Знаки карпатської магії - Бердник Громовиця - Страница 3

• Предыдущая
• 3/49
• Следующая

...За кілька днів у Косові почався Гуцульський фестиваль. Протяглий, лункий звук трембіт розітнув похмуре небо. Посеред міського майдану спорудили імпровізовану сцену, й весела коломийка у виконанні «троїстих музик» закликала приєднатися до цього традиційного карпатського танку. Коломийка - справжній танок сили, танок, який пробуджує дух гір. Танцюристи перестають бути просто чоловіками й жінками - стають дітьми гір і вітру, в них пробуджується прадавня сила, що породила колись цей край...

Барвисто-розмаїті народні строї учасників фестивалю з усіх куточків Гуцульщини змушували забути про похмуре небо та першу осінню мряку. Центральна площа Косова заквітчалася виробами народних умільців: мерехтіли яскраві вишиванки й рушники. Майстрині у десятому-дванадцятому поколінні розхвалювали витончені ґердани - традиційні гуцульські прикраси з бісеру. Чудові вироби пропонували мосяжники -майстри, котрі працюють із металом; зараз це дуже рідкісний вид народної творчості. Як я згодом дізналася, дуже часто це було саме те ремесло, яким володіли мольфари. (Мій оберіг-сонечко - приклад такої дуже тонкої мосяжницької роботи).

На гуцульському фестивалі завжди буває весело. Фото з архіву автора.

Озброївшись диктофоном та фотоапаратом, я намотувала кола майданом, радіючи, що так несподівано трапилась нагода зробити непоганий репортаж для якоїсь зі столичних газет.

Я саме розмовляла з привітною молодою жінкою-майстринею, приміряючи напрочуд гарну ґердану, справжнє кольє з чорно-червоного бісеру. Не знаю, що змусило мене рвучко озирнутися.

...Щоб зустрітися поглядом із худорлявим літнім чоловіком у національному вбранні. Його гаптована барвистими візерунками сорочка, широкопола крисаня, а особливо окований сріблом пояс-черес мали на собі відбиток не одного десятка літ і не могли не привернути уваги. Та не це мене вразило. Старий гуцул стояв і пильно дивився на мене. Він спостерігав за мною. І його оточувала Сила, він її буквально випромінював, і це відчувалося навіть фізично. Раптом цей літній гуцул підійшов до мене, доторкнувся до того самого сонечка на моїх грудях... і неголосно промовив: «Цю моль-фу зробив я».

Я завмерла. На помості й далі танцювали. У низьке, вже по-осінньому сіре небо злітали співанки. А навколо мене заметалися потоки енергії... Я стояла й дивилася йому в обличчя. Витримала погляд пронизливо-синіх очей. А в них мерехтів відблиск тієї чаклунської Ватри, що її безліч років то запалили в Карпатських горах «непрос¹] ведуни-мольфари, земні боги, карпатсі шамани, одвічні хранителі магії лісу, во й гір...

Так я зустрілася з Мольфаром.

Частина перша

ОСІНЬ

Вода.Першатаємниця

Чарівник - чоловік, наділений демонічними властивостями, який може надприродним чином впливати на долю інших людей.

«Українська міфологія»

Помагаєш ти, вода явленая, очищаєш ти, вода явленая, і луги, й береги, і середину. Очищаєш ти, вода явленая, нарожденного од прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, вітряного, жіноцького, мужицького, парубоцького, дівоцького...

Старовинна примівка

Рейсовий автобус «Косів-Верховина» з натугою долав перевали. Автобус був набитий пасажирами, а своїми габаритами, поведінкою та швидкістю викликав стійку асоціацію з диліжансами часів підкорення Дикого Заходу. Я, затиснута в кутку мішками та бе-сагами попутників, підстрибувала разом із колесами на вибоях гірської дороги. Поруч зі мною літній гуцул, який повертався з чергового храмового свята, на весь автобус виспівував сороміцькі коломийки, а в мене під ногами репетувало в мішку чиєсь порося, і я щосили намагалася не наступити на нього.

Але передчуття якогось дива, що панувало в моєму настрої, навіть такі незручності допомагало сприймати по-іншому. Бо ж тут, у серці Карпатських гір, людина потрапляє в інший світ. Тут зникають константи звичного перебігу подій. Тут усе по-іншому сприймається. Тут час не так плине, як у звичному житті. Ти зовсім інакше реагуєш на звичні речі. І вервечка, здавалося б, випадкових збігів, шикується в закономірність, що приводить до шляху, з якого неможливо вже звернути...

І ось нарешті - за вікном автобуса вказівний знак із потрібного мені назвою.

Я в невеликому верховинському селі. Навколо - високі гори, вкриті темним лісом. Осіння пора особливо чарівна в Карпатах: повітря прозоре, сиві тумани котяться долинами, а там, де ростуть старезні буки, здається, що гори вкриті червоним золотом. Ці гори й ці буки, й темно-сині смереки с переплетеними гілками та корінням - усе тут, в серці Карпатських гір, зберігає спогади про звитяжного ватажка опришків Олексу Довбуша (легенди про якого складались ще за його життя), перекази про язичників сонцепоклонців, останні з котрих відійшла у вічність лише наприкінці XVIII століття.

Бережуть гори у своїй пам’яті й чимал< таких подій, що їх люди звикли вважати ле гендами: скажімо, історії про «лелетів» - пра давніх велетнів-гігантів, перекази про яки: збереглися в усіх європейських народів і: багатьох народів Азії та Африки. Поетичн легенди про давніх людей-велетнів я не ра чувала під час своїх мандрів гуцульським: краями. Ці перекази зберігаються поколів нями гуцулів, і одна з давніх легенд розпові дає, що саме пралюди-лелети стали предкг ми володарів таємничого знання про землі й небо, рослини й каміння - предками ти> кого тут, у Карпатах, називають мольфар* ми...

Про лелетів-гігантів розповідають, що жили вони в горах та лісах. І були вони тими самими нащадками земних жінок та синів Божих, про яких ідеться в одній із книг Біблії⁵. Вони корчували ліси та знешкоджували повені, перегороджували ріки і - забавляючись чи задля певної потреби - носили з місця на місце камені-скелі. Галльські та кельтські легенди розповідають, що саме гіганти поставили менгіри та дольмени («стоячі камені»), спорудили Стоунхендж та інші мегалітичні пам’ятки, які слугували кельтським племенам святилищами⁶. Гуцульські перекази теж розповідають, що одинокі скелі та горби - це справа рук «лелетів». Розповідають: мовляв, ніс велет скелю чи камінь та й упустив його на землю. А то зазмагалися двоє «лелетів»: хто далі кине камінь? Так і зосталися стояти ці німі свідки могутності та сили прадавніх гірських жителів⁷.

Стоунхендж — найвідоміший мегалітичний комплекс Європи. Легенди стверджують, що його за одну ніч збудували велетні.

Поодинокі камені-менгіри зустрічаються по всій території Європи. Карелія.

Легенди розповідають: «лелети» -прародичі були настільки дужі, що залишали на

камінні, де ступали, свої сліди. І заглибини, що часто зустрічаються на скелях, гуцули пояснюють як «сліди лелетів». Так називають загадкові заглибини на Писаному Камені, в яких ніколи не пересихає вода, що там збирається. У Карпатах нерідко можна натрапити на дивні стежки, позначені величезними брилами. Місцеві жителі звуть такі стежки «тропами лелета».

«Тропа лелета» в Карпатах. Сокільський. Фото з архіву автора.

Карпатські гуцули кажуть, що лелети-пралюди були сильними й могутніми, але сила їхня була подібною до стихій - така сама бурхлива та нестримна, і ця нестримність призвела до битви між різними родами велетнів, тож поступово зникли вони з лиця землі - перебили одні одних. І Бог розгнівався на велетів, які вихвалялися своєю могутністю, та закляв їх. І як каже легенда, «рік від року люди все меншали та меншали, поки стали такими, як зараз». Тих, хто лишився, Бог перетворив на скелі та озера, і звідтоді в гірському камінні та водах поховане могутнє чародійство.

• Предыдущая
• 3/49
• Следующая