Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон - Страница 12
- Предыдущая
- 12/80
- Следующая
— Гм… Двадцять? Тридцять?
— Як щодо пари сотень? — Гунілла кивнув гномам, котрі одразу взялися до роботи. — Інакше немає сенсу навіть запускати верстат.
— О, ні! В місті просто не буде стільки бажаючих заплатити за це по п’ятірці!
— Нема питань — бери по півдолара. Вийде п’ятдесят доларів нам, і стільки ж — тобі.
— Нічого собі! Справді? — Вільям подивився на сяюче обличчя гнома. — Але ж нам ще треба буде їх продати. Це ж не те, що тістечка в крамниці. І не…
Він втягнув носом повітря. На його очі навернулися сльози.
— О, ні, — сказав він. — У нас знову гості. Я знаю цей запах.
— Який запах? — здивувався гном.
Двері з рипінням відчинилися.
Що можна сказати про Запах Старого Тхора Рона, чий аромат був таким густим, що здобув власну особистість і цілком заслуговував на те, щоби писатися з великої літери? Після першого шоку ваші органи нюху здавалися на милість переможця. Вони припиняли функціонувати, настільки ж безсилі опиратися цьому Запаху, наскільки вустриця неспроможна переплисти океан. А ще за кілька хвилин з ваших вух починала текти сірка, а волосся починало сивішати.
Запах Рона протягом його життя сягнув такої сили, що почав вести напівсамостійне існування: час від часу він навіть самотужки ходив до театру чи читав коротенькі вірші. Словом, Ронів Запах багато в чому перевершував самого Рона.
Руки Старого Тхора Рона були запхані глибоко в кишені, але з однієї з кишень стирчав відрізок волосіні — чи, швидше, багато відрізків, зв’язаних в один. Він закінчувався невеликим собакою попелястого забарвлення. Можливо, це був тер’єр. Собака увійшов до приміщення чи то сором’язливо, чи, швидше, просто крадькома. Він пересувався як пес, котрий давно зрозумів, що на світі існує значно більше важких черевиків, аніж смаковитих кісточок. Він пересувався як пес, щомиті готовий дати драла.
Він підняв на Вільяма більматі очі й сказав:
— Гр-р-р.
Вільям відчув, що має захистити честь людства.
— Вибачте за запах, — сказав він гномам, і знову звернув погляд до собаки.
— На який запах ти постійно жалієшся? — спитав Гунілла.
На його шоломі почали темнішати заклепки.
— Запах, е-е-е, пана Рона, — пояснив Вільям, з підозрою дивлячись на пса. — Кажуть, це в нього від природи.
Вільям був певен, що вже не раз бачив цього собаку. Той постійно крутився на краю поля зору — як не дріботів вулицями, то просто сидів на розі, байдуже споглядаючи сум’яття довколишнього світу.
— І що йому треба? — поцікавився Гунілла. — Гадаєш, він хоче нам що-небудь замовити?
— Навряд, — сказав Вільям. — Він, у принципі, жебрак. Тільки його більше не впускають до Жебрацької гільдії.
— Щось він мовчазний.
— Ну, як правило, він просто підходить поближче і стоїть на місці, поки йому не дадуть що-небудь, щоб він забирався геть.
Старий Тхір Рон кивнув і простягнув руку.
— Правда, пане, правда. І не пробуйте мені парити те ваше «будьте ласкаві», нема дурних! Я вам кажу — дурних нема, і я можу розмовляти не гірше за якогось тобі професора, пане, отаке, чорти йому в рот, креветко… Гр-р-р.
Вільям знову подивився на пса.
— Гав, — сказав той.
Гунілла пошкрібся десь у нетрях своєї бороди.
— У мене склалося таке враження, — сказав він, — що в цьому місті у людини на вулиці можуть купити що завгодно.
Він підняв кілька все ще вологих після друку аркушів.
— Ти мене розумієш, приятелю? — звернувся він до Рона.
— Здоровий-коровий.
Гунілла штовхнув Вільяма в бік.
— Як ти гадаєш, це «так» чи «ні»?
— Можливо, «так».
— Гаразд. Дивися сюди, друже! Якщо ти продаватимеш ось це по, гм, двадцять пенсів штука, то матимеш…
— Агов, не можна продавати їх настільки дешево! — втрутився Вільям.
— Чому?
— Чому? Ну, тому що… тому що… ну, тоді їх зможе читати кожен, ось чому!
— Чудово, бо в такому разі кожен зможе заплатити нам по двадцять пенсів, — спокійно сказав Гунілла. — Бідних людей значно більше, ніж багатих, і від них значно легше отримати гроші.
Він знову звернувся до Старого Тхора Рона.
— Моє запитання може видатись дивним, але ти маєш яких-небудь друзів?
— Двері, стерня, стерня, двері!
— Мабуть, так, — сказав Вільям. — Він водить компанію з купкою, е-е-е, невдах, що живуть під одним з мостів. Тобто не те що «водить компанію»… Там у них вельми специфічний колектив.
— Отже, — сказав Гунілла, махнувши в повітрі примірником «Часу», — можеш сказати їм, що якщо вони продаватимуть це по двадцять пенсів штука, то я дозволю вам лишати собі по одному гарненькому блискучому пенні.
— Запхай свій пенні собі туди, де він не заблищить! — сказав Рон.
— Та ти… — почав Гунілла.
Вільям поклав руку йому на плече.
— Перепрошую, одну хвилиночку. Що ви сказали, Роне?
— Здоров-креветко, — пояснив Старий Тхір Рон.
Попередня фраза була сказана голосом, схожим на Ронів, і, схоже, пролунала приблизно з району обличчя Рона — от тільки вона була занадто зв’язною.
— Ви хочете більше, ніж один пенні? — обережно спитав Вільям.
— П’ять пенні за раз, — відповів Рон. Принаймні, так здавалось.
Вільямів погляд невідь-чому знову спинився на невеликому попелястому собаці, що тулився до ніг жебрака. Собака приязно поглянув у відповідь і прогарчав:
— Гр-р-р?
Вільям знову підняв погляд.
— З вами все гаразд, Роне? — спитав він.
— Пєть-пенні, зар-раза, — загадково повідомив той.
— Гаразд. Два пенси, — сказав Гунілла.
— Чотири, — здавалося, сказав Рон. — Або простіше: долар за тридцять штук.
— Годиться, — сказав Гунілла, сплюнув у руку і простягнув її вперед, аби, за звичаєм, скріпити угоду. Але Вільям вчасно схопив його під лікоть.
— Не треба.
— Щось не так?
Вільям зітхнув.
— Ви маєте які-небудь хвороби, здатні спотворити зовнішність на все життя?
— Ні!
— А хочете мати?
— Ох, — Гунілла опустив руку. — Гаразд, клич сюди негайно своїх друзів, добре?
Він обернувся до Вільяма.
— Їм можна вірити?
— До певної міри, — відповів Вільям. — Можливо, не варто лишати без нагляду банки з ацетоном.
За стінами їхньої майстерні легкою ходою віддалялися Старий Тхір Рон та його пес. І дивна річ — хоча, крім них, вулиця була пуста, хтось на ній продовжував розмовляти.
— Бачиш? Я ж казав. Просто лиши всі перемовини на мене.
— Креветко.
— Правильно. Тр-римайся мене, то й в’язниця мине.
— Креветко.
— Справді? Ну що ж, теж непогано. Гав, гав.
Під Мостом Батона жило дванадцять осіб, і жили вони там, треба сказати, розкішно. Розкішно жити не завадиш, якщо ви розумієте розкішне життя як можливість дістати принаймні раз на день такої-сякої їжі, а надто — якщо ви настільки широко розумієте поняття «така-сяка їжа». Формально вони були жебраками, але їм рідко доводилось жебрати. Теоретично їх також можна було вважати злодюжками, але вони привласнювали тільки те, що викидали інші — причому ці інші намагалися якнайшвидше забратися від них якнайдалі.
Невтаємничені вважали головним із них Домовину Генрі, котрий міг би стати чемпіоном міста з відхаркування, якби комусь спало на думку змагатися з ним за цей титул. Але насправді в цій групі панувала щира демократія, притаманна позбавленим права обирати та бути обраними до органів влади. Наприклад, таким, як Арнольд-Колобок, чия безногість була тільки перевагою в будь-якій бійці, де всі шанси мала людина з міцними зубами, розміщеними саме на висоті паху інших учасників. Що ж до Качура, то, коли не рахувати качки на його голові (чию наявність він завжди заперечував), він міг розмовляти, думати й діяти не менш логічно, аніж перший-ліпший з ваших колег. Щоправда, першим-ліпшим колегою Качура був Старий Тхір Рон.
Решта восьмеро були Ендрюз-Разом-Нас-Багато.
Ендрюз-Разом-Нас-Багато являли собою лише одну особу, проте вочевидь не одну особистість. В спокійному стані, тобто коли перед ними не поставала яка-небудь нагальна проблема, це було непомітно. Хіба що обличчям Разом-Нас-Багато вряди-годи пробігали посмикування та гримаси, в міру того, як контроль над його мозком захоплювали Джозі, Леді Герміона, Крихітка Сидні, Містер Віддль, Кучеряшка, Суддя чи Лудильник. Був ще Душило, але Душила на волі бачили тільки раз і більше бачити не хотіли, тож решта семеро тримали його під замком.
- Предыдущая
- 12/80
- Следующая