять, — говорила вона, усе ще дивуючись тому, як уважно й приязно він слухає. — Я ходила до школи й ретельно приховувала цю подію від однокласників, мені здавалося, що нічого більш соромного не може бути. Що це — моє тавро до кінця життя. Я стала погано вчитися, адже весь час думала, що саме я винна в розлученні батьків. Сестра була вже доросла й вчилася в іншому місті. Ніхто не міг допомогти мені. Лишалося страждати мовчки й удавати суцільний спокій. Аж доки вчителька при всьому класі не крикнула: «Те, що твої батьки розлучилися, не дає тобі права не вчити уроки!» Знаєш, тоді мені здалося, що я потрапила до середини вогнища — воно вмить охопило мене, і я згоріла на місці. Хоча й продовжувала стояти перед класом і… тримати на вустах застиглу посмішку.

— Я уявляю, як це було тяжко… — прошепотів він.

— Так… Але я хочу сказати не про це. До цього часу мені здавалося, що я так і лишилася жити з цією застиглою посмішкою на вустах. Щоб ніхто в світі не здогадався, що робиться в середині насправді. Але досі я не знала, що вона, ця посмішка, — неприродна, штучна, ненатуральна. А тепер ніби м’язи обличчя розслабилися і я відпочиваю — із тобою. Я знаю — ми різні, але я навчуся. Я всьому навчуся…

— Дурненька, ми однакові. Ти це ще побачиш, коли, нарешті, я зможу запросити тебе до себе. Я покажу тобі купу старих світлин, свої дитячі малюнки, свої щоденники, і ти все зрозумієш. Моє дитинство теж не було безхмарним. І тому я чудово розумію, про яку посмішку ти говориш, — задумливо промовив він. — Здається, на мені вона теж була. І саме тепер — зникла. Теж завдяки тобі.

— Я хочу подивитися все це зараз! — посміхнулася вона.

— Добре. Але пообіцяй, що в мій дім ти увійдеш як моя дружина.

Марта відчула, як усередині неї лоскотно зарухався клубочок щастя, але стрималась і вирішила відбутися жартом:

— О, тоді тобі доведеться почекати!

Він також посміхнувся, потормосив її за плече:

— Я можу почекати ще пару днів, доки закінчиться ремонт!

— Ти робиш ремонт?

— Так. Раніше мені все це було байдуже. А тепер ось наважився. Здогадуєшся — чому?

Вона не відповіла, а натомість сміючись наскочила на нього, повалила на диван, намагаючись докласти зусилля, аби перемогти його. Вони звалилися на підлогу, розливаючи по килиму чорне вино. У дитячому запалі не одразу почули дзвінок телефону.

Важко дихаючи й ще сміючись, Марта дотяглася до слухавки: «Алло!» — і майже одразу натисла на відбій.

Обличчя Дмитра потьмяніло.

— Це не те, про що ти міг подумати… — швидко промовила вона.

— Не кажи нічого, — попросив він. — У тебе ж, певно, було якесь своє життя…

Марта бачила, як умить згасли веселощі, як він напружився — і її охопила ніжність: він не міг приховати своїх емоцій, мов дитина. Така велика й безборонна дитина…

Вона розповіла, що це телефонував один «огидний типчик», якого вона сама, на жаль, матеріалізувала в своєму житті, адже просто нудилась у відпустці, тому що тоді ще не уявляла, що на неї чекає нова зустріч. І що їй хотілося хоч будь-яких розваг у цьому спекотному й безвихідному серпні.

Поволі вона розповіла про дівчину з села Лісове і про її хлопця, котрого вона покинула заради іншого. Тепер цей хлопець не дає їй спокою. Єдине, про що не наважилася зізнатися, — про телефон. Як сказати, що вона його вкрала? Так, так, саме вкрала, адже одразу могла б повідомити про свою знахідку продавчині.

— Тепер цей Сергій телефонує й доповідає про результати свого безглуздого пошуку, — закінчила розповідати Марта. — Хоча мені здається, що він просто глузує з мене. А можливо, з нього глузує вона.

— Не думаю, що це жарти… — сказав він. — Люди зникають… І це серйозно. До того, як зайнятися бізнесом, я працював медекспертом і знаю, про що кажу. Мене непокоїть це твоє знайомство. І те, що він не лишає тебе в спокої.

— Відверто кажучи, — сказала Марта, — мене це теж непокоїть. Тим більше… — вона замислилась і не наважилася продовжувати, аби не розхвилювати його.

— Що?

— Тим більше, що мені здається, це він допік її своїми ревнощами. І він щось із нею зробив… І якби не я — ніхто б ні про що не дізнався. Я порушила його плани — стала свідком цієї історії.

Марта вперше так чітко сформулювала свої підозри, що вся картина склалася в її голові, ніби розсипані до того пазли.

— Треба заявити в міліцію! — рішуче сказала вона.

Дмитро сумно похитав головою:

— У тебе немає жодних доказів того, що вона в небезпеці. Єдиний аргумент — те, що дівчина ніби то зникла. Але вона може просто перебувати будь-де і будь з ким. Таку заяву ніхто не прийме.

— А що ж робити? — розгублено запитала вона.

— Певно, доведеться мені розібратися з ним по-чоловічому, — посміхнувся Дмитро. — Ти знаєш його координати?

Марта згадала лише назву фірми, де працює Сергій. Ані його телефону, ані адреси у неї не було. Їй дуже кортіло розповісти коханому про пригоду з телефонними погрозами, але вона знову вирішила — не варто.

• Предыдущая
• 22/30
• Следующая