Народні Думи - Автор неизвестен - Страница 6

• Предыдущая
• 6/32
• Следующая

А як лебеді ячать, ей,— то ти озовися,

А як козаки йдуть Дніпром-Славутою —*

Ой, то ти об’явися Да шличок на копію іскладай,

Ой да сам низенько укланяй Наперед господу богу,

І батькові кошовому,

Отаману войськовому,

І всьому товариству кревному, сердешному».

Ой добре же то він дбає,

Ой да на коня сідає

Да понад лугом Базалугом проїжджає,

Понад Дніпром-Славутою,

Ей, да козаків стрічає,

Да шличок на копію складає,

А сам низько укланяє Наперед батькові кошовому,

Отаману войськовому,

І всьому товариству кревному й сердешному,

То-то батько кошовий,

Отаман войськовий,

Промовляє словами:

«Ей, джуро Яремо!

Да не своїми ж ти кіньми гуляєш,

І не свої тягеля червонії,

Од піл до коміра золотом гаптовані,

І не свою шаблю булатную,

Не свою пищаль семип’ядну маєш.

А десь ти свого пана убив, або істребив,

Або ж ти молодого душі ізбавив».

«Ой батьку кошовий,

Отамане войськовий,

Я свого пана ані вбив, ні стребив,

Ані молодого душі я не збавив —

А мій пан лежить у лузі, в Базалузі Постріляний да порубаний,

І на рани смертельні не змагає.

Да прошу я вас всенижающе У луг Базалуг прибувати,

Ой да тіло козадьке-молодецькеє поховати,

Да звіру-птиці на поталу не дати!»

То-то батько кошовий,

Отаман войськовий,

Та добре він дбав,

Да в суботу із семисот п’ятдесят козаків вибир Да в суботу проти неділі,

У четвертій полуношній годині,

У луг Базалуг козаків висилав.

Ой то вони прибували Да тіло козацькеє знаходжали,

На червону китайку клали,

Тіло козацьке-молодецьке обмивали,

А шаблями суходол копали,

А шапками да приполами персть носили,

Да високу могилу висипали І прапірок у головах, ей, устромили,

Да премудрому лицарю славу учинили.

А тим його поминали,

Що в себе мали,—

Цвіленькими войськовими сухарями!

Услиши, господи, у просьбах, у молитвах Люду царському,

Народу християнському

І всім головам слухающим, Вот на многії літа До конця віка,

До конця віка!

СМЕРТЬ ФЕДОРА БЕЗРОДНОГО

Понад сагою Дніпровою

Молодий козак обід обідає,

Не думає, не гадає,

Що на його, молодого,

Ще й на чуру малого,

Біда настигає.

То не верби луговії зашуміли,

Як безбожні ушкали налетіли,

Федора безродного,

Отамана курінного,

Постріляли, порубали,

Тілько чури не піймали.

То малий чура до козака прибуває,

Рани йому глибокії промиває.

То козак йому промовляє:

«Чуро мій, чуро!

Вірний слуго,

Піди ти степом Понад Дніпром,

Послухай ти, чуро, чи то гуси кричать,

Чи лебеді ячать,

Чи ушкали гудуть,

Чи, може, козаки Дніпром ідуть?

Коли гуси кричать Або лебеді ячать,

То ти зжени.

Коли ушкали гудуть —

Мене схорони.

Коли ж козаки йдуть,

То об’яви: нехай вони човни до берега привертають, Мене, козака Федора безродного, навіщають».

То чура малий по берегу пробігав,

Козаків забачав,

Шапкою махав,

Словами промовляв:

«Панове-молодці, добре ви дбайте, Човни привертайте,

До отамана курінного поспішайте!»

То козаки теє зачували,

До берега привертали,

Отамана навіщали.

Тогді козак чуру вихваляє,

Словами промовляє:

«Чуро мій, чуро,

Вірний слуго!

Коли ти будеш вірно пробувати,

Будуть тебе козаки поважати».

То теє промовляв,

Опрощення зо всіми брав, Милосердному богу душу оддав.

Тогді козаки шаблями суходіл копали, Шапками, приполами персть виймали, Федора безродного ховали,

В семип’ядні пищалі гримали,

У суремки жалібно вигравали!

То ще добре козацька голова знала, Що без війська козацького не вмирала!

ТРИ БРАТИ САМАРСЬКІ

У річки Самарки,

У криниці Салтанки,

Там усі поля самарські пожарами погоріли, Тілько не горіло два терни дрібненьких,

Два байраки зелененьких,

Бо там подлі них лежало три брати рідненькі: То они постріляні,

Порубані,

На рани смертельнії знемагали,

Що у їх рани рубанії кров’ю ізошли,

А стрілянії до серця прийшли.

Промовить старший брат до середульшого

словами,

Обіллється дрібними сльозами:

«Коли б ти, братику, добре дбав,

Щоб ти на ноги козацькії вставав,

Збанок козацький в руки брав,

До криниці Салтанки приходжав,

Холодної води набирав,

Наші б рани козацькії смертельнії промивав».

Середульший брат тоє зачуває,

Словами промовляє:

«Як же мені, брате, на ноги козацькії вставати,

Що у мене ноги козацькії порубані,

Руки козацькії постріляні,

Головка козацькая моя побита,—

Попросимо ми свого меншого брата,

Нехай наш найменший брат на ноги козацькії вставає,

У тонкії войськовії суремки заіграє,

То будуть козаки чистим полем гуляти,

Будуть наші ігри козацькії зачувати,

Будуть вони до нас приїжджати,

Будем ми добре дбати,

Отцеві й матері в землю християнськую поклон передавати, Щоб нас отець і мати добре знали,

Вони б до нас приїжджали,

Вони б нас хорошенько поховали».

Менший брат тоє зачуває,

Словами промовляє:

«Брати мої милії,

Як голубоньки сивії!

Чи, не ті ж мене шаблі турецькії порубали, що й вас?

Чи не ті ж мене стрілки-яничарки постріляли, що й вас?

Як вам, братця, не можна на ноги козацькії вставати,

Так же й мені.

Хоч я, братця, буду в тонкії суремки жалібненько іграти, То будуть турки-яничари, безбожні бусурмани,

чистим полем гуляти,

Будуть наші ігри козацькії зачувати,

Будуть до нас приїжджати,

Будуть нам живйом каторгу завдавати.

Лучче нам, братця, от тут в чистом полі помирати,

Отця, і паніматки, і родини сердечної в очі не видати»... Стала чорная хмара на небі наступати,

Стали козаки во чистом полі помирати,

Стали свої голови козацькії в річці Самарці покладати... Чим тая Самарка стала славна,

Що вона много війська козацького у себе видала.

Гей, усі поля самарські почорніли Та ясними пожарами погоріли,

Тільки не згоріли У річці Самарці,

В криниці Салтанці,

Три терни дрібненькі,

Три байраки зелененькі.

Ото тільки не згоріли три брати рідненькі,

Як голубоньки сивенькі,

Постріляні та порубані, почивають.

Ой то тим вони спочивають,

Що на рани постріляні та й порубані Дуже знемагають.

Гей, як обізветься старший брат До середульшого словами,

Обіллється дрібними сльозами:

«Ой брате мій середульший!

Та добре ти, брате, учини,

Хоч з річки Самарки Або з криниці Салтанки Холодної води знайди,

Рани мої постріляні та порубані Окропи, охолоди!»

«Гей ти, брате мій рідненький,'

Голубочку, сивенький!

Чи ти мені, брате, віри не діймаєш,

Чи ти мене, брате, на сміх підіймаєш?

Чи не одна нас шабля порубала,

Чи не одна нас куля постріляла?

Що маю я на собі

Дев’ять ран рубаних, широких,

А чотири стріляні, то й глибокі...

Ой то добре ми, брате, учинімо,

Хоч свого найменшого брата попросімо,

Нехай наш менший брат А ще добре дбає,

Хоч на колінка й уставає,

В військову суремку Добре грає-програває.

Нехай же нас будуть странні козаки зачувати, Гей, та будуть до нас приїжджати,

Будуть нашої смерті доглядати,

А р^'НДЙе дФзацьй&-молодещ>ке

4:!А*#-ЗДС^Йу^ІІПбІЇІ ІЮХОІіаТІІ». ^,,|!

Гей, то менший брат теє зачуває,

До старших братів словами промовляє: ¦ ' ^{; 1}

'«ОЙ брати' рідненькі, . П':':.','"-;' г І.м .мО Голубочки сивенькі!

• Предыдущая
• 6/32
• Следующая