Лариса Денисенко - Забавки з плоті та крові - Денисенко Лариса - Страница 22

• Предыдущая
• 22/26
• Следующая

сьогодні повешталися київськими церквами?» До речі, на вулиці Лютеранській, наприклад, я побачив цікаву

церкву, я тоді ще подумав, що вона протестантська, але досі ні до кого не прискіпався з цим питанням, просто бракувало часу. Треба когось розпитати: вгадав я чи ні? В костелі можна послухати орган. Мені

подобається орган, хоча я його трохи боюся. Трохи. Але він величний. Небагато в наш час залишилося таких

величних речей, як орган. Майже нічого не залишилося. Орган, крейсер «Аврора», перший київський

трамвай і таке інше. Можна було б згадати хмарочоси. Але хмарочосам у наш час не дуже щастить. Ні, мушу визнати, що пропонувати гуляти церквами не найкраща думка, Міра ще подумає, що я ненормальний.

Вчора якось незручно з її тигром вийшло, але це його провина: не треба було на мене так дивитися. Я гостро

реагую на погляди.

Міра до мене придивляється, вона дуже цікава. Міра така само цікава, як синиці. Вона нагадує мені синицю, котра заглядає у вікно. «Гей, чоловіче, ти чому не вивісив мені трохи сала? Чи ти сам його з'їв, ненажеро?»

Я дуже люблю синиць, тому що вони симпатичні пташки. По-перше, вони маленькі. По-друге, їхнє пір'ячко

на животі жовтого кольору, а я люблю жовтий колір, бо він теплий і радісний. Від нього трохи теплішає на

душі, а взимку, коли частіше помічаєш синиць, це ще приємніше. Теплий жовтий колір. По-третє, це

справжні українські пташки, а я — патріот.

Ви спитаєте, чому синиці справжні українські пташки? Чому не горобці, чому не ворони, не голуби, хай їм

трясця, тим голубам? То я вам відповім. А яка ще пташка так приязно ставиться до сала? Я жодної такої не

знаю. А вони їдять сало, вони чекають на сало, вони захоплюються салом. Може, вони навіть співають оди

салу, я не знаю, тому що кепсько розбираюся в мові синиць. Я від них у захваті, бо синиці — правильні

пташки.

Міра — жінка, але вона трохи не схожа на тих жінок, з якими я зустрічався, яких домагався, з якими

пробував жити разом. Не те, що краща чи гірша, просто вона інакша. Можливо, це через те, що вона нічого

не бачить. Чого вже там, я ніколи не зустрічався із сліпими дівчатами. Хоча деякі, з ким я мав справу, не

бачили далі свого носа, якого щодня з любов'ю розглядали в дзеркалі. Міра не може побачити себе у

дзеркалі. Але вона здатна бачити багато інших речей, тих речей, на які люди, що годинами можуть

розглядати себе у дзеркалі, ніколи не звертають увагу.

Я інколи згадую тих дівчат, з котрими був близьким. Не постійно, але час від часу. Жінки мене інтригували

змалку. Вони входили в моє життя, починаючи з дитячого садка. Тоді я надавав перевагу брюнеткам, білявок я вважав плаксійками, які не підходять на роль мужніх і мудрих індіанських скво, а над руденькими

я кепкував. «Руда, руда, конопата, вбила діда лопатою». Не найдотепніший жарт, але що було, — те було, хоча й загуло.

Я не любив білявок і руденьких, бо мені, жвавому хлопчикові з яскравою фантазією, конче потрібні були

саме скво, з якими я завжди міг би погратися в індіанців, піратів, розвідників, шпигунів і таке інше. Які б

поділяли мої захоплення і не верещали, коли здирали об асфальт коліна. Моєю улюбленою подружкою в той

час було в'єтнамське дівча на ім'я Лю. Не треба бути медіумом, аби зрозуміти, що Лю була брюнеткою.

Пам'ятаю, моя мама не була в захваті від Лю, тому що казала своїм подругам: «Ви бачили цю дівчинку? Ви

бачили, які в неї очі та шкіра? Звісно, що Гемінґвей також любив екзотичні штучки, але для мого сина це

трохи занадто. Я сподіваюся, що в нього зміняться смаки. Ці вузькі очі, звідки в нього пристрасть до таких

невиразних вузьких очей?»

Мама мала рацію, смаки в мене справді змінилися. Бо ще в школі мені почали подобатися пухкенькі білявки.

Треба вміти визнавати, любити і поважати свої дитячі примхи, смаки, пріоритети і потреби. Років у

чотирнадцять, а може, й раніше, у мене з'явилася потреба когось помацати. До того ж помацати хотілося

щось м'яке, піддатливе, щось таке, до чого приємно торкнутися, потримати в руці. Мацати щось тверде

зовсім не хотілося, бо якби хотілося, то я міг би помацати парту, стола, стовп, дерево чи якусь залізяку.

Тверді речі мене не вабили. Якби хотілося чогось твердого, то можна було б зайти до ванної кімнати і

мацати там спочатку м'якувате, а потім твердіше й так далі. Своє, власне, яке завжди з тобою, як свято у

Гемінґвея. Я маю на увазі займатися тим, від чого, за словами моєї бабусі, у хлопчиків стають волохатими

долоні. До речі, щось я не бачив хлопчиків з волохатими долонями, це ж треба, які всі у нас сором'язливі, про мастурбацію як таку пишуть лише письменники та лікарі-сексопатологи, а вони знані збоченці. Все

інше чоловіче населення країни, виходить, ніколи в своєму житті не зачинялося у ванних кімнатах, туалетах, ніколи не мацало оте, що спочатку досить м'яке, а потім стає твердим. Ти бач, які ми всі витримані та

терплячі.

Не можу ж я підозрювати свою бабусю в брехні. А чоловіків із волохатими долонями я не зустрічав, ось із

волохатою спиною — скільки завгодно. Боже, який це жах, бідні люди. А з волохатими долонями я бачив

лише Чудовисько у кінострічці «Красуня та Чудовисько» (росіяни це називають чомусь «Аленький

цветочек»). Ну, з ним усе якраз зрозуміло, жило собі самотиною, жінок не було, поки не з'явилася та Настя

(чи Олена, чи Маруся?), та й щодо неї в сексуальному плані ще невідомо: вийшло у нього щось чи ні? Казка

це замовчує. Отже, до появи Насті Чудовисько могло наодинці ще й не таке собі дозволяти. Треба ж було

чимось заповнювати вільний час.

Отож мені кортіло когось мацати і мені подобалися пухкі білявки. І першою моєю жінкою стала офіціантка

Людмила, старша за мене. Не знаю, скільки їй було років, але думаю, що далеко за двадцять. Для мене, п'ятнадцятирічного капітана, вона була недосяжною мрією. Гонориста білявка, яка завжди високо зачісувала

своє волосся. Вона була схожа на смачний кондитерський виріб. На торт. Висока, пишна, солодка. Вона

здавалася солодкою. А ще в неї були димчасті очі. Я їй сподобався, чи, може, їй захотілося відчути, як це

буває з молодими хлопцями, такими, які ще нічого не вміють. Такими, у яких ще молоко на губах не

висохло. Та й взагалі про таку пригоду (переспала з таким свіжим хлопцем!) можна потім розповідати

подружкам всеньке життя. Оближіться.

Коли я скотився з Людмили, знесилений, не розуміючи, щасливий я чи ні, чи було мені добре і як взагалі все

відбулося, — першою моєю думкою було таке: невже п'ятнадцятирічний капітан із роману Жуля Верна так і

не спробував місіс (як там її, забув, у неї ще була дитина і дядечко, який любив комах, ну, може, не любив, любити — це трохи інша гама почуттів, але постійно за цими комахами ганявся), яку він протягом усього

роману супроводжував? Невже він ніколи не хотів її, а вона не хотіла його? Не може такого бути, хитрун

Жуль просто не захотів про це розповідати, можна сказати, навмисне приховав найцікавішу сторінку життя

п'ятнадцятирічного капітана, я вже не кажу про цю місіс. Втім, хай це залишається на його жуль-вернівській

совісті. Більшість дитячих письменників саме так поводяться з дітьми. Пишуть свої твори, а потім старанно

прибирають всі натяки на секс. Марні старання — діти уміють читати між рядків.

Потім я закохався у Валерію, спочатку я закохався в її ім'я, аж потім придивився до неї і вирішив, що й сама

вона нівроку. Вона не звертала на мене ніякої уваги. Валерія Вікторівна була викладачем латини в тому

університеті, де я навчався. Я добряче вчив латину, потім перестав учити, щоб вона звернула на мене увагу.

Та їй було байдуже: вчу я латину, не вчу я латину, тому що їй взагалі було до одного місця все наше

навчання та процес втовкмачування в наші голови «мертвої мови». Вона нервово курила під час пар, потім

• Предыдущая
• 22/26
• Следующая