Записки українського самашедшого - Костенко Ліна - Страница 3

• Предыдущая
• 3/80
• Следующая

Душа пручається вірити, що це вбивство замовив президент. Втім, він чи не він, але вони могли. І ось цей розлом суспільства на «ми» і «вони» — фатальний. Це спрацювало, як детонатор. І все, що накипіло за ці роки, вибухнуло і зірвало дах. Київ заклекотів. На Майдані мітинги. Люди кричать, протестують, вимагають правди. Скрізь відозви і заклики — вийти на всеукраїнську акцію протесту.

— Не піду, — сказала дружина. — Протестувати проти своєї держави?!

А вона ж не своя. Ми ж її передоручили будувати чужим. От вони й будують чужу, не нашу, антиукраїнську Україну.

— А куди ж ви дивилися? Теж мені, мужчини, — зиркнула спідлоба дружина.

Ух, як я не люблю цього її погляду! — блисне, мов камінь «тигрове око».

До нового століття 29 днів.

Телебачення рекламує котячий «Віскас». Безпритульні діти у підвалах нюхають клей.

Кілька областей і досі ще без електрики. Ні радіо, ні телефонного зв’язку. Села одрізані від світу. Кам’яний вік. Читаєш газети, як детектив: «У темряві сільських вулиць розгулялися криміногенні елементи». Десь убили молодого бухгалтера, десь вирізали цілу сім’ю. Поночі з хлівів виводять худобу. Сигналізація не працює, у тростянецькому райсуді викрали дві папки з кримінальною справою. У Вінницькій області пологи приймали при свічках.

— Навіть після війни такого не було, — каже моя теща.

До нової ери 28 днів.

В Америці все ніяк не виберуть президента. Голоси розділилися майже порівну. Чотирнадцять тисяч голосів на Флориді будуть перераховувати вручну.

У нас, коли проходять вибори, фальсифікати йдуть на мільйони. І ніхто нічого не перевіряє, навіть механізмів таких нема. Ми хто? Ми статисти духовної пустелі. Ми гвинтики й шурупи віджилої системи, вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство, і воно по інерції обирає й обирає тих самих. Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, — не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі.

Почуваю себе засмиканим з усіх боків. Але на завтра, конкретно на завтра, астрологи прогнозують зростання фізичного тонусу. Зорі все знають: «Може потягти до алкоголю, але приймати його не слід». До алкоголю мене не тягне, тягне до жінки, але вона геть збайдужіла. У мене вже навіть почалися якісь чоловічі фобії, — може, зі мною щось не так?

Я ніколи раніше не писав щоденників, не чоловіче це діло. Але світ глобальний, душа не справляється. Розвантажую психіку.

Та й цікаво ж, як людство входить у Міленіум. І я разом з ним.

У Нідерландах дозволили одностатеві шлюби.

У Парижі продали з молотка норковий палантин Марії Каллас.

Скандинави схрестили телефон з комп’ютером.

Шотландці — картоплю з медузою.

До нового століття 26 днів.

У мусульман священний місяць Рамадан.

У нас політична криза, президент каже, що ні. Але сформовано полк спецпризначення для охорони державних об’єктів.

Нова каста з’явилася у нашій незалежній країні — Ті, кого охороняють. Круті двометрові хлопці прикривають їх зівсібіч, а як кого, то й по тридцять бережуть за державний кошт. Олігархи, нардепи, бізнесмени, очільники, кримінальні авторитети, УІР-персони і поп-зірки — ось він, золотий фонд суспільства, його неоціненний скарб. Всі інші — це маса, це посполите тло. Навіть Борьку охоронець возить у дитячий садок і забирає звідти. Борьчин батько підприємець, в джунглях конкуренції кожен кожному звір. У нас тепер — як на Дикому Заході, йде амбал, на ходу запихає за пояс пістолет. Наш президент, коли зустрічається з народом, — усі його бодіґарди стоять боком і обмацують очима цей народ.

Тільки наші життя, очевидно, нічого не варті. їх охороняють від нас, а хто нас охоронить від них? Недавно у Львові вбили композитора, сидів у кав’ярні з друзями, співали українських пісень. Навпроти п’яні молодчики горлали свою попсу, почули ненависну їм мову аборигенів і убили. їх не зразу й заарештували. Свої не арештовують своїх.

її То ж дивуватися, що у справі Ґонґадзе ніяких зрушень?

Вчора по телебаченню показали Феміду із зав’язаними очима. Все знали давні греки, і про нашу прокуратуру теж.

Туркменбаші заборонив балет.

Китайській миші відростили людське вухо.

Таїландська принцеса бачила мамонта.

— Ти що, колекціонуєш абсурди? — каже дружина.

— Картина світу, — кажу я.

— Виклич сантехніка, кран тече.

«Пропорції дрібного й великого — ось у чому різниця між розумом жіночим і чоловічим», — подумав я.

Втім, кран справді тече, і я давно мав би викликати сантехніка. Але така властивість моєї пам’яті: пам’ятаю бозна-що, забуваю елементарні речі.

Взагалі-то щоденник — жанр особистих записів. А яке моє особисте життя, і чи буває воно в одружених? Записувати, як тебе жінка пиляє, як засмоктують будні? Це вже був би не щоденник, а буденник.

А так принаймні знаєш, що в світі робиться.

Там вулкан. Там землетрус. Там садист з’їв мазохіста.

У Сонячній системі за орбітою Нептуна американці відкрили нову планету.

В Росії все ніяк не затвердять державного гімну. Одні хочуть «Боже, царя храни», інші ностальгують за гімном Радянського Союзу. А один депутат Ґосдуми вніс пропозицію — замкнути найкращих поетів на три доби, а потім вибрати з того, що вони там напишуть.

Творчо перспективний метод. У нас теж.

Ніяк не створять Монумент Незалежності. Проектів багато, художніх ідей чортма. Митців наших повбивали, мистецькі школи знищили. Старі соцреалісти вийшли в тираж, нові Праксителі ще не дозріли. Тож конкурс за конкурсом, рекорди б’є посередність. А час підпирає: наступного літа вже перший ювілей Незалежності, 10 років.

Світ готується до Різдва. Ілюмінує вулиці й фасади.

У нас, як завжди, енергетична криза. Електорат сидить без електрики. І доки одні розчищають завали скрижанілого бурелому, тягачами й танками тягають по бездоріжжю бетонні опори, інші валять стовпи, змотують кілометри дротів і розбирають рейки. Мефістофель дуже реготався б: люди гинуть не за метал — за металобрухт. Когось убило струмом. Когось підстрелив сторож з мисливської рушниці. На хуторі біля Диканьки новітні Вакули літали на зеленому змії, залишивши без тепла і світла тисячі абонентів.

Крадуть усе підряд. Гвинти. Дроти. Меморіальні дошки.

Алюмінієві секції цвинтарних огорож.

Збивають металеві літери з барельєфів.

У Рівному на Монументі Слави одпиляли бронзові пальці.

До нового століття 23 дні.

Дев’ять років тому в цей день розпався Радянський Союз. У Біловезькій Пущі зубри підписали угоду.

Свистить над головою бумеранг.

У Росії таки затвердили нову державну символіку — старий герб з візантійським орлом і ту ж саму мелодію радянського гімну. Нових слів поки що немає, але дехто подумки підспівує ті ж самі.

До нового століття три тижні і один день.

У Централ-Парку в Нью-Йорку запалюють свічі пам’яті Леннона, убитого маніяком двадцять років тому.

До закриття Чорнобильської атомної п’ять днів.

Однак її ще не відкрили. Хотіли підключити вчора, але спрацював аварійний захист. Проте газети сповнені оптимізму, запевняють, що світ нарешті зітхне з полегкістю. Готується грандіозне шоу «Світ без Чорнобиля». Президент Академії наук пропонує цей день оголосити державним святом. І навіть висловив думку, що «президент України, який закриває Чорнобиль, заслуговує як мінімум на Нобелівську премію миру». Так і сказав: як мінімум.

Чорнобильці мруть по максимуму, сорок-п’ятдесят тисяч щорічно, це в самій лише Україні. Пік захворювання на рак щитовидної залози прогнозують на 2005 рік.

Але нічого. Британські вчені вивели курку, здатну нести протиракові яйця. Першу таку генетично модифіковану курку буде презентовано в середу.

Якась фірма продає ділянки на Місяці. Я купив би, дачі у нас немає, але раз, що теща не захоче на Місяць, два — уявляю собі, які там будуть сусіди.

Краще б на ту невідому планету, що за орбітою Нептуна. Тим паче, що я народився під впливом зірки Альґерат у сузір’ї Ворона, — поняття не маю, у якій це галактиці, просто чув з радіоточки на кухні: «Народжені у цей день». В астрологічний патронат я, звичайно, не вірю, а все ж приємно бути народженим під зіркою з таким загадковим іменем. «Ці люди, — віщала радіоточка, — навряд чи коли досягнуть влади. Але самі по собі талановиті й добрі. В товаристві їх люблять». Втім, у мене вже давно нема товариства. Друзі мої і знайомі пороз’їжджалися — хто в Америку, хто в Європу. Найближчий мій друг у Каліфорнії, в Силіконовій долині. Має вже зелену картку, забрав сім’ю. Там уже майже весь мій курс. А тут часом нема з ким зустріти Новий рік.

• Предыдущая
• 3/80
• Следующая