Знаки карпатської магії - Бердник Громовиця - Страница 25
- Предыдущая
- 25/49
- Следующая
Мудрі Наги — популярні персонажі індуїстських легенд, а змієподібна богиня Ганга іменується «матір’ю всіх вод». Порівняйте ці легенди з переказами про «царицю Веретенницю». Вона живе в корінні Світового Древа, звідки бере початок Джерело Життя, що живить усі ріки на світі. Фрагмент барельєфу «Сходження Ганги».
Потім, коли пацирка вийде, камінь поступово твердне і змії розповзаються. А оцей продутий камінь і сама «гадюча пацирка» мають дуже важливе значення у мольфар-стві, в деяких обрядах, особливо індивідуальних. Це дуже сильна мольфа для захисту дому від нещастя і хвороб.
- Навіщо ж зміям продувати той камінь? - запитую я.
- Так вони на ціле зимування заряджаються енергією, - відповідає Мольфар, - зміцнюють організм, аби мати силу пережити в своїх кублах зимові морози...
А на Благовіщення змій зустрічають. Його називають «зміїним святом» і цього дня не рекомендують ходити до лісу та в поле. Вважається, що тоді сама цариця Веретениця, володарка всіх змій, полишає свій золотий трон у Вирії і з’являється на землю.
Важливим весняним святом, яке несе відгомін дуже древніх часів, є Вербна неділя, остання неділя перед Великоднем. Верба - то символ життєвої сили і одне зі священних дерев Великої Богині. Це теж символ Світового Древа, бо верба здатна розвиватися навіть з прутика. Вербовими деревами обсаджу вали криниці40, за допомогою вербової лози шукали підводні джерела. Часто з вербових дощок робили відра для питної води.
Отже, Вербна неділя - це день вшанування Древа Життя. В цей день люди, радіючи, били одне одного гілочкою верби, щоб пробудити творчу й життєву енергію. Мольфари в цей день запасають вербове гілля, що його використовують потім у своїх обрядах.
А ще весна - це пора, коли починаються обряди вшанування великої світотвор-чої стихії - вогню. Вогонь - священний для мольфарів. І тим більше його вшановують о цій весняній порі, коли сонце набирає снаги, коли розквітає природа. Вогонь - це благословенний дар сонця, і гуцули вважають полум’я священним: при ньому не можна говорити непристойності, в нього не можна плювати, від свічки не можна прикурювати. Коли навесні виганяли овець на полонину і вівчарі йшли туди літувати, перш за все в колибі запалювали живу ватру - від кресала. І ватра та мусила горіти ціле літо, не згасаючи. Коли ж вівчарі поверталися на зимівлю до сіл, живу ватру не гасили, вона мала згаснути сама.
На вогні ворожили під час закладання нової хати чи іншої будівлі: запалювали на певному місці вогонь і дивилися, який у полум’я колір. Якщо вогнище горіло ясно та сильно, із золотими іскрами - це був гарний знак для майбутнього дому. Якщо вогник був зеленавий, місце вважалося нечистим і нещасливим. Коли ж полум’я грало блакиттю - вважалося, що місцина годиться для проведення різних магічних ритуалів, у такому багатті спалювали хвороби й негаразди. Коли ж вогнище світилося малиновим полум’ям - місце вважалося святим, і там можна було зводити храми та інші священні споруди.
Вогонь, запалений блискавкою, вважався чаклунським, обпалене блискавицею дерево - наділеним особливою магічною силою. Вогонь від іскри, залишеної блискавицею в дереві, застосовувався у магічних обрядах, спрямованих проти ворогів, або під час заклинання зброї.
Останньої середи перед Великоднем виконується ще один мольфарський обряд. Особливо його дотримуються неофіти, ті майбутні мольфари, котрі вже готуються до ініціації (сам обряд посвяти найчастіше відбувався влітку, до свята Купала).
Мольфар із учнем ідуть на полонину. Розкладають трикутником ватри й неофіт роздягається та стає посередині. До ватри бралися певні сорти деревини, а крім того, різні трави й додатки.
Трикутник вогню, що його запалює мольфар зі своїм учнем - це двері в усі світи й епохи, своєрідний енергетичний вихор, у якому з’єднуються всі стани свідомості, час зливається в єдину точку. Там для людини настає єдина Мить, в яку вона здатна обійняти своєю свідомістю минуле-сучасне-майбутнє, а просторово - одночасно відчути і сприйняти всі світи. І в тій вогняній брамі людина може зустріти істот із різних світів і отримати від них інформацію, бо всі ці істоти - вона сама.
- Чи можуть туди прийти злі духи, щоб нашкодити людині чи принести шкідливу інформацію? -запитую в Мольфара.
- Не можуть, - суворо відповідає він. - Вогненна стихія, підсилена травами та примівками, для них недоступна... Звісно, якщо це не спеціальний темний обряд, коли ватра кладеться на місці, присвяченому темним духам, і дерево береться відповідне, а мольфар п'є дурманні зілля, додаючи туди свою кров, і читає при цьому заклинання з Чорної Книги...
Останній четвер перед Великоднем називали навським днем. Цього дня згадували померлих і вшановували предків. Навіть нині цього дня подекуди в Карпатах топлять лазню для небіжчиків та вшановують їх спеціальними стравами. Цього дня (його називають «чистим четвергом») у церквах запалюють свічки й несуть цей живий вогонь із церкви до хати так, щоб вогник не згас. Свічка, висвячена в церкві чистого четверга, називається громницею або громовицею. Вважається, що зберігаючись за сволоком або за іконою, вона захищає хату від удару блискавки. Її також належало запалювати, коли в домі хтось хворів. А мольфари цього дня виготовляли спеціальні свічки з першого воску (традиційно на Благовіщення пасічники виносили надвір вулики та випускали бджіл на перший вес-няноцвіт) - для магічних ритуалів і свічки потрібні спеціальні.
Щасливою ознакою навського дня вважалася перша гроза цього року (четвер у всіх індоєвропейських народів був присвячений богові-громовику).
І протягом усього останнього тижня Великого Посту гуцули (і мольфари теж) готуються до Світлого Дня - Великодня. Гуцули-християни нині святкують день Воскресіння Христового. А для наших предків цей день був святом перемоги весни над зимою, життя над смертю.
Святкується Великдень першої неділі після того, як виповниться Місяць по настанні весняного рівнодення. Вважається, цього дня відкриваються ворота неба й через них приходять на землю любов і злагода, а людські душі наповнюються очисним вогнем. Після того як поєдналися язичницькі традиції та християнство, досі в православній традиції вважається: хто помер на Великдень, той іде просто в рай, незалежно від своїх земних вчинків.
Гуцули кажуть, що цього дня жар вогнища може перетворюватися на золото. З цим повір’ям пов’язано багато переказів та легенд.
Розповідають, що жили колись чоловік і жінка, та такі бідні, що бідніших від них на цілі гори не було. І ось настав світлий Великдень, пішли чоловік із жінкою до церкви, та поки вернулися додому, в печі вогонь погас, а розпалити нічим, нема ні кресала, ні сірників. І до сусідів не підеш позичити, бо гріх у таке свято на позички бігати.
Що робити?
Коли дивиться чоловік: десь у лісі на горі вогник блимає. Думає: «Піду, позичу вогню там. Усе ж не так встидно, як перед сусідами». Зібрався він, узяв шмат хліба в тайстру та й пішов. Вийшов на гору, а на галявинці під старою смерекою ледь-ледь жевріє маленька ватерка, а біля ватри сидить сивезний дідо, закутаний у якесь старе ганчір’я, і аж труситься від кашлю. Підійшов чоловік, уклонився, привітав старого зі Світлим Святом. А дідо й каже: «Видиш, я геть слабий, збери хмизу, щоб добре ватра розгорілася, зігрій мене». Думає собі чоловік: нині свято велике, гріх робити, але шкода старого... Зібрав він хмизу, розпалив високу ватру, зняв із себе сардак, закутав у нього діда, віддав йому з
тайстри хліб. А вже потім розповів про свою біду. «Відкрий тайстру», — звелів дідо. Та й укинув туди кілька жмень жару і каже: «Йди додому, та дорогою не дивися всередину. А як прийдеш, то висип усе посеред хати». Здивувався чоловік, але нічого не сказав, тільки. подякував дідові та й побіг додому. Г
- Предыдущая
- 25/49
- Следующая
